App Store Google Play

Бути вільними – стати відповідальними

25 Лютого 10:00
Бути вільними – стати відповідальними

Свобода, справедливість, безпека – саме так виглядає ціннісна трійця українок та українців. Нас – 86 % людей, чиї серця прагнуть до свободи й цінують її.

Пріоритет українців та українок, незалежно від того, де вони мешкають, – і, хоча місцини, що межують з окупованими територіями, де несвобода має відчутний запах пострілів, крові, безпорадності, жалоби й біди, дають найвищий показник, – але й інші регіони вивищують свободу понад усе. І саме це стає мостом поміж нами всіма і руйнує стіни, які – нам здавалося – розділяють нас усіх.

Такі пріоритети двічі засвідчило соціологічне  опитування, проведене Фондом «Демократичні  ініціативи» імені Ілька Кучеріва та фірмою «Юкрейніан  соціолоджі  сервіс».

Правозахисник Володимир Яворський наголошує: «У недемократичних   суспільствах   порядок   та   безпека   мають    вищий    пріоритет,    ніж    свобода,    що    означає    наділення   правоохоронних   органів   значно   більшими   повноваженнями,  існування  значно  більшого  обмеження  прав   людини,   більший   контроль   з   боку   держави   за   особою  та  багато  інших  негативних  для  людей  наслідків».

Пріоритетність безпеки та порядку визнають громадяни Білорусі та Російської Федерації.

В нас картина інакша – можливо, і цим можна пояснити історію наших повстань. Прагнемо свободи, що кличе до бою, воліємо боротися з несправедливістю, адже  справедливість є, за неї варто боротися?

І частіше нам краще вдається битися проти, ніж виборювати і боротися за.

Можливо, це тому, що «за» виглядає абстрактним, хоч і барвистим, переважно не має прізвища, на відміну від «проти», яке має конкретне ім`я, декларацію та сторінку в соціальних мережах. «За» ми готові підтримувати ситуативно, бо нам чудово відомо, що на ранок це «за» може легко переродитися у «проти» з конкретним прізвищем і наслідками.

Втім, мене цікавить, як ми для себе розкриваємо цю цінність – свободу? Як можливість робити все що заманеться? Як анархію? Як самосуд? Як хаос? Як ігнорування правил? Світ ловив нас, але не спіймав?

У класичному конвенційному розумінні прав людини особистісна свобода проявляється через заборону катувань та нелюдського поводження, заборону рабства, недопустимість дискримінації та насильства, заборону свавільних арештів, свободу вираження власних поглядів  та  свободу совісті,  думки  та  релігії, свободу дій у широкому  сенсі  цього слова та право самому обирати шляхи свого розвитку.

Я впевнена, що саме розуміння свободи і усвідомлена відповідальність надає нам суб`єктності й виводить зі стану об`єктів.

Проте, на відміну від свободи, з відповідальністю – гірше. Лише 52,3 % вважають її цінністю, порядок цінує 46 %, а законослухняність – 41,3%.

Стан об`єкта може вважатися зручним тільки тоді, коли з тобою готові панькатися, і якщо хтось думає, що конституційне положення про соціальну державу – про це, то помиляється. Але навіть коли з вами готові панькатися до скону, не факт, що ваші бажання збігатимуться, і вам точно дозволятимуть рівно те, що не буде обтяжливим для суб`єкта.

Саме прагнення до свободи і є нашим мостом. Але проблема в тому, що без відповідальності цей міст може бути уявним, ненадійним і от-от завалиться від тих, хто ним пересувається з порушенням правил, краде мостобудівні матеріали і втікає чи летить у прірву разом з іншими, або ж каже: це винятково мій міст, інші – геть або платіть.

Мені видається, що це і є нашою пасткою. Неусвідомлення цінності відповідальності. Та прирівнювання відповідальності до насильства.

