App Store Google Play

Україна сьогодні – найамбітніший проект пострадянського простору. Ми поклали край монополії "русского мира"

10.01.2019 10:00
Україна сьогодні – найамбітніший проект пострадянського простору. Ми поклали край монополії "русского мира"

За століття існування у вигляді колонії в нас сформувалася ненависть до будь-якої влади. Раніше це було виправдано. Сьогодні шкодить нам будувати власну державу, – каже публіцист Павло Казарін

З якими думками завершуєте цей рік?

– Кожен січень вступаємо в рік з апокаліптичними прогнозами. Коли на президентських виборах у США переміг Дональд Трамп (у листопаді 2016-го. – Країна), усі сприймали його як абсолютне зло. Жили з очікуваннями, що 2017-й буде роком краху наших надій на незалежність. А виявилося, санкційний тиск на РФ збільшився.

Думали, що 2018-го російська влада через низькі рейтинги влаштовуватиме ескалацію на Донбасі. Припускали криваві сценарії всередині країни.

Не збулося багато оптимістичних сподівань. Але найпесимістичніші теж не справдилися.

Павло КАЗАРІН, 35 років, журналіст, публіцист. Народився 3 грудня 1983 року в Сімферополі. Мати – біохімік, батько – філолог. ”У домашній бібліотеці було близько 10 тисяч книжок: на антресолях, під ліжками, на кухні й у кладовці”. 13-річним захопився археологічними розкопками. Щороку на два місяці вибирався в експедиції. Закінчив Таврійський національний університет імені Володимира Вернадського. Отримав дві спеціальності – російського філолога й менеджера зовнішньоекономічної діяльності. На п’ятому курсі пішов ведучим на телебачення. Працював на радіо, у друкованих виданнях та інтернет- проектах. 2009-го почав писати для російських ЗМІ. За три роки переїхав до Москви. Працював у Росбалті, ”Новой газете”, на сайті slon.ru. Був шеф-редактором інтернет-мовлення телеканалу ”Мир”. Повернувся в Україну в березнi 2014-го. ”Почалася війна. Вирішив не подовжувати контракт”. Оглядач у виданнях ”Радіо Свобода”, ”Українська правда”, телеведучий на ICTV та ”24-му каналі”. Любить театр. На вистави ходить двічі-тричі на місяць. Живе в Києві. Неодружений

Павло КАЗАРІН, 35 років, журналіст, публіцист. Народився 3 грудня 1983 року в Сімферополі. Мати – біохімік, батько – філолог. ”У домашній бібліотеці було близько 10 тисяч книжок: на антресолях, під ліжками, на кухні й у кладовці”. 13-річним захопився археологічними розкопками. Щороку на два місяці вибирався в експедиції. Закінчив Таврійський національний університет імені Володимира Вернадського. Отримав дві спеціальності – російського філолога й менеджера зовнішньоекономічної діяльності. На п’ятому курсі пішов ведучим на телебачення. Працював на радіо, у друкованих виданнях та інтернет- проектах. 2009-го почав писати для російських ЗМІ. За три роки переїхав до Москви. Працював у Росбалті, ”Новой газете”, на сайті slon.ru. Був шеф-редактором інтернет-мовлення телеканалу ”Мир”. Повернувся в Україну в березнi 2014-го. ”Почалася війна. Вирішив не подовжувати контракт”. Оглядач у виданнях ”Радіо Свобода”, ”Українська правда”, телеведучий на ICTV та ”24-му каналі”. Любить театр. На вистави ходить двічі-тричі на місяць. Живе в Києві. Неодружений

Які позитивні очікування не збулися?

– Це речі, які не відбувались протягом

27 років. Не скасували мораторій на продаж землі. Немає важливих інституційних змін. Під питанням реформи оподаткування й судочинства. Не сталося зламу у свідомості європейських політичних еліт щодо того, чим є сучасна Росія. ЄС не хоче запроваджувати додаткові санкції через агресію РФ у Керченській протоці. Мова тільки про утримання нинішнього рівня тиску. Чекаємо, коли Європа зрозуміє, що російське керівництво воює не з Україною, а з колективним Заходом.

Не було глобального падіння цін на нафту. А рівень войовничості Росії формує кількість ресурсів, якими вона розпоряджається.

Час працює на нас чи проти?

– Країну можна розділити на два табори. Тих, хто вважає, що час проти нас. І тих, хто впевнений, що він на нашому боці.

Пам'ятаю, якою тонкою була крига, по якій ми ходили 2014-го. І які хижі тіні шугали під нею. Ми не знали, в якій реальності прокинемося завтра. Відтоді ця крига поступово міцнішає. Десь стає інституційною. Так, наприклад, сталося з церквою та армією.

