App Store Google Play

Страшний сон патріота

24 Квітня 18:00
Страшний сон патріота

Майже чверть століття тому, 11 липня 1994 року, повернувшись додому з роботи, я застав дружину з нашими спільними друзями в похоронному (дослівно) настрої. Вони оплакували не так поразку не надто їм любого Леоніда Макаровича, як перемогу великого і страшного Леоніда Даниловича. Портрет героя, а точніш – його книжка з фотознімком на обкладинці, стояв на краєчку столу, бракувало лиш свічки.

Я блюзнірськи насміявся з їхнього смутку, запевнивши, що нічого страшного насправді не буде. Як, утім, і хорошого теж.

Так і сталось.

Я голосував тоді проти обох кандидатів, тому що не бачив між ними принципової різниці. Через п’ять років, у 1999-му, я знову голосував проти обох, хоча різницю бачив. Але бачив також, що це ніякі не вибори, а банальний рестлінґ, інсценізований спритним Даниловичем та його клевретами. Реальні вибори закінчилися ще в першому турі, ба навіть раніше, – коли справжніх суперників відсіяли різними способами (деталі – у записах Мельниченка) й лишили натомість для фінального поєдинку найнедолугішого.

І лише у 2010-му я не наважився викреслити обох, зробивши свій вибір майже за Марціалом чи, пак, Іосіфом Бродським: “Но ворюга мне милей, чем кровопийца”.

Тим часом без жодних вагань я голосував за Чорновола у 1991-му і за Ющенка у 2004-му. А також за Порошенка у 2014-му – просто тому, що на вагання тоді не було часу.

Цього року я не голосував, бо був надто далеко від виборчої дільниці. Але якби був ближче, то напевно проголосував би у другому турі за Порошенка. Не тому, що вважаю Зеленського катастрофою (час покаже, – американці мають для таких ситуацій гарний термін: benefit of doubt), і не тому, що вважаю, ніби за “армію, мову, віру” Порошенкові варто пробачити усе інше. Мені, правду кажучи, просто боязно в умовах війни експериментувати, міняючи відоме і загалом помірне “зло” на невідоме і вкрай сумнівне “добро”. За мирних обставин я радо викреслив би обох: одного – за його жлобські кадри, другого – за його жлобський “гумор”.

Та всі ці “якби” вже не мають значення. Маємо, як завжди, те, що маємо – тобто те, що самі собі, усі разом, включно з Петром Олексійовичем, зробили. Не очистили владу (і правосуддя!) після Майдану, не обрали нормального парламенту восени 2014-го, не змусили власних обранців, включно з президентом, виконувати свої ж таки, на папері записані, обіцянки. Не назвали війну – війною, ворога – ворогом, колаборантів – колаборантами. Не закрили кордонів, не припинили торгівлі й не обірвали ганебного транспортного сполучення. Всі хотіли бути лише трішки вагітними. Президент за це вже розплатився, ми на черзі.

Я не вважаю, що Зе побіжить здаватися Путінові, тобто укладати “мир” на його умовах. І не вірю, що він відмотає назад усі заборони й обмеження на путінську пропаґанду й пропаґандистів, котрі, зрештою, і з цими обмеженнями почуваються в Україні цілком непогано. Хоч би ким була ця особа, яку народ України обрав собі президентом, вона не всевладна і не всесильна. Я маю на увазі не лише продажний парламент і ще продажніших суддів, із якими, хоч би там як, а доведеться і домовлятись, і торгуватись; я маю на увазі також суспільство, досить різнорідне і досить критичне щодо будь-якої влади; олігархів, які навряд чи погодяться з лідерством, чи, тим більш, монопольною роллю якого-небудь Коломойського; і, звісно ж, міжнародних партнерів, які досить швидко пояснять нашому “піксельному” президентові різницю між віртуальним світом 95-го кварталу та реальним світом гібридної війни, геополітичних протистоянь та фінансових зобов’язань. Навіть Янукович мусив це зрозуміти (хоч і не до кінця, на жаль), і навіть йому, із куди зубастішою, ніж у Зе, зграєю, довелося потратити кілька років, щоб опанувати усі структури й потоки (теж, на щастя, не до кінця).

Путін, звісно, може якийсь час втішатися перемогою над своїм особистим ворогом Порошенком, от тільки з новим президентом навряд чи буде простіше: і Донбас йому на своїх умовах навряд чи впакуєш, і страшного “каратєля”, очільника хунти з нього не зліпиш, і на злісного антисеміта й гонителя рускоязичних він ну ніяк не тягне. А те, що укр-президент – лише комік із телевізора, так і сам Путін – створіння суто телевізійне, піксельне, не надто освічене, зате приблатньонне, тож поєдинок двох різножанрових телезірок може бути доволі цікавим.

