App Store Google Play

Тягар помилок

31.12.2018 14:00
Тягар помилок

Схильність сучасної української влади протягом 27 років майже текстуально повторювати помилки всіх попередників, починаючи з 1917-го, сприяла формуванню сталих уявлень про «українські граблі» та їхню нібито неминучість. Політична верхівка модерної України примудрилася продублювати майже всі провали діячів Центральної Ради, УНР і Гетьманату.

Деякі історики намагаються довести, що тоді, у 1918–1921 роках, Україна не мала жодних шансів устояти. Але ж змогли встояти маленькі Естонія, Латвія, Литва, змогли й Фінляндія та Польща, що зазнала збройної навали червоної Москви. А після проголошення незалежності України у 1991‑му в Києві чомусь вирішили, що воєнна небезпека раз і назавжди зникла, що настав «віч­ний мир», про який мріяв ще Іммануїл Кант. Кравчук, Кучма, Тимошенко, певною мірою Ющенко чомусь були переконані, що колишня метрополія — «братня Росія» — ніколи не захоче «промацати багнетом» колишню колонію. Наслідком цього були маргіналізація та деградація українського війська й абсолютна неготовність до війни.   

Розгубленість українського керівництва у 2014-му тим більше дивна, адже Росія не надто й ховалася зі своїми агресивними намірами, влаштувавши Україні ще за часів пізнього Кучми репетицію агресії на острові Тузла, а потім показавши на прикладі Грузії-2008, як приборкуватиме колишні «братні республіки». Було абсолютно очевидно, що на черзі Україна. Нашому керівництву треба навчитися (може, це ще станеться у 2019-му?) бачити очевидне, робити висновки й адекватно діяти.  

Є чимало інших вражаючих паралелей між загиблою самостійною Україною початку минулого століття та сучасною українською державою. В Україні 1917–1921 років проросійські сили діяли абсолютно відкрито, нічого не боячись. Та й не було їм чого боятися. ЦР, УНР і Гетьманат не витворили потужного механізму національної безпеки. Тому антиукраїнські сили працювали проти України цілком безперешкодно, організовуючи масові акції, видаючи купу газет, інфільтруючи свої кадри в усі державні структури, нарощуючи тотальну агітацію та пропаганду, повсюдно руйнуючи Україну. І країна тоді впала під тиском ворога як ззовні, так і зсередини. Сумнівна, безпринципна, подвійна позиція суттєво впливає на зростання в українському суспільстві колаборантських настроїв. Як засвідчують останні соціологічні дослідження, 30–35% українських громадян не вважають, що в нас іде війна з Росією.

Почнуться передвиборчі президентська та парламентська кампанії, сотні агентів ФСБ РФ, ГРУ, СЗР РФ посилюватимуть підривну агітацію та пропаганду, обиратимуться народними й місцевими депутатами в практично ідеальних для них умовах, бо їм ніхто не заважатиме, як не заважає і сьогодні.

Медведчук, Вілкул, Бойко, Рабінович, Мураєв, Добкін, Труханов, Кернес, Новинський — це лише зірки першої величини, але таких багато на всіх рівнях. Путін відверто заявив, що йому потрібні в Києві діячі саме такого штибу, з якими можна домовлятися. Про що? Ясна річ, про капітуляцію України.

Російський напад 2014 року — це зовсім не випадковість, не збіг обставин, не помилка Путіна, а послідовна політика Росії, що ґрунтується на дуже міцних історичних, ментальних і культурних чинниках. Агресія проти України — то не особиста примха Путіна. Треба нарешті усвідомити цей факт. Оскільки не усвідомили, то ще й досі звучать мантри про безальтернативність мінських домовленостей. А вони нікчемні від моменту їх підписання випадковими особами. Ці так звані домовленості через обструкцію Москви не здатні навіть вирішити питання повернення в Україну бранців Кремля. Хіба що когось повернуть ближче до виборів руками представників промосковської Партії миру в Україні. Є всі підстави вважати, що на Україну чекає ще один раунд «русской весны». І до цього треба готуватися не лише на рівні заяв. Проте є ціла низка питань, слабких ланок в обороні країни, на які необхідно реагувати в екстреному режимі, чого ми, на жаль, не спостерігаємо. Україна є практично незахищеною з моря. От коли вилазять помилки всіх років незалежності, бо тоді фактично відмовилися від розбудови українського військово-морського флоту.  

Проте найбільша біда — відсутність воєнно-політичної національної стратегії. Поки що все зводиться до того, щоб пересидіти ворога, дочекатися розпаду Російської Федерації чи фізичного кінця Путіна. І Україна бачиться тут абсолютно пасивним об’єктом, що ніяк не здатний бодай трохи вплинути на хід подій і посприяти власному порятунку.

Тиждень

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Відверто кажучи, давно втомився читати такі заголовки, як "Україні потрібен націоналізм!". "Націоналізм - саме те, що потрібно Україні". "Україні не вистачає націоналізму".Все це, звісно, прекрасно. І...
Під тиском багатотисячних протестів нам дійсно вдалося уникнути швидкої капітуляції, але загроза повзучої капітуляції, з далекосяжними для держави та нації наслідками, є цілком реальною.Зе суттєво ско...
Максим Мірошниченко

Рейтинг влади падає

Очевидно, що в найближчий час ми побачимо фрагментацію влади. Із занадто різних елементів вона складається. Ці різноманітні групи воюють одна із одною через оці телеграмні зливи та інсайди. Портнов лю...
Те, що два великих свята, Архістратига Михаїла і День гідності та свободи, Україна відзначає в один день, не випадковий збіг. Ці свята дещо схожі – і за смислом, і особистостями.Наші Герої, які...