Якщо дивитися на нашу історію, ніколи не існувало правил для всіх. Прийнятних, обговорюваних, на які зголосилися. Ні, свого часу вони існували на папері, та люди чудово знали, що це – ілюзія. Не було рівного ставлення та рівних умов.

Були люди, для котрих не існувало загальних правил або ж «правил для всіх», це – привілейована каста,  і неважливо, хто її породжував або до неї належав: панівні імперії чи партія.

Були люди, котрі скорялися «правилам для всіх» з метою невисовування та виживання, ніби умисне псували собі зір і не бачили реальності.

Були ті, хто намагалися зробити захисний щит для себе з ближнього свого, вчасно повідомити кому треба про що треба, щоб цього ближнього схопили першим – і можна ще трохи пожити, най і в страху, в пошуку чергової жертви для каральної системи.

Були ті, кого знищували за власний зібраний та залишений «проти правил для всіх» у родині хліб.

Інші ж могли вмерти з голоду, бути депортованим зі своєї землі, виселеним зі своєї квартири тільки тому, що належали до небажаної меншості, бо належність до меншості виносить тебе навіть із «правил для всіх».

Нищили, принижували, обмежували за віру, за мову, за стать, за походження... І цей власний досвід насильства та жертовності нічого не вчить, коли випадає нагода з меншості стати більшістю –  бажання гнобити ерегує на всю міць, бо практики більшості згадуються, цінуються саме такими та сприймаються лише так? Ми звикли до системи домінування більшості як до системи, де можна демонструвати свою панівність збиткуванням із меншості та її пригніченням, а не створенням умов, де меншість є невід`ємною частиною політичної нації та/або ж суспільства і має право звучати нарівні з більшістю.

Проти «правил для всіх» ішли дисиденти, калічили легені хвойними лісами Сибіру і намагалися втримати свободу в своїх головах, серцях і душах, щоб перенести її на письмо, якщо пальці здатні будуть відтворювати пережите.

Вони йшли і за: за свободу, гідність, справедливість. Але системі простіше було вказувати на те, що вони йшли проти, бо це легше криміналізується. Злочини проти держави, проти соціалістичної власності, проти порядку управління, проти народного здоров`я…

Ми тяжіємо до того, щоб нас сприймали як націю праведників та великомучеників.

Де є праведники й великомученики, є і кати, є і приспішники, є і зрадники, є і байдужі.

І в усьому цьому ховається жахлива травмованість, котру ми не готові обговорювати, тому ледь не кожна та кожен веде свою мовчазну внутрішню війну.

Ми переважно не знаємо, чиїми нащадками ми є, як нашим родотворцям вдалося вижити, за рахунок кого або чого? Чи завдяки і всупереч чому? Можливо, хтось порушував правила, тому вдалося вберегти хлібину? Можливо, дехто зробив щита з ближнього? Ще комусь вдалося повернутися з ув`язнення. Хтось сховався у внутрішню еміграцію, а хтось утік. А хтось керувався «правилами для всіх» і мав повне право карати… І якщо ми про це дізнаємося, ми не знаємо, що з цим робити і як це позначається на нас. Бо нам важко зрозуміти, чи ми можемо й маємо бути за це відповідальними і чи ми дійсно є вільними.

Мені здається, що давно настав  час переосмислити відповідальність. Можливо, для  цього спочатку можна спуститися на першу  сходинку: за що можу і за що маю відповідати саме я? Щó я не згодна передавати нікому іншому? Чому я хочу боротися не тільки за свою свободу, а і за свою відповідальність?

Не хотілося б, щоб правила ми досі сприймали як унаочнення нерівності та насильства. Критично не хочеться, щоб вони такими були.

Коли правила сприймаються суспільством як несправедливі та принизливі, ми беремо на себе відповідальність та повстаємо за свободу.

Але коли правила є засадою суспільного договору, варто дотримуватися їх, не робити винятків для своїх або ж чужих, правила мають функціонувати для всього суспільства.

Я справді за прийнятні та зрозумілі правила, за верховенство права, за закон, рівний для всіх, за рівний доступ, чесну конкуренцію, прозорі процедури, доброчесне управління і повагу до людини, завдяки яким гарантується справедливість, людина почувається вільною і у безпеці, скерована на розвиток, а не на руйнацію, впевнена у собі.

Але все це не працюватиме, якщо ми не навчимося відповідати за нашу свободу.

В нас навіть свободу обирати більшість витлумачує дуже цікаво і не надто відповідально.

На мій погляд, наші вибори – це не про те, що люди хочуть нових політиків, бо не влаштовують ті, що при владі, або ж прагнуть змін. Люди натомість хочуть нових себе у кращих умовах, але ситуацію та себе змінювати не особливо хочуть.

Те саме стосується і реформ, і наших прагнень у ЄС та НАТО, усе хороше має настати саме зараз, хороше винятково в нашому розумінні та баченні, неважливо, чим воно направду є, і неважливо, чи ми докладаємося.

Має настати безболісно, швидко, обдаровуючи, як святий Миколай, бо ми ж гарні дітки, мають бути винятково переваги, а болісність і тривалість змін мало хто готовий приймати.  Окрім того, критична недовіра владі спонукає не вірити в те, що реформи взагалі відбуваються, натомість вірити, що всі шкодять нашому багатостраждальному народові. Безумовно, є й ті, хто шкодить, але і серед самого народу таких немало.

З довірою в нас складається цікава ситуація – кожна маршрутка, як і кожний кабінет чиновника або чиновниці,  отже багато розповісти про це: поряд із календариком політичної сили висить долонька, далі – святий Миколай, поряд – манекі-неко, Діва Марія з маленьким Ісусиком, червоні вовняні нитки, чотки, око від зурочення, брелок-футбольний м`ячик, коротка молитва тощо. В кабінетах можна помітити портрет Президента країни. Всі ці «символи віри» я б назвала символами вимушеної довіри.

Різноманіття тут з`являється не від прийняття, не від широти і свободи поглядів, а від недовіри та глибокого розчарування.

Всі ці символи не свідчать про повагу до держави, не вказують на повагу до інших культур, вони не про віру і релігію – все це кричить про бажання почуватися захищеними. І коли ти не віриш у дотримання правил дорожнього руху, не віриш у доброчесність системи правосуддя і не впевнений у всевладності Бога, ти обставляєш себе всім, чим тільки можеш.

Довіра зміцнюється щирістю, проговорюваннями та справедливістю, як свобода – відповідальністю. Спробуймо додати це у свої щоденні практики – тоді, можливо, в якій-небудь маршрутці на якій-небудь планеті котик манекі-неко серед іншого наліпить на скло мапу України і впевнено проїде нашим міцним мостом, руйнуючи стіни.

Новое время

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Ярема ГАЛАЙДА

Більше агресії!

Давно кажу: Біда українців - це, нав‘язана їм ззовні, оборонницька психологія. Ми типу такі миролюбні, такі добрі і тихі, що аж за край. І на чуже не зазіхаємо, і всіх ми поважаємо, і до всіх до...
Регулярно чую від мешканців нашого міста, що тут немає роботи. При цьому, від керівництва міської ради (та їхніх партнерів) постійно лунають скарги на те, що в місті нікому працювати — кляті лях...
Не можу спокійно заснути. З голови не йде розмова з таксистом...Йому безперестанно телефонує жіночка, яка волає в слухавку. Він пояснює: "Я с клиентом"... На третій дзвінок відповідь: "Дура, я зарабат...
Ярема ГАЛАЙДА

Легенда про павучка

Її пов‘язують з Робертом І Брюсом, королем Шотландії 1306 - 1329.І вона має два варіанти. Хоча суть в неї одна.Згідно з одним з варіантів, після ніщивної поразки при Дарлі у 1306 році Брюс відст...