App Store Google Play

В одному човні

23.12.2018 10:00
В одному човні

Наприкінці року зазвичай підбивають підсумки подій, що сталися. А подекуди цікавіше аналізувати еволюцію ідей і тенденцій, тут більше ґрунту для висновків.

От, скажімо, що сталося з європейським проектом України? Який вигляд він має сьогодні, через п’ять років після виходу українців на Майдан під прапорами ЄС, півтора року після ухвалення безвізу й понад рік після набрання чинності Угодою про асоціацію?

Про європейський вибір Тиждень пише від дня свого заснування, тобто постійно. Саме тому час від часу з’являється потреба щось уточнити, провести ревізію, аби уникнути інерції та девальвації. Бо уявлення про європейську долю п’ятнадцять, десