App Store Google Play

Запеклий борець за незалежну Україну, пам'ять якого залишилася невшанованою

18 Березня 10:00
Запеклий борець за незалежну Україну, пам'ять якого залишилася невшанованою

Заслуговує на вічну пам’ять подвижницьке життя на Січеславщині Панаса Васильовича Олійниченка і його побратима Василя Кириловича Чаплі, професорів Дніпропетровського інституту інженерів транспорту. Вони в жорстокий час більшовицько-тоталітарної системи та фашистсько – німецької окупації не зрадили принципи патріотизму в боротьбі за незалежну Україну.

Панас Васильович Олійниченко народився 4 липня 1888 року в місті Сквира,  центр сільськогосподарського і промислового району Київської області. Українське містечко мала Батьківщина  патріота розкинулось вздовж берегів річки Сквирки, притоки річки Рось, за 120 кілометрів на південь від Києва, на роздоріжжі автомобільного  шляху до Білої Церкви, Умані, Бердичева, Житомира.

Склад сім’ї, в якій народився і виховувався Панас, свідчить, що це була українська елітна  інтелігентна родина. Старші брати: Микита – викладач Бердичівського вчительського інституту, Павло – викладач Київського інституту підвищення кваліфікації господарників.

Панас Васильович, за інформацією органів НКВС, в минулому був міністром освіти при Гетьманаті, активним учасником банди Трепка, має закордонні зв’язки, арештовувався в 1929 році за підозрою участі в Спільці Визволення України, впродовж декількох років очолював українську націоналістичну організацію  Дніпропетровського інституту інженерів транспорту.

Його дружина Агрипина Степанівна 1895 р. н., вчитель Дніпропетровської  загальноосвітньої школи №20 на допиті у слідчого також підтвердила, що чоловік дійсно  викладав свій предмет українською мовою у Волинському індустріальному коледжі. В жовтні 1929 року арештовувався Житомирським  ДПУ за підозрою участі в СВУ, але через 15 діб був звільнений за недоведеністю скоєння злочинів.

«Після цього ми змушені були переїхати до міста Краматорська, Донецької області, де чоловік улаштувався на інженерно-дослідницьку посаду експериментального відділу машинобудівного заводу. Згодом, на конкурсній основі був  прийнятий на інженерно - викладацьку посаду Дніпропетровського інституту інженерів транспорту, звідки був звільнений», - згадувала дружина Олійниченка.

У нарисі  «Кримінально-політична справа  про електромотори»написано: «…З 1933/1934 навчального року  в ДІІТ-і почав працювати досвідчений кваліфікований інженер-електрик П.В.Олійниченко». Це  закарбовано на скрижалях історії Дніпропетровського національного університету залізничного  транспорту імені В. Лазаряна (ДНУЗТ).   

Він очолив  роботу двох кафедр - «Електропотяги» і «Електротехніка». З 1935 року  виконував обов’язки начальника електромеханічного факультету. Тоді ж він отримує  звання професора. Саме для цих кафедр повинна була облаштовуватися лабораторія рухомого складу. Для цього Володимир  Іванович Стукало, інженер з питань устаткування придбав два дефіцитні електромотори. На жаль, виявилося, що параметри нового приміщення не відповідають технічними нормам  для установки таких моторів. Таким чином, лабораторія до нового навчального року виявилась не обладнаною. Керівництво інституту матеріали про це направило до слідчих органів  держбезпеки. 22 серпня 1937 року дорожно-транспортний відділ НКВС виніс вирок – розстріл. 5 листопада 1937 року життя Володимира Стукала обірвалось.

А коли  почали шукати спільників Стукала, то насамперед стали  «обробляти» професора Олійниченка. Колеги Панаса Олійниченка  на допитах підтвердили, що він, як інженер - електротехнік, завідувач кафедрами, як начальник електрофакультету викладав свій предмет і спілкувався  українською мовою і вимагав цього від своїх підлеглих, вимагав від студентів ґрунтових знань предметів програми майбутньої професії. Він зібрав 150-160 двієчників на  конференцію , погрожував звільненням з інституту, що розцінювалось в колективі, як підрив навчального процесу, насаджував на факультеті антиреволюційні елементи, таких як Євреїнов, Із’юров та інших, які були репресовані.

