App Store Google Play

Що небезпечніше: розпад Росії чи продовження її існування?

24.01.2019 14:00
Що небезпечніше: розпад Росії чи продовження її існування?

Практично всі західні автори, переклади чиїх текстів публікувалися в московських малотиражних виданнях 1970—1980 років з грифом «ДСП» (для службового користування), призначених для компартійної номенклатури, з науковими ступенями чи без них, продовжували у нескінченність існування Радянського Союзу (в тому чи іншому вигляді). Навіть провідні наукові фантасти Заходу зазвичай описували ХХІ століття як добу розквіту радянської цивілізації, яка спільно зі США, Британією та Японією освоює Сонячну систему та націлюється на польоти до зірок. Під час перебудови ця тенденція не змінилася. Єдине, в чому розходилися автор (з частини з яких гриф «ДСП» завдяки гласності зняли) — це в тому, в якому вигляді збережеться СРСР. Одні вважали, що він не зможе перебудуватися і загрузне у своїх проблемах, інші — що на нього чекає економічний розквіт після реформ Горбачова. Скажімо, подружжя популярних на Заході футурологів надрукувало в 1989 році монографію, в якій детально прогнозувався розвиток світу і його регіонів до 2000 року; зрозуміло, що там не йшлося ані про розпад СРСР; ані про загрозу глобального ісламістського тероризму. Лише одиниці з західних учених, як-от Збігнев Бжезинський чи Богдан Гаврилишин, натякали на ймовірне припинення існування Союзу, не забуваючи і про всесвітню ісламістську загрозу, яка здатна заступити собою загрозу комуністичну...+

Слід сказати, що така наукова неспроможність ґрунтувалася не тільки на загальному стані західної політичної науки. Річ у тім, за правління Брежнєва, тим паче, за Андропова й Горбачова радянські номенклатурні пропагандисти з науковими ступенями та наближені до влади літератори лякали громадськість, а особливо еліту демократичних держав моторошними наслідками гіпотетичного розпаду Радянського Союзу. Мовляв, Захід має зробити все, щоб такого розвитку подій не допустити, адже йому самому від цього буде гірше.

Нині практично та сама теза лунає з вуст російських політиків і пропагандистів, в тому числі й із опозиційного табору — не можна допустити розпаду Росії, це матиме як наслідок глобальну катастрофу.

Варто визнати, що радянська пропаганда (як нині російська) була доволі ефективною. Вона (та її наступниця) працювала й працює на різні цільові групи, як на плебс, так і на політичну й інтелектуальну еліту. Тому не дивно, що навіть президент США Джордж Буш-старший та прем’єр Великої Британії Марґарет Тетчер, щиро повіривши в катастрофу після краху СРСР, активно агітували, зокрема українців, відмовитися від вибору на користь незалежності й прагнути лише покращення умов свого існування в Радянському Союзі. Тетчер продемонструвала своє крайнє невігластво, порівнявши УРСР з Каліфорнією, мовляв, ми не будемо встановлювати дипломатичні відносини з останньою, і з Україною також (хоча право УРСР мати самостійні відносини з іншими державами, чого не мала Каліфорнія, було конституційно зафіксоване ще під час Другої світової війни). Ясна річ, ця теза виступу Тетчер у Верховній Раді викликала бурхливу овацію фракції твердолобих комуністів «групи-239». Джордж Буш-старший, у свою чергу, суворо засудив націоналізм як такий і український зокрема, вже тоді, коли з СРСР вийшли Литва та Грузія (цю його промову в США негайно охрестили «невдалою котлетою по-київськи»).

