App Store Google Play

Почую кожного

16 Лютого 18:00
Почую кожного

Зараз всі говорять про вибори. Аналізують опитування, рівень підтримки того чи іншого кандидата. Але як це все стосується життя звичайного українця? До особистих зачарувань і розчарувань?

Суспільні настрої – річ химерна. Їх нібито й можна вирахувати, проте складно пояснити. Нам можуть показати заміри й результати опитувань, рівень підтримки того чи іншого політики, нам можуть продемонструвати, який відсоток глядачів дивився той чи інший квартал, який відсоток перемкнув у новорічну ніч президентську промову, проте яка соціологія пояснить причину всіх цих уподобань? Звісно, експерти впевнено пояснюють зміни електоральний настроїв, виводять генезу зачарувань та розчарувань пересічного українця, проте наскільки всі ці експертні висновки дотичні до життя? До життя того ж таки пересічного українця.

Я до чого веду. Ось зараз усі говорять про вибори (так-так – знову про вибори), відстоюють свій вибір, зневажають вибір опонента. Хоча якого опонента – звичним і передбачуваним у цій ситуації є називати людину, чиї погляди не збігаються з твоїми, ворогом. Причому не твоїм ворогом, ясна річ – ворогом України. Політичні симпатії компромісів не передбачають. Тож постійно доводиться чути від інтелігентних, виважених, соціально активних знайомих – «не розумію – як узагалі можна голосувати за такого-то (таку-то)?». Ключовим у цьому випадку мені особисто завжди видавалось «не розумію».

Ми загалом схильні трактувати своє нерозуміння ситуації, як її неприйнятність. В цьому випадку наше «не розумію» слід вочевидь перекладати як «не сприймаю», чи взагалі – «засуджую». Але в жодному разі не так: «не розумію, але хотів би спробувати».

Монологічність сьогоднішнього пересічного українця не передбачає появи в розмові сторонніх голосів. Театр пересічного українця – це театр одного актора. Ми вчимося проговорювати свої монологи, вчимось у принципі говорити. Можливо колись почнемо вчитись слухати іншого.

Ну але менше з тим. Повертаючись до суспільних настроїв. Трапилось мені днями бути на рідній Луганщині, на історичній, так би мовити, батьківщині. І трапилось спілкуватись із великою кількістю земляків. І всі, зрозуміло ж, питали про вибори. Вірніше, ну як питали. Звучить це десь приблизно так: «Ти за кого?». І тут таки, не давши тобі жодного шансу на відповідь: «А ось я…». І далі список із різних прізвищ. А щойно почнеш питати про причини того чи іншого вибору – чіткої відповіді немає. Нечіткої часто немає теж. Так – якісь обмовки про розчарування й корупцію, про нові обличчя й стару систему. Але здебільшого вибір просто не пояснюється.

І ти лишається сам на сам із щойно отриманою соціологією (якою б сумнівною вона не була) й просто не знаєш, що із нею робити? Чого б вона мала вчити? Скажімо того, що в діях та уподобаннях співвітчизників не завжди слід шукати логіки та послідовності, що наші уявлення про цей світ є стрункими й переконливими переважно в нашій голові й легко втрачають власну стрункість і переконливість, щойно твої власні таргани починають грати на чужому полі. Зрештою, життя мало б учити, що не слід вимагати надто багато від ближнього свого, оскільки в більшості випадків твій ближній просто не здогадується про твої очікування.

Я справді дуже часто не розумію своїх співвітчизників. Більше того – розумію, що вони мене теж у багатьох випадках не розуміють. Раніше це якось напружувало, а останніми роками ось думаю: ну добре, цілком можливо, що це саме в мене проблеми з аргументацією та переконливістю, варто спробувати ще раз. Потім, якщо не вийде, завжди встигну в усіх розчаруватись і всіх проклясти. А доки не розчарувався, спробую все таки почути – чим саме вони керуються, ці мої опоненти, супротивники й вороги, приймаючи свої дивні рішення й займаючи свої неоднозначні позиції.

Звісно, може виникнути логічне питання – для чого слухати те, з чим не згоден. Ну хоча б для того, аби дійсно переконатись у тому, що почуте тебе не влаштовує.

Адже найпростіше – це переконати самого себе в присутності поруч великої кількості ворогів. Це, безперечно, дисциплінує, але й виснажує теж. Жити з великою кількістю ворогів – справа не надто весела. І те, що вороги при цьому уявні й до реальності не мають жодного стосунку – ситуацію не надто міняє. Тому, я особисто, перед тим, як піти до біса, перепитав би, чи мене справді туди посилали. Ну і загалом – ворога краще знати в лице. Навіть якщо лице його жодної симпатії не викликає.

Новое Время

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Важко осягнути наскільки ми втратили зв'язок зі своїм минулим. Не кажучи вже про те, скільки нам необхідно часу на відновлення своєї ж ідентичності та культури. Гортаючи сторінки "Моїх споминів п...
Ойойой! Вони образили Україну і весь народ!Вони не віддали честь Президенту(!!!)Ооо! Наші герої! Скрутили дулю клоуну!Я промовчу про честь. Бо тут окрім посміятися не виходить. Честь можна мати, або н...
Потенційна реабілітація Росії в очах євробюрократії висить над нами уже кілька років. В цьому немає нічого дивного, адже Росія має набагато більший вплив у Європі, ніж Україна. Цей вплив напрацьовував...
Марія СОЛОМОНОВА

Георгиевская лента

Георгиевская лента. Когда-то это был символ победы над фашисткой Германией. После 2014 года, когда эта лента стала символом оккупации Россией украинского Крыма и военного захвата востока Украины,...