Керівництво ДІІТу поспіхом звільнило його від обов’язків начальника факультету, а потім звільнило інженера (уже, як бачимо, не професора) від обов’язків завідувача кафедри, призначивши на посаду професора Дмитра Костянтиновича Минова. Проте Олійниченко виявився твердим горішком і почав відстоювати свої права у вищих інстанціях, тому протягом 1937 року формулювання наказу про звільнення тричі змінювалося. Три роки, 6 місяців 20 днів в Дніпропетровській тюрьмі репресивна машина ламала патріота України Панаса Олійниченка, намагаючись добитись від нього визнання нескоєного ним злочину  чи покаяння. Та цього не сталось. Не знайшли в його діях доказу злочину.

Тому  з метою  виправдання злочинної  діяльності Особлива Нарада  при Народному Комісаріаті Внутрішніх Справ  СРСР 12 березня 1941 року Панаса Васильовича Олійниченка звільнила з-під арешту на підставі вердикту «За причетність до антиреволюційної організації  зарахувати до покарання строк попереднього ув’язнення і з – під арешту звільнити».

Нам невідомо, де працював Панас Олійниченко до окупації 1941 року. Але в  інституті ще довго згадували цю «кримінально-політичну справу».Так, багатотиражна газета 27 лютого 1940 року  писала, що довгий час на чолі електромеханічного факультету стояв «ворог народу» П.В.Олійниченко.

У період  окупації неабияку  роль в організації органів самоврядування відіграли  члени Організації українських націоналістів (ОУН), які в складі  похідних груп просувалися на схід за наступаючими німецько-фашистськими  військами. Стратегія лідерів ОУН полягала в тому, щоби ініціювати створення  замість радянських органів управління нові, які б діяли під орудою ОУН. Керівництво ОУН  сподівалося, що як тільки фашистська Німеччина визнає легітимність самопроголошення уряду України, або іншої форми української державності, то моментально почне діяти владна вертикаль від центру до місцевих органів. Але ці сподівання виявились марними. Львівський уряд України був заарештований.

Військове керівництво  рейху наполягало на тому, щоб вся повнота  влади знаходилась в руках армії, яка буде залучати частину населення  до виконання поліцейських функцій... Після окупації Дніпропетровська німецьке командування  почало займатися проблемами забезпечення роботи в тилу. За ініціативою командира 560-го мотострілецького  полку та за допомогою провідника ОУН В.Регея в приміщенні колишнього облвиконкому по вулиці Комсомольській  в перших числах вересня 1941 року відбулися збори інтелігенції (присутні понад двадцять чоловік).

У своїх  виступах Василь Регей  орієнтував на боротьбу зі більшовизмом, в приватних  бесідах розповідав про арешт німцями С. Бандери і ставив  питання про антифашистський опір. Він же запропонував склад  органів місцевого самоврядування. Обрали обласну управу на чолі  з колишнім професором ДІІТу Панасом Олійниченком (в примітках: “П.В. Олійниченка у 1937 році звільнили з ДІІТу за зрив введення до ладу лабораторії, начальником управління освіти  призначили В. Козаря.

Панас Олійниченко  у створеному Дніпропетровському  українському державному університеті очолив транспортний інститут. Він залучив  до роботи тих викладачів, які не мали можливості евакуюватися. Кафедри очолили професори І.Л. Антоненко, Є.О.Клех, Ф.Ф. Малькевич, В.Л.Крижанівський, М.М. Малов.

В 1942 році  у транспортному  інституті працював  викладачем української  мови Василь Чапля. Який восени 1943 року,  тікаючи від сталінщини, евакуювався з інститутом  до Львова. За спогадами студента паровозного факультету Григорія, який через хворобу не залишив  міста, в окупації транспортний інститут розташувався в одному із будинків центру міста, а не в інститутському  містечку, де знаходилося німецьке управління залізницями.

Слід зауважити, що вищезазначені вчені, як і сотні вчителів шкіл, не вважали себе зрадниками, колабораціоністами. Професор  С.П.Гомелля в післявоєнний час залишив категоричну відповідь на запитання анкети: «На німців я ніколи не працював».

До того ж вищі навчальні заклади офіційно працювали лише чотири місяці. Про навчання в транспортному інституті згадує випускник ДІІТу Федір Коробка. Війна розпочалася, коли був на виробничій практиці. Повернувшись до Дніпропетровська, дізнався, що ДІІТ уже евакуювався. У період окупації, почувши про відновлення  навчання, став студентом ІУ курсу: Але нічого путнього із занять не було,продовжував своє навчання після повернення ДІІТу.

Оскільки головний провід ОУН у 1942 році вирішив  розпочати боротьбу із фашистським режимом, німецькі каральні органи  почали переслідувати організації ОУН. П.В.Олійниченка у 1943 році було заарештовано і кинуто до концтабору. Подальша доля його невідома”. 