Реформи – це діаграма у стовпчиках. У якихось сферах вони високі, десь від'ємні, як із трансформацією суду. Не можна за змінами в одній сфері судити про інші.

Чому важливо зняти мораторій на продаж сільськогосподарської землі?

– Втеча від СРСР та імперії полягає не тільки у символічному. Це порятунок від певного способу мислення, яке концентрується навколо людської несамостійності. Радянський Союз був територією патерналізму. Не треба ні про що думати. Держава за тебе це зробить. Ось тобі робота, перспектива на 30 років, пенсія і квартира. Жодної самостійності не передбачалось. Україна була ще й колонією. Тож ця несамостійність збільшувалася в рази. Коли українець сформує залізобетонне відчуття приватної власності, це буде важливий етап дорослішання.

Насправді в нас давно є ринок землі. Просто він корупційний, побудований на схемах.

Створення помісної православної церкви України – найважливіша подія року?

– Так. Мене можна назвати агностиком Київського патріархату. Але є речі, які мають довге життя. Ми не знаємо, якою буде доля Євросоюзу через два роки. А горизонт церковних подій – тривалий. 2018 року Вселенський патріарх скасовує рішення, прийняте у ХVІІ столітті. У цьому сенсі створення помісної церкви – це F5 (комп'ютерна клавіша, відповідає за оновлення сторінки, перезавантаження даних. – Країна). Це вже не можна обнулити. Не важливо, якої ви релігії, чи вірите в Бога. Це історія про створення важливого соціального інституту. Яким він буде – ми не знаємо. Може, як у Фінляндії, де лютеранська церква виконує функцію армії порятунку і профспілки. Перерозподіляє соціальну допомогу, рятує бездомних. А можливо, все буде iнакше. У будь-якому разі, Українська церква – це інститут, який точно не обслуговуватиме інтересів сусідньої держави. З анексією Криму і вторгненням на Донбас ми будуємо навколо себе символічну стіну. Церква – її фрагмент.

Ми більше усвідомлюємо себе українцями?

– Бенедикт Андерсон, американський політолог і історик, писав, що будь-яка нація – це уявна спільнота. У цьому сенсі ми за останні роки якісно почали себе уявляти. Домовляємося про критерії добра і зла, історію. Ми наче прокинулись від удару дефібрилятора та вийшли з коми. Починаємо рахувати кінцівки і проводити ревізію організму.

Справжня незалежність України почалася з 2014 року. 1991-го вона звалилась у підставлені руки. Україна не перемогла в національно-визвольній війні. Не було, як у Польщі, 10 років воєнного стану та боротьби "Солідарності" з режимом Войцеха Ярузельського (у 1969–1990 роках – міністр оборони, прем'єр-міністр Польської народної республіки, голова Держради, перший президент посткомуністичної Польщі. – Країна).

1991-го люди, які йшли голосувати на виборах президента, ділилися на три групи. Перші прагнули незалежності та умовної Європи. Голосували за самостійність та В'ячеслава Чорновола. Другі не бажали ні того, ні іншого. А треті – хотіли незалежності як права не годувати республіки Центральної Азії, голосували за Леоніда Кравчука. Так український Вацлав Гавел – Чорновіл – переміг тільки у трьох західних областях. У решті – номенклатурний Кравчук.

23 роки ми мали видозмінену УРСР з приватною власністю. Були в полі впливу Росії. Сперечалися, де наша столиця – у Києві чи Москві. Та скільки нам потрібно державних мов.

Для Росії навіть такий формат імітаційної незалежності був надмірним. Ми бачимо це на прикладі Білорусі. Прем'єр РФ Дмитро Медведєв каже, що варто було б створити з нею союзну державу з єдиним центром прийняття рішень. І лояльний до РФ Лукашенко хапається за голову.

Компроміс із Москвою неможливий. Те, що ми сприймаємо як поступку, вони вважають за належне.

”2018 року Вселенський патріарх скасовує рішення, прийняте у ХVІІ столітті. Це вже не можна обнулити. Не важливо, якої ви релігії, чи вірите в Бога. Це історія про створення важливого соціального інституту”, – каже публіцист Павло Казарін. Художник Володимир Казаневський бачить це так

Які ще зміни помітили в суспільстві?

– Ми всі вивчили слово "томос". Нашій незалежності лише п'ять років. Починаємо сприймати цю реальність як щось належне. 2014-го український сегмент соцмереж був забитий заявами російських політиків щодо України. Потім почали реагувати на зауваження умовних російських лібералів. А зараз зі своєї стрічки Facebook можу зробити висновок, що нам все одно, що про нас скажуть у Росії. Це добре. Дорослішаємо. Наскільки вдало здамо цей залік, покаже наступний рік.

