App Store Google Play

«Нотатник мобілізованого». Чи можливий об’єктивний погляд на війну до її завершення

18 Березня 14:00
«Нотатник мобілізованого». Чи можливий об’єктивний погляд на війну до її завершення

Чи можна пройти війну на Донбасі й правдиво написати про неї – без пафосної героїзації, без замовчування непрезентабельних явищ в українському війську, але й не скочуючись до «зрадофільства»? Учасник бойових дійна Донбасі, молодий письменник і фаховий історик Назар Розлуцький спробував зробити свою першу книгу про участь в АТО саме такою. «Нотатник мобілізованого» 14 березня презентували в Дніпрі.

Назар Розлуцький розповідає про свій досвід на війні. Дніпро, 14 березня 2019 року

Назар Розлуцький розповідає про свій досвід на війні. Дніпро, 14 березня 2019 року

Книга є своєрідним підсумком перебування автора на фронті в 2015–2016 роках, це відверта, не позбавлена іронії, оповідь про побачене й пережите. Це погляд на війну з найнижчої посади – солдата, погляд інтелігента, якому в силу обставин і власного вибору довелося взяти зброю до рук.

Епіграфами до розділів автор взяв рядки Сергія Жадана – одного зі своїх улюблених поетів, книжки якого він читав і на фронті.

Тексти «Нотатника» доповнюють фото з мобільного телефону та скрін-шоти постів у Facebook, які Назар викладав під час служби.

Про те, як він потрапив до війська, що мотивувало й деморалізувало на війні, якою є вона з точки зору інтелігента й фахового історика, чим відрізняється сучасна боротьба українців від досліджуваної ним боротьби УПА, а також як писались «Нотатки мобілізованого», Назар Розлуцький розповів в інтерв’ю Радіо Свобода.

Книга «Нотатник мобілізованого, Дніпро, 14 березня 2019 року

Книга «Нотатник мобілізованого, Дніпро, 14 березня 2019 року

– Назаре, ця книга писалась дуже швидко – за три тижні. Ви як історик знали, що треба все швидше записати, доки свіжі спогади й не забулись деталі, чи це був такий душевний порив?

– Був поштовх – наша розмова з Геннадієм, моїм товаришем, про те, що треба написати ряд статей і запропонувати їх в інтернет-видання, щоб отримати гонорар і витратити його на наш проект. Ми хотіли на ці кошти виготовити шеврон нашої батареї, яка мала позивний «Бєлка».

Волонтери розробили дизайн: Білочка з «Льодовикового періоду», що тримає в лапках замість горіха снаряд. Ідея щодо гонорарів була досить наївна, ніхто нам нічого не пропонував заплатити. Але це був дуже сприятливий момент. Коли я розпочав писати, то зрозумів, що серії статей не вийде, що в мене є матеріал на книгу. Це був формальний поштовх. А з іншого боку – було бажання написати.

Бажання було давно, але коли ти служиш і перебуваєш в гущі подій, тобі не вдається все це структурувати. Я почав писати через два місяці після демобілізації – це той час, коли ти сприймаєш військовий досвід відсторонено, але ще не встигаєш позабувати важливі деталі.

– Ви анонсували «Нотатник» як дуже суб’єктивний погляд на війну. Ви проявляєтесь у книзі як історик, дослідник?

– Там є один такий момент, коли ми на бойовому чергуванні пішли на поле розкопувати «градину». За декілька днів до того нас обстрілювали з «ГРАДів», ми встигли переміститися. «ГРАДи» лягали на порожнє поле, нас там вже не було. І ми захотіли викопати один боєприпас, який там розірвався, позбирати осколки, підняти болванку, знайти підривник і все це здати в музей. Ми влаштували розкопки – три дні ходили копати. Вирили глибочезну яму, знайшли все, що хотіли, склали в ящик і відправили в музей. Так я реалізувався як дослідник. Але справа в тому, що все це до музею не доїхало.

Снаряд, випущений із установки ГРАД. Краматорськ, лютий 2018 року

Снаряд, випущений із установки ГРАД. Краматорськ, лютий 2018 року

 – До війни Ви працювали в музеї в Івано-Франківську, вели екскурсії, досліджували визвольну боротьбу на Франківщині, зокрема, УПА. Ваша дисертація, захищена захистили торік, присвячена саме військовому аспекту боротьби УПА. Тобто про війну Ви багато чого знали з монографій, архівів, книг?

– Теоретичну частину я більш-менш знав…

– Чи співпала реальність і вичитане в книгах?

– Звичайно, добре, що був якийсь теоретичний бекграунд, запас, дещо було не в новинку, але відчувати це не розумом, а тілом, емоціями…

Оце відчуття, коли ти знаходишся декілька днів на позиції і не маєш можливості помитися, а воно – літо, з тебе піт тече – це в книзі можна прочитати, але коли ти це відчуваєш на собі, ти це глибше розумієш. На книжні знання накладається особистий досвід і це спонукає до аналізу, до узагальнень, навіть до тих узагальнень, які я вивів про УПА як партизанську війну.

– Чим відрізняється ця сучасна боротьба українців від боротьби УПА? Ви говорили, що боротьба УПА була складніша.

– Та боротьба була набагато складнішою, тому що партизанська війна – це ситуація, коли ти постійно в оточенні ворога, немає спокою, весь час іде боротьба, тобі перманентно не вистачає то боєприпасів, то їжі.

Ворога більше, ворог краще озброєний, ворог засилає до вас своїх агентів. Ви не маєте можливості на рівних з ним змагатись. Якщо у вас немає допомоги ззовні, ви однозначно програєте. Якщо у вас є допомога ззовні, ви маєте шанс виграти, але вас все одно загине дуже й дуже багато.

Ця ж війна – гібридна. Але в нас є держава. Ми можемо знайти, звичайно, багато недоліків, але це якась структура. Бореться структура зі структурою. В такій війні є шанс перемогти, є шанс стримати ворога. Коли ж бореться підпілля проти організованої держави – це не порівняти.

– Інтелігент і війна. Як це співставляється? Ви розповідали, що взяли на війну з собою улюблені книжки…

– Звичайно, більшість хлопців дивувались. Звичайно, мені зразу ж дали прізвисько «Професор». Спочатку було складно, банально – порозумітись. Війна спрощує все, і в першу чергу – лексику, розмову. Коли ти звик до одного формату бесіди, а там – тобі сказали два слова й побігли щось робити. Спочатку це дивно, потім звикаєш, починаєш сам максимально все спрощувати. І в мене з’явилось почуття спорідненості з нашою батареєю, з бойовим організмом десь на дев’ятий місяць служби. Це було достатньо довго. Але коли ти пройшов всі сезони – літо,осінь,зиму, весну, коли для тебе починається новий цикл, коли знаєш, чого від кого чекати, тоді з’являється це відчуття єдності. В цивільному житті ви всі різні, повернетесь до мирного життя і через роки вже можете й не порозумітись, але наразі ви такі, єдині.

– Ті книжки, які Ви взяли на фронт, – читались, допомагали?

– Під час служби я з друзями заснував такий проект, як «Польова бібліотека». Прямо в батареї. Я багато читав, друзі надсилали книги, бійці почали в мене просити щось почитати. Тоді я всі книги поскладав в ящик з-під артилерійського заряду, написав на ньому маркером «Бібліотека» і сказав: «От тут тепер у нас всі книжки. Хто хоче, беріть, тільки повертайте». І так вона у нас діяла до кінця служби. Було багато літератури – перекладної, української сучасної, художньої, документальної, історичні книжки були. Історичні мені не дуже хотілось читати. Війна, історія... Коли ти сам вже в історії.

– А було відчуття, що Ви – частина сучасної історії? Про це йшлось у Вашому вірші, який читали на презентації.

– Ні. Це відчуття з’являється потім. Там же ти як військовий просто робиш свою роботу. Щодня йдеш на чергування, їси несмачну кашу, говориш з товаришами, армійські жарти, «підколки» – і нема відчуття, що ти глобально робиш історію. Коли повернувся вже, то дивишся на все інакше: це ж історія, історія 2015-2016 року, це історія нашої війни.

– Чи можете Ви зараз подивитись на війну на Донбасі не як учасник, а як фаховий історик?

– Такий об’єктивний погляд взагалі не можливий до моменту, коли війна бодай не завершиться. А по-хорошому, років через двадцять, а то й більше. Тому те, що нам являється, не завжди є тим, що в підсумку виявляється. Ми бачимо невеликий шматок, але це ще нічого не значить. Ми ще в ній не виграли, вона триває. Ми маємо свої інтереси, противник – свої. У союзників теж свої інтереси, які можуть змінюватись. Тобто події продовжуються. Їх потрібно аналізувати, але цей аналіз буде обмежений.

– Назаре, що найбільше Вас мотивувало в армії?

– Мотивувало те, що це робота, яку треба робити. Я пішов туди не тому, що це якимось чином надихало чи ще щось, а тому, що війна йде за те, щоб ми не були колонією Росії, щоб не були простором доля імперських експериментів. Якщо я як солдат не захищу своє право науковця писати об’єктивно про всі ці речі – прийдуть, вкажуть мені, що робити, як жити і все. В мене не буде улюбленої справи, в мене не буде нічого. Доведеться або продатись імперії, або йти в дисиденти й виживати в набагато гірших умовах. Навіщо це допускати?..

– А що найбільше деморалізувало?

– Мабуть, деякі особисті речі. Те ж вживання алкоголю деякими з бійців. «Аватари». Ставлення командування. В батареї у нас було хороше командування, а от в дивізіоні – мислило радянськими стандартами: як би перед начальством вислужитись, а підлеглих «нагнути»…

– Ви пишете про це в книзі, чи все ж самоцензурувались?

– Пишу. Не акцентую увагу. Не пишу в кожному розділі, але й не приховую. Зрештою були інші речі, які варто описувати.

– Чи було страшно на війні?

– Мене мобілізували в травні 2015 року. Звичайно, страх був. Що я

помітив: допомогло поступове звикання. Якщо б мене мобілізували, а на другий день повезли на передову, то, звичайно, зуби б цокотіли. Найбільший страх був коли, з’явилось рішення йти в армію. Найбільш важкий момент – отримати повістку й усвідомити, що ти йдеш туди.

