App Store Google Play

Подорож до Магдалинівського краю

27.12.2018 18:00
Подорож до Магдалинівського краю

Пройшовши пекельне ХХ століття, Україна втратила цілий пласт своєї культурної спадщини, на відновлення якого в нас піде ще не один десяток років. Руйнування храмів, помість та палаців українського дворянства, викрадення приватних колекцій і знищення бібліотек, вбивства та мародерство, репресії — це звична практика більшовиків на території України. Саме тому в певний момент часу в свідомості українського народу виникла “культурна прогалина”, заполонити яку є основною задачею сьогодення. Пересвідчитися в трагедії минулого століття можна завітавши чи не в будь-яке містечко нашої країни. На жаль, Січеславщина також “не пасе задніх” серед український регіонів, в яких буквально розчинилася низка цінних історичних об’єктів. Як приклад можна поглянути на нинішній Магдалинівський район, який у період ХVIII – XІХ ст. був одним із центрів культурного життя нашого краю.

Перші згадки про головний населений пункт району Магдалинівку з’являються в другій половині ХVIII століття. У часи затвердження імперської влади ці землі були офіційно закріплені за родом Магденків, які й займалися розвитком свого містечка протягом наступних десятиліть. Наразі район межує з Полтавщиною та Харківщиною, тому місцеві мешканці кажуть, що півні тут співають одразу на три області.

В наш час регіональний туризм України знаходиться лише в зародковому стані й очевидно, що Магдалинівський край не є “туристиною Меккою” серед мандрівників. Проте життя цього місця — як у минулому, так і сьогодні — одночасно захоплює своєю насиченістю, красою і трагічністю.

Знайомство з краєм варто почати з районного музею імені Дмитра Кулакова, в якому поміж тисяч експонатів зберігається декілька досить цікавих і цінних речей. Знайти його можна біля будівлі сільради. Гості закладу можуть побачити надгробну плиту представника роду Магденків середини ХІХ ст., яку було знайдено в річці поблизу селища, а також древній меч часів Русі, який до недавнього часу знаходився у водах Дніпра і був подарований музею директором Дніпровського річкового порту.

Не забувають у закладі і про атлантів української культури — Тараса Шеченка і Дмитра Яворницького, які у свій час були постійними гостями цієї місцини. Кобзар шукав в цих краях натхнення для створення нових поем та картин, а Дмитро Іванович досліджував історію рідного краю і поповнював колекцію, речі з якої і досі можна побачити в Дніпропетровському національному історичному музеї. Наразі унікальні фотографії та речі, пов’язані з Шевченком та Яворницьким гордо прикрашають стенди і магдалинівського музею. Варто зазначити, що сам музей в Магдалинівці з’явився з подачі лише однієї людини, а саме Дмитра Кулакова, після смерті якого його ім’я і було присвоєно закладу. Цей чоловік в середині минулого століття почав активно вивчати навколишні території та збирати речі, в яких зберігається історія району. У 1985 році йому було надано приміщення для виставки колекції, де вона наразі зберігається й успішно поповнюється. За словами нинішньої директорки музею Людмили Хорольської, протягом останніх років заклад перебував у занедбаному стані, але вже у наступному році його чекає капітальний ремонт та реекспозиція. Відповідно, варто очікувати, що незабаром на мапі Січеславщини з’явиться ще одна модерна “культурна точка”, яка приваблюватиме мандрівників і спонукатиме їх вивчати історію нашого регіону.

Наступним місцем, яке варто відвідати у Магдалинівському краї, має бути селище Котівка, в якому протягом 160 років знаходився родовий маєток роду Алексєєвих. Як пише у свої праці відомий краєзнавець Микола Чабан, селище було засновано запорожцем Степаном Котом, вихідцем з Полтавської губернії. З власницьких записів Алексєєвих випливало, що Котівка 1758 року перейшла від запорожця Кота до секунд-майора Іларіона Спиридоновича Алексєєва, учасника семирічної війни проти Прусії, який потім був губернатором у Пскові. Існує також легенда про те, як відбувалася передача землі від запорожця Кота до Алексєєва.

“У другій половині ХIХ століття той же Д. Яворницький записав у Котівці від С. Сатани і Я. Колваха народну легенду про те, як Алексєєви стали власниками села. Нібито засновником Котівки був запорожець Василь Кіт (в інших переказах його кличуть Степаном). Він жив на два господарства: в одному, де стояла стара церква, і в другому, де тепер панський капусник. Перше поселення називалося Васьківка, а друге – Котівка. Цей Кіт мав переправу через річку Оріль і був людиною дуже заповзятливою, тримав у себе безліч собак. Якось ці собаки напали на купця, що переправлявся через річку, і розірвали його. Господареві собак загрожувало лихо, і він звернувся по допомогу до сусіднього поміщика Алексєєва, що мав землі на річці Очеретуватій. Алексєєв пообіцяв захистити Кота, але за умови: «Віддай мені свою землю, то я тебе звільню». Кіт погодився й поступився панові своєю землею, а сам оселився на правому березі Орелі, де й тепер живуть його нащадки. Таким чином, протягом 160 років (1758–1918) Котівкою володіли представники дворянського роду Алексєєвих”, - пише Микола Чабан.

Отримавши Котівку у свою власність, Алексєєви звели для себе поміщицький будинок, який оточили мальовничими садами. Як ззовні, так і всередині будинок завширшки 25 і завдовжки 40 метрів, вражав гостей своєю красою. Окрім цього, протягом півтора століття в садибі Алекєєвих накопичилася величезна бібліотека, яка налічувала тисячі книжок, а також унікальна колекція різноманітних старожитностей козацької доби, кам’яних баб та монет. До слова, Георгій Петрович Алексєєв мав чи не найбільшу нумізматичну колекцію в усію Російській імперії.

 

 



З Георгієм Алексєєвим пов’язана й одна із сторінок історії створення відомої картини Іллі Репіна “Запорожці пишуть листа турецькому султану”. Будучи нащадком козацького роду, Георгій Петрович мав масивну потилицю, що привернуло увагу художника. За переказами Дмитра Яворницького, Репін неодноразово намагався вмовити Алексєєва попозувати для нього аби він зміг накидати ескіз потилиці для своєї картини. Тривалий час вмовляння були безуспішними, але тоді на допомогу художнику прийшов сам Яворницький. Дмитро Іванович запросив Георгія Алексєєва розглянути колекцію монет, чим надовго відволік “натурщика”, голову якого, сидячі позаду, в цей час змальовував Ілля Репін. Таким чином йому все ж вдалося отримати необхідні замальовки і тепер потилицю власника Котівки можна побачити на усім відомій нам картині. До речі, разом із Алексєвим на ній в образі писаря зображений і Дмитро Яворницький.

Разом і з родовим маєтком містечко прикрашала і церква, яка була зведена за заповітом дочки власника Котівки, яка померла у молодому віці. Протягом кількох десятиліть Преображенська церква була центром духовного життя усіх навколишніх селищ.

Як і більшість дворянських родів і маєтків, свою історію родове гніздо завершило під час приходу на ці землі більшовиків. За лічені дні адепти червоної революції знищили та розграбували панську садибу. Бібліотека та колекція Алексєєвих була знищена вогнем, а сам будинок — знесений під фундамент. Наразі про панування тут дворянського роду нагадують лише залишки сходів та одна вціліла будівля, в якій сьогодні розташований дитячий інтернат.

Не оминула рука більшовиків і церкву. Радянська влада знесла дзвіницю та облаштувала тут спочатку бібліотеку, а після — будинок культури, який і досі функціонує. Втім, і наразі пишні колони, які збереглися від першої будівлі, нагадують про величну церкву, в склепах якої до 1918 року своїх рідних ховали Алексєєви.

“Котівські селяни рознесли панське майно. І сліду не залишилося від славетного англійського парку, саду, сімейного склепу, альтанок і статуй, що прикрашали садибу. Понад двадцять років тому, коли будували нову школу, зрівняли з землею гору Майдан... У роки боротьби з релігією знищений і Котівський храм. Нині є, правда, ентузіасти, які роблять зусилля з його відновлення у первісному вигляді” , - підсумовує “дворянську” історію селища Микола Чабан.

Мандруюючи цим краєм також варто відвідати і невеличке село Ковпаківку, в якому наразі проживає близько 500 осіб. Це на перший погляд непримітне козацьке село наразі має унікальний культурний об’єкт — Садибу Олександра Бондаренка, в якій її власник зібрав велику колекцію речей з навколишніх сіл. Свій музей Олександр Бондаренко розмістив у класичній українській хаті, яка була відреставрована його власними зусиллями і зібрала у собі декілька тисяч експонатів. Тут можна побачити знахідки як з тисячолітньою історією, так і пов’язані з життям краю протягом останніх століть. Свою справу Олександр почав ще з підліткового віку, але на рівень дослідницької і музейної справи вийшов лише декілька років тому. За цей час в його колекції зібрано близько 2 тисяч експонатів, яким можуть позаздрити державні музеї. За фахом Олександр Бондаренко художник, тож його діяльність охоплює і цю складову життя краю.

 

“Я займаюся вивченням, збереженням та відновленням традицій. Моя мета це всебічний розвиток молоді Ковпаківки і регіону в цілому. Моя справа полягає не тільки у музеї, я навчаю молодь і мистецтву, і спорту”, - розповів Дніпрограду власник музею.

За його словами, музей це той інструмент, який має відродити у місцевих мешканців відчуття культурної приналежності до історії України та допомогти тверезо аналізувати історичні факти.

“Почав я цим займатися, бо мені було просто цікаво. Надихнув мене на це мій наставник, художник з Дніпра Олександр Нем’ятий, який також займався подібною справою. Зараз я хочу, щоб про Ковпаківку знали повсюди. Я бачу, що моя справа — це ефективний метод прославляння мого краю. Не виключено, що це вплине і на економічну привабливість Ковпаківки”, - зазначив Олександ Бондаренко.

В колекції садиби можна побачити спавжні вишиванки, побутові інструменти та посуд, знаряддя праці, зброю часів Другої світової та навіть російсько-японської війн, рушники та інші речі з повсякденного життя місцевих мешканців. Все це було зібрано або власними зусиллями Бонадренка, або подаровано небайдужими громадянами.

Наразі музей-садиба Олександра Бондаренка тісно співпрацює з обласною радою та молодіжним центром “Освіторіум”, тож очевидно, що до своєї мети ідейний натхненник цього проекту рухається впевнено.

 

Природа і люди залишають після себе неповторні відбитки, до яких знов і знов варто торкатися аби не забувати хто ми є насправді. А на прикладі лише невеличкої подорожі до Магдалинівського району, можна переконатися, що кожен куточок Січеславщини має свою унікальну історію і власну самобутність.

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Максим Мірошниченко

Моя президентська програма

Україна first!1) Реінтеграція підконтрольної частини Донбасу2) Міністерство окупованих територій займається питаннями моніторингу за дотриманням санкцій, підготовкою теоретичних засад майбутньої кримс...
Тема не нова, але я не перестаю дивуватися на кожному кроці, як все запущено з автоматизацією процесів в Україні. Як можна мати такий ресурс, такі світлі голови, які працюють на міжнародні компанії, і...
Реакція на 30% Зеленського мене лякає набагато більше, ніж самі 30%. Люди раптово відкрили для себе, що світ набагато ширший за Фейсбук чи Ютуб. Всі раптово забули в якій країні ми живемо і яке минуле...
Спостерігаючи за тим ідіотизмом, який відбувається серед виборців у Фейсбуці, дійшла до висновку, що українцям взагалі не потрібен президент. Їм потрібен лише дуже хороший психіатр. І тому напрошуєтьс...