Олійниченко працював також у Науково-Дослідному Інституті Української Мартирології в Мюнхені та в Українській Санітарно-Харитативній Службі, і був професором електротехніки інженерного факультету Українського Технічно-Господарського Інституту в Реґенсбурзі (1945-51 рр.). На початку 1950-х рр. Панас  Олійниченко з сім’єю переїхав у Сполучене Королівство, де очолив боротьбу за незалежну Україну. 

МОСКВІ НЕ ПОДОЛАТИ  УКРАЇНУ - Україна  БОРЕТЬСЯ І ПЕРЕМОЖЕ! - Під  такими гаслами Всеукраїнські  Маніфестаційні Віча для відзначення  300-ліття боротьби України проти Московщини  відбулися 11 квітня 1954 року , одночасно в Лондоні , Манчестері, Ноттінґгамі, Брадфорді і Еденбурзі у Велико Британії  з ініціативи СВУ і СУМ-у на чолі з професором Панасом Олійниченком в багатьох регіонах Англії. Про це стало  відомо з брошури «ПЕРЕЯСЛАВСЬКА  ЛЕГЕНДА».

 «В Лондоні у Вічу взяло участь 600 українців. Глибоко продуману промову виголосив кн.Токаржевськи – Карашевич....» . 

З брошури стало  відомо, що двадцять шість різних британських часописів помістили  обширні описи  подій, тепло  і дружньо  їх  коментували, показали на безперервну  визвольну боротьбу України, що її  ведуть  українці  посередньо і в інтересі того нечулого  на  чужу  кривду егоїстичного  Заходу, який  ще досі не усвідомив собі  вповні  комуністичної московської загрози.

Комітет для  відзначення 300-ліття  боротьби  України  проти Московщини, що  його  покликано до  дії  з  ініціативи СВУ  і СУМ-у  Великої  Британії на чолі з  професором  Панасом  Олійниченком,  діяв  через  місцеві  Комітети  в п’яти різних  більших  місцевостях. Всі  П’ять Віч відбулись одночасно, їх попередила роз’яснюючо-інформаційна акція між  британцями. Роздано  біля  сорока  тисяч відповідних  летючок  в англійській мові. Летючки  разом  з  супровідним  листом  розіслано  всім  редакціям часописів і визначним британцям.

До 1955 р. Панас  Олійниченко був працівником Головної Управи Союзу Українців у Великій Британії (СУБ) у Лондоні, а відтак – Української Видавничої Спілки. Був головою Контрольної Комісії СУБ (1956-1961 рр.), членом Комісії Допомоги Українському Студентству у Великій Британії, та членом теренового проводу ОУН(б) у Великій Британії. Помер Олійниченко в ніч з 29 на 30 квітня 1961 р. в Лондоні, Англія (Сполучене Королівство); похований на цвинтарі Ґаннерзбері в Лондоні.

Як член комісії по перейменуванню топоніміки у відповідності з законодавством «Про декомунізацію» автор цих рядків звернувся до міського голови Галини Булавки з письмовою заявою про національно-патріотичний обрис центрального  проспекту міста.

На жаль, Галина Булавка, відхилила пропозицію про увічнення  пам’яті Панаса Олійниченка, перейменуванням  його іменем вулицю комуніста Фурманова в  центрі міста Дніпра, підтримавши висновок керівника  вказаної громадської комісії реабілітованого патріота, який впродовж життя боровся з Московською владою за незалежність  України назвавши його калабораціоністом, французьким словом, яке означає зрадник Батьківщини.  

Сьогодні ми живемо в незалежній Україні, за яку боровся все життя Панас Олійниченко. Наш обов’язок – сьогодні повернути ім’я і увічнити пам’ять про нього.

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Костянтин Когтянц

Замах на серце країни

До загрози Разумкова перенести столицю України в Умань слід поставитися більш ніж серйозно. Тим більше, що цій ідеї біля 20 років.Коли Кучма вперше зіткнувся з масовими протестами, він озвучив «...
Слідом за численними віртуальними партіями та мажоритарниками-блогерами у рекламі Фейсбуку раптово (ні) з’явилася якась дивна «Партія ̶Ш̶а̶р̶і̶к̶о̶в̶а̶Шарія». Спочатку я не повірив,...
Отже, як на мене, досить вже у розпачі заламувати руки і шукати винних у тому, що ПАРЄ так очікувано проголосувала за повернення Московії до участі в засіданнях.Поразка нашої дипломатії цілком законом...
Нема жодної відомої людини в нашій країні, яку українці не облили б брудом. Навіть дісталось Тарасу Григоровичу і Григорій Савичу.Шевченко – дівчат кохав. Сковорода – вино і сир любив, їзд...