Я зрозумів, що якщо я не піду, навіть прикриваючись благородними мотивами, то керуватиме мною банальний страх і мені потім з цим жити все життя. Коли вже виїздили в АТО, було тільки хвилювання. А коли вже були там, де стріляли, – ми вже розуміли, що то те, ради чого ми там.

Можливо, друзів на все життя я там і не набув. Але набув людей, яких добре знаю, з якими приємно спілкуватись, з якими б я точно не познайомився, якби туди не пішов. Набув досвіду. Це теж щось важить.

– Головний герой книги – Ви самі?

– Я сам. З одного боку, це ніби егоїстично. А з іншого – я хотів розповісти про свій досвід, нічого не вигадуючи, не домислюючи. Але в книзі є й мої товариші, я називаю їхні імена.

– Що залишилось за бортом?

– З того, що залишилось за бортом, можна ще зробити багато оповідань, можливо, ще якісь твори. Напевно, до публіцистичного жанру в описуванні війни я вже не повернусь, бо вже є «Нотатник».

– Психологи кажуть, що бійцям треба писати, розповідати про пережите. Ви відчули якесь полегшення після написання книги?

– У мене не було такого тягаря, не було надто травматичного досвіду в цій війні. Я служив в артилерії. Це не перша лінія оборони. Ми були, як офіційно вважається, за 40-кілометровою зоною, насправді – ближче. Ми працювали, по нас працювали…

Деколи снаряди лягали близько, але жодного разу вони не розривались прямо на позиціях нашої батареї, я не бачив загиблими своїх товаришів. Можливо, це якось вберегло мою психіку. Кожен воїн – якоюсь мірою вбивця, але це війна... У книзі я не брався когось повчати, комусь відкривати очі, я подумав, що може бути цікаво розповісти про свійдсвід.

Нічна варта

Нічна варта

 – Книга затребувана?

– Книга має свого читача. Звичайно, мені далеко до корифеїв сучасної військової прози, які розпродують тисячі примірників книг. Але не треба вважати, що ми конкуренти. Ми ж там один одного підтримували, і тут – так само.

– Це мемуари? Чимось схожі на ті, які Ви вивчали до війни як фахівець?

– Це військова мемуаристика. Але більше в формі репортажу. Бо традиційна військова мемуаристика дуже складно сприймається невійськовими. Коли ти починаєш писати «Противник у такій-то кількості, у нього було таке-то озброєння, а ми висунулись на такий-то пагорб, зайняли таку-то позицію», – це добре для професіоналів, але невійськовим доводиться продиратись крізь ці всі хащі. Я старався зробити так, щоб будь-який хлопчина, який не нюхав пороху, прочитав і зрозумів.

– Ваша книга розпочиналась з благородної мети – зібрати кошти на доброчинний проект. Вона реалізована?

– Саме той проект, який ми задумували з товаришем, щодо шеврона – поки ні. Можливо, ми цю ідею згадаємо до 5-річчя нашого входу в АТО, у 2020-у році, і все ж реалізуємо. Зараз всі кошти від продажу книги відправляються на рахунок волонтерської організації «Сестри Перемоги», яка займається підтримкою Збройних Сил України.

– А що далі? До війни Ви подорожували, автостопом об’їхали майже всю Україну, писали вірші.

– Життя покаже. Дуже багато чого хочеться спробувати, створити, написати, стати крутим науковцем, продовжувати письменницьку лінію. Якщо з цього ще можна буде й жити, це буде добре. У найближчій перспективі – поетична збірка.

Довідка: Назар Розлуцький народився Івано-Франківську. За фахом історик, дослідник історії УПА та історії української діаспори, працює науковим співробітником у Музеї української діаспори (Київ). 2018 року захистив кандидатську дисертацію «Боротьба радянського режиму проти українського визвольного руху на території Станіславської області (1944-1956 рр.): військовий аспект». 2015–2016 роках служив у 55-й окремій артилерійській бригаді. Поет, прозаїк.

Радіо свобода

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Максим Мірошниченко

Моя президентська програма

Україна first!1) Реінтеграція підконтрольної частини Донбасу2) Міністерство окупованих територій займається питаннями моніторингу за дотриманням санкцій, підготовкою теоретичних засад майбутньої кримс...
Тема не нова, але я не перестаю дивуватися на кожному кроці, як все запущено з автоматизацією процесів в Україні. Як можна мати такий ресурс, такі світлі голови, які працюють на міжнародні компанії, і...
Реакція на 30% Зеленського мене лякає набагато більше, ніж самі 30%. Люди раптово відкрили для себе, що світ набагато ширший за Фейсбук чи Ютуб. Всі раптово забули в якій країні ми живемо і яке минуле...
Спостерігаючи за тим ідіотизмом, який відбувається серед виборців у Фейсбуці, дійшла до висновку, що українцям взагалі не потрібен президент. Їм потрібен лише дуже хороший психіатр. І тому напрошуєтьс...