Утім, негативне ставлення до розпаду Союзу РСР з боку західних лідерів і більшої частини інтелектуальної еліти було викликане не тільки пропагандою. ЦК КПРС і КҐБ СРСР доклали у 1989—1991 роках чимало зусиль для того, щоби створити зони напруженості та збройних конфліктів. Після провалу ҐКЧП частина цих документів було оприлюднено; з них випливало, що конфлікти в Придністров’ї, Абхазії, Південній Осетії, спроби відколоти населені здебільшого поляками райони Литви та населені росіянами райони Естонії, інтерфронти на теренах Балтії і спроби створити їхні аналоги в УРСР, зрештою, ініціація кримської автономії — то все діяння Москви, покликані, з одного боку, знесилити незалежницькі рухи в т.зв. національних республіках, з іншого — налякати світ страшними перспективами розпаду СРСР і змусити Захід підтримувати Кремль у його намагання зберегти «оновлений Союз».

Однак реальне буття Москві підкорюється не завжди. Величезна ракетно-ядерна супердержава наприкінці 1991 року розпалася доволі мирно, юридично — по кордонах союзних республік, реально ж подекуди з відступами від них, викликаними попереднім і подальшим втручанням Кремля. А виниклі з інших причин збройні конфлікти між Вірменією й Азербайджаном і в Таджикистані навряд чи набули б значного розмаху без участі в них «союзного центру», а потім Москви.

І хоча після 1991 року ядерна зброя, крім РФ, залишалася ще певний час на теренах України, Білорусі та Казахстану, жодних трагічних наслідків це не спровокувало, адже всі новопосталі держави надійно контролювали її. А Україна могла б, виходячи зі свого економічного та науково-технічного потенціалу, контролювати й надалі, але поквапилася відмовитися від третього в світі ядерного арсеналу практично без компенсацій — ані фінансово-матеріальних, ані надійних гарантій безпеки (бо Будапештський меморандум — то був такий собі гарний папірець без жодних практичних механізмів забезпечення своїх декларацій). Відтак загибель СРСР відбулася напрочуд безпечно як для самого радянського простору, так і для всього світу. Всі побоювання західних політиків і більшості інтелектуалів виявилися марними й безпідставними.

Розпад СРСР став для України та для Заходу благом. А чи стане розпад Росії для них бідою? Це не просто риторичне запитання. Сценарії такого розпаду та його можливі наслідки вже кілька років жваво обговорюють у не надто численних, але реально існуючих російських опозиційних інтернет-виданнях, і не лише в них. Скажімо, колишній депутат Держдуми РФ Ілля Пономарьов дав інтерв’ю одній київській газеті, в якому сказав: «Що більше Путін буде при владі, то більше шансів, що Росія розвалиться». На перший погляд, усе навпаки — Путін загарбав Крим, у будь-який момент може легалізувати російський статус Абхазії та Південної Осетії, націлюється на Білорусь, та й «ЛДНР» де-факто є окупованою Росією територією. А разом із тим російський Далекий Схід став зоною демографічної катастрофи. Щороку його населення зменшується — за офіційними даними — на 12—13 тисяч осіб, а от виїздить — за оцінками місцевих експертів — 60—70 тисяч. Чи заповнюється різниця, враховуючи вкрай низьку народжуваність? Тими, про кого офіційні речники мовчать — переселенцями з Китаю, Кореї, Середньої Азії. Додамо до цього страшний занепад виробництва та видобутку сировини плюс дурнуваті вимоги московської бюрократії... Років за 10—15 єдиним порятунком у очах більшості місцевого населення неминуче стане відтворення анексованої в 1922 році Москвою (до речі, з порушенням навіть більшовицьких законів) незалежної Далекосхідної республіки під опікою багатого Китаю. Північний Кавказ сьогодні здебільшого де-факто вже незалежний від Москви, від якої йому поки що потрібні щедрі грошові вливання. А якщо знайдеться не менш щедрий інвестор з числа ісламських держав? І так далі, і таке інше.

Тим паче що процеси розпаду якимось чином корелюватимуться з наявними в РФ адміністративними кордонами. А це кордони не тільки автономних республік, областей, країв, а й завбачливо створених Путіним федеральних округів. Таких у Росії нині вісім: Центр (Москва і навколо неї), Північний Захід (Петербург та навколишні території), Південь (Ростов-на-Дону та решта земель), Поволжя, Урал, Сибір, Далекий Схід і Північний Кавказ. Їх очолюють повноважні намісники Кремля, які мають свої федерально-окружні структури управління, що нагадують адміністративні апарати колишніх союзних республік. Ті округи є доволі життєздатними територіальними утвореннями з відповідними народногосподарськими комплексами. Якщо Москва не висмоктуватиме ресурси цих округів на свої геополітичні проекти та грандіозні престижні новобудови (як-от олімпійські комплекси в Сочі, що вже руйнуються), то населення там житиме значно краще. Поки що цілісність РФ Кремль утримує силою репресій, пропаганди й агресивної зовнішньої політики, яка передбачає шалені мобілізаційні акції. А якщо якийсь історичний поворот знесилить ці чинники?

Загалом розпад РФ вигідний і Заходу, і Сходу, тим паче Україні. Адже антиукраїнська політика Росії підживлюється її розмірами й ресурсами, а відтак глобальними амбіціями. Уламки будуть змушені знизити рівень амбіцій, а можливо, і зайнятися чимось незвичним для Російської імперії — наприклад, істотним підвищенням рівня життя росіян... Навіть за умови підвищеної агресивності деяких нових сусідів України вони об’єктивно не становитимуть такої загрози для нас, як цілісна імперія з деспотичним правлінням. Економічна та мілітарна міць уявної Донської чи Кубанської республіки є незіставною з міццю чинної Російської держави. Тим паче що відносна мілітарна слабкість, отже, неможливість здійснювати агресивні акції, може перетворитися на силу, але іншого ґатунку: здатність проводити цивілізовану внутрішню та зовнішню політику, на що імперія нездатна.

Головна проблема тут — ядерна зброя. Проте Заходу об’єктивно легше впоратися з завданням не допустити її використання і розповзання, щоб вона залишилася під контролем держави, що оголосить себе правонаступницею РФ і візьме на себе сплату боргів колишньої Росії, ніж жити під дамокловим мечем путінської ракетно-ядерної історії з погрозами, яких не було навіть за сталіна — перетворити Нью-Йорк чи Лондон на радіоактивні уламки.

А Збройним силам України буде набагато легше протистояти загрозі з боку мілітарних формувань постросійських держав, ніж інтегральній потузі велетенської імперії. Тому аргументи тих, хто боїться закономірного краху РФ та намагається залякати інших, не витримують критики. Україні та світу загрожує не розпад Росії, а її подальше тривале існування. На нашу думку, дуже мало шансів на те, що РФ, яка гине, зможе поховати сусідів під своїми уламками. Процесом розпаду передусім скористаються російські національні автономії, що мають глибокі етноісторичні підстави для відновлення чи створення власної державності. А поодинокі авантюрні прояви сепаратних російських «польових командирів», таких собі чорноземних, кубанських чи донських ґіркіних-стрєлкових, можуть бути швидко й ефективно придушені. Якщо, звісно, Україна матиме тверду та рішучу владу, не схожу на ту, яку вона мала в 2014 році та яка значною мірою і досі не стала минулим.

День

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Нинішня російсько-українська доволі специфічна. Противники часіше бачуть одне одного в інтернеті, ніж в прицілі.Вперше я про це задумався, коли восени 2015-го влетів у окоп після дивного прильоту воро...
Нам не вірили, що Московія - ворог, а москвини - геть не братський народ.Нам не вірили, що вони вдерлися до Криму і Донбасу не через Майдан, Яроша і Порошенка, а через імперську пиху та бажання нашої...
Андрій ДЕНИСЕНКО

Як ми облаштуєм «Расію»

Коли ми переможемо, коли армія Москви зазнає неминучого військового розгрому, а терен сучасної держави Україна буде звільнено від окупантів, ми маємо спільно з усім цивілізованим світом не лише здійсн...
Максим Мірошниченко

Як почнеться розвал росії?

Поразку на полі бою путінський режим не переживе. Може в конвульсіях буде оголошення мобілізації, але вона провалиться і режим розсипеться сам собою. Повернення Україні Донбасу і особливо Криму відкри...