Президентські й парламентські вибори 2019‑го будуть вирішальні для України?

– Нам не надто загрожує реванш проросійських сил. Вони мають небагато виборців через окупацію Криму й Донбасу. Україні грозить перемога популістів. Ці можуть швидко обнулити нашу нехай і хитку, але стабільність. Наприклад, достатньо ввімкнути грошовий станок, щоб курс гривні поповз униз і щоб ми втратили кредити Міжнародного валютного фонду. Якщо допустити, що дехто справді планує робити те, що обіцяє у програмах, стає страшно. Сподіваюсь, політики просто брешуть, щоб отримати голоси.

Чи з'явилися нові лідери?

– Вони потрібні, але потенційний виборчий бюлетень свідчить, що нових облич там не буде. Якщо з'явиться прізвище шоумена Володимира Зеленського, це не відповідь на запитання: чи є у нас нові лідери. Скоріше, "чи є в Ігоря Коломойського важелі впливу на Зеленського".

За століття існування у вигляді колонії інших імперій у нас сформувалася ненависть до будь-якої влади. Сприймаємо тих, хто має якісь повноваження, як чужинців. Раніше це було виправдано. Будь-який десятник у селі обслуговував інтереси Санкт-Петербурга. Сьогодні ця історична інерція шкодить нам. Час будувати власну державу, а ми автоматично сприймаємо будь-яку владу як окупаційну. Це небезпечно. Нас можуть не влаштовувати депутати чи президенти, але це не привід руйнувати державнi інститути.

Маємо парадокс. Політична діяльність сприймається як щось ганебне. Багато молодих людей не хочуть цього. Тож запит на нові обличчя лишається незадоволений.

Причина повільного руху вперед полягає також у рівні розвитку суспільства. Не варто думати, що громадяни в нас хороші, а політики – погані. Наші політичні традиції віддзеркалюють суспільний договір. Корупція була його основою.

Від чого залежить рівень суспільства?

– Від того, що ми вважаємо неприпустимим. Соціальний договір не змінити розчерком пера.

Толерантність до корупції зменшується?

– Сподіваюся, що так. Але деякі процеси можуть змінюватися десятиліттями.

Україна сьогодні – найамбітніший проект пострадянського простору. У нас був малий і невдалий досвід власної державності у ХХ столітті. Історичні навички не можемо застосувати, адже зараз неможливо жити за правилами Запорозької Січі. I вже п'ять років ми щоденно експортуємо Україну всередину країни.

Раніше Росія була територією певних цінностей, навколо якої – етнічні проекти. Зараз ситуація змінилась. Тепер на карті є дві моделі цінностей – "русский мир" і український. Останній не є винятково етнічний. Українцем можна стати, якщо сповідувати певні цінності. Монополія "русского мира" на цінності закінчилась, коли ми з'явились на карті. I цю рукавичку щоденно кидаємо в обличчя агресору.

Що змінив напад Росії на українські кораблі?

– Важко сказати. Так, уперше атака була під державними прапорами РФ. Але фундаментально – нічого не змінилося.

РФ хоче зробити Азовське море своїм внутрішнім. Керченський міст побудований як пляшкове горло, через яке мають пропливати всі кораблі. Азовська історія тільки починається. Доки Крим лишається окупованим, такі інциденти виникатимуть постійно.

Росія випробовує світ на міцність. Перевіряє межі припустимого. Немає реакції – йде далі. Зустрічає спротив – відступає. Зараз реакція світу на агресію в Азові слабка. Легкий оптимізм дає заява спецпредставника США з питань України Курта Волкера, що через кілька місяців будуть нові санкції.

У Генштабі говорять про високу ймовірність масштабного наступу РФ.

– З точки зору Росії, нас не має бути на карті. Кремлівська еліта впевнена, що їхня держава може існувати тільки у форматі СРСР. Для них наша суб'єктність – проблема, яку треба виправити. Здатні використати силу. Зупинити може розуміння того, що втрати й наслідки будуть набагато більші за будь-яку вигоду.

Російська еліта живе у викривленій реальності. РФ очолюють вихідці зі спецслужб. Вони мислять конспірологічно. Це професійна деформація. Всюди бачать змови. Вважають, що війна проти Росії почалась узимку 2013 року. Впевнені, що Майдан – це спецоперація Заходу, а введення військ у Крим – удар у відповідь.