Зле у цій ситуації не те, що Зеленський на президентській посаді накоїть чогось там страшного й необоротного, а те, що (а) наш політичний клас деградував до жалюгідного рівня, свідком якого ми стали у другому, та, власне, й у першому турі; (б) наше суспільство виявилось куди більш інфантильним, совковим і патерналістським, ніж нам би хотілося думати після Майдану; і (в) Росія безперешкодно провела в Україні чергову спецоперацію – куди успішніше, ніж у Штатах, Британії чи Німеччині. Про роботу аґентів у соцмережах, сподіваюся, ще напишуть спеціалісти; ми ж можемо наразі констатувати найочевидніше: протягом кількох років рос-пропаганда за сприяння місцевих корисних ідіотів розкручувала два взаємопов’язані наративи – про тотальне зубожіння (“тарифний геноцид”!) та про повсюдну корупцію (“ще гірше, як за Януковича!”)

Насправді жоден серйозний економіст або соціолог не підтвердить вам цих облудних тез, навпаки – з конкретними цифрами вони вам покажуть, що матеріальний добробут наших співгромадян перевищив уже довоєнний (2013) рівень, і що корупція нині принаймні на 6 мільярдів менша, ніж “за Януковича”, – але чи бачили ви цих серйозних економістів або й соціологів у наших мас-медіях? В одному з досліджень я помітив цікавий феномен: на запитання “як часто вам доводиться брати або давати хабара?” більшість відказує: рідше, ніж раніш. Але ця ж сама більшість одностайно стверджує, що корупція загалом по країні зросла – просто тому, що кожного дня їх у цьому переконують медії.

Те, що навіть у Галичині провокаторська фраза “кто-угодно, только не Порошенко” здобула собі стільки прихильників, спонукає значно тверезіш поглянути і на національну самосвідомість нашого “П’ємонту”, і на громадянську самосвідомість населення загалом. Зеленський переміг суперника в усіх регіонах і областях (крім Львівської); це могло б тішити, вказуючи принаймні на подолання традиційних реґіональних поділів, за якими криються поділи ідентичнісні. Але так би було, коли б виборці проголосували за певну платформу, програму, систему цінностей, а не просто за пікселя, про якого відомо лиш те, що він – не Порошенко. Соціологи стверджують, що Зеленського підтримали люди з кардинально відмінними поглядами, об’єднані лише медійно індукованою неприязню до чинного президента. Тож тепер будь-яке рішення нового лідера неминуче відштовхуватиме частину виборців, які вкладали в його голограмний образ свої власні уявлення, несумісні з його реальною суттю. Високий відсоток – це піррова перемога, адже великі сподівання зазвичай закінчуються великими розчаруваннями. У цьому переконався свого часу Леонід Кравчук, переконався не так давно Віктор Ющенко, а ось тепер і Петро Порошенко. Хоч варт віддати йому належне: він був найкращим з усіх попередників і заслужив трохи більше, ніж 25%.

Його поразка показала, однак, обмеженість електоральної бази “свідомого українства” та потребу доповнити ідентичнісний дискурс дискурсом модернізаційним. Український проект виграє у малоросійського лише тоді, коли асоціює себе з модерністю, тобто з “Європою”, яка виглядає цивілізаційно привабливішою, ніж Росія (а саме з нею себе традиційно асоціює проект малоросійський). Теоретично Володимир Зеленський може переорінтувати свій малоросійський проект на Європу і таким чином зміцнити свій ідентичнісний дискурс модернізаційним. Але для цього не досить риторики, потрібна справді кардинальна перебудова (“європеїзація”) національної економіки, політики, правової системи тощо. Чи захоче і зможе Володимир Зеленський очолити цей процес, спираючись насамперед на громадянське суспільство, а чи стане лише зручним прикриттям для конкурентного олігархічного клану?

Мені б хотілося вірити в перше, але куди ймовірнішим виглядає друге – як з огляду на загальну совковість самого Зеленського, так і на відому всім захланність його головного спонсора. Хоч як це парадоксально, але для свідомого українства другий варіант оптимальніший. Бо тоді залишається шанс поєднати свій ідентичнісний дискурс з модернізаційним і таки утвердити український проект на противагу малоросійському як привабливіший через те, що модерніший, а не через те, що “українськіший”. Якщо ж трапиться диво і Зеленський реалізує свій малоросійський проект як справді модерний, тобто європейський, перспективи українського проекту, принаймні на схід від Збруча, стануть такими ж примарними, як і перспективи кельтського проекту в Республіці Ірландія. Саме час тоді буде галичанам зацікавитися досвідом Каталонії чи провінції Квебек у Канаді.

Збруч

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Максим Мірошниченко

Історія про те, як я вкрав

Коли мене серйозно питають чи крав я хоч щось у своєму житті, я не поспішаю відповідати, бо точно знаю, що крав у дитинстві. Зараз важко згадати що, але один випадок я пам'ятаю...Це було 19 років тому...
Важко осягнути наскільки ми втратили зв'язок зі своїм минулим. Не кажучи вже про те, скільки нам необхідно часу на відновлення своєї ж ідентичності та культури. Гортаючи сторінки "Моїх споминів п...
Ойойой! Вони образили Україну і весь народ!Вони не віддали честь Президенту(!!!)Ооо! Наші герої! Скрутили дулю клоуну!Я промовчу про честь. Бо тут окрім посміятися не виходить. Честь можна мати, або н...
Потенційна реабілітація Росії в очах євробюрократії висить над нами уже кілька років. В цьому немає нічого дивного, адже Росія має набагато більший вплив у Європі, ніж Україна. Цей вплив напрацьовував...