Путін з 1999 року не тримав у руках паперових грошей, не їздив громадським транспортом, не користується інтернетом, не знає цін на продукти. Він думає: ніхто не згадає, який при Катерині ІІ був курс гульдена до піастра, але всі пам'ятають, що вона приєднала Крим. Може зробити чергову дурість.

Що ми маємо робити за таких умов?

– Зберігати спокій і чистити кулемет. Бісять люди, які кричать, що головний ворог не в Кремлі, а в Києві. Для мене у системі загроз на першому місці – війна, на другому – корупція. Доки солдати тримають зовнішній периметр, всередині треба щось змінювати.

Українську державу можна не любити за багато речей, але це не привід не цінувати її. Люди вважають, що гірше вже не буде. Таким хочеться сказати: поїдьте у Донецьк і подивіться, як виглядають території, звідки йдуть українські інститути. Почитайте, як живе Венесуела – країна з дефіцитом туалетного паперу. До цього призвів популізм.

Варто думати про наслідки своїх кроків. Дорослішати і розуміти, що чарівників на вертольотах не буде.

Голодування Олега Сенцова привернуло увагу світу до проблеми українських політв'язнів у Росії. Що може сприяти їх визволенню.

– Сенцов підняв тему українських політв'язнів. Його прізвище ми чули з різних уст – від актора Джонні Деппа до письменника Стівена Кінга. Але єдині гравці, які можуть у чомусь переконати Москву, перебувають у Вашингтоні.

У Кремлі рішення приймають на індивідуальному, а не iнституцiйному рівні. Аналізом політики в РФ мають займатися психологи. Тож важко прогнозувати, яка доля чекає на українських політв'язнів.

Стратегія повернення Криму змінилася за цей рік?

– Україна не має стратегії повернення півострова. По Донбасу є дискусії. Може, тому, що кількість переселенців із цього регіону – понад мільйон осіб i це електоральний ресурс.

Кримська тема – надовго. Але деякі питання можна зняти в одну мить. Побудувати нормальні пункти пропуску на кордоні. Навести порядок у міграційній службі. Вона саботує роботу, коли приїжджають люди з Криму оформлювати документи. А вони не можуть бути зрадниками, якщо для них цінні українські посвідки. Олігархи торгують із півостровом і не сплачують податків.

Президент казав, що треба вносити зміни до Конституції щодо кримськотатарської автономії. Але руху немає.

Україна досі не визначилася, хто живе в Криму – свої чи чужі. Після трагедії в Керчі (у жовтні 18-річний студент влаштував стрілянину в коледжі. Загинула 21 людина. – Країна) я ще раз про це задумався. Чому в нас не оголосили траур за загиблими на державному рівні? Ми ж вважаємо їх своїми громадянами. Це був би хороший маркер – кому справді належать ці території.

Що вважаєте найбільшою культурною подією цього року?

– Подобаються тенденції українського кінематографа. Наш кіноринок до 2014-го – це великий знімальний майданчик, де працювали всі, крім українців. Не мали свого сценарного цеху, кінозірок. Сьогодні спеціалісти набивають руку. Ми ж іще не сформували своїх традицій. Це робить нас амбітними.

Так, випускаємо й чимало трешу, патріотичного в тому числі. Єдина відмінність цих агіток від радянських – ті були кращі. Але з'являється багато й хороших фільмів. "Донбас" Сергія Лозниці – потрібне кіно. Про те, як легко змивається плівка цивілізації, коли зникають інститути держави.

Фільм "Дике поле" – хороша проба пера. Міг бути українським вестерном, історією про повернення додому, але не збулося. Це приклад, що український кінематограф вчиться.

Gazeta.ua

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


4 роки тому Дніпро позбувся тягаря гріхів і злочинів одного з організаторів Голодомору та офіційно став Дніпром.З тих пір навіть затяті противники узаконення цієї народної назви забули й згадувати про...
Юрій Фоменко

Біля річки Жовтої

1648 року, вночі з 15 на 16 травня, військо Речі Посполитої вишикувалося для здійснення маршу до урочища Княжі Байраки ...Чим була та битва під Жовтими Водами? Початком визвольної війни? Початком бурж...
Олександр ВАЙС

Окупація

Окупація завжди починається з брехні. Певною мірою окупація і є брехнею. Довгими й марними намаганнями називати речі тим, чим вони не є і привласнюванням їх тими, кому вони ніколи не належали. Наш вип...
Колись Чорний ліс тягнувся від Карпатів до Дніпра, а Голубий ліс на Січеславщині займав майже повністю Петриківський, Царичанський, Магдалинівський, Новомосковський та Павлоградський райони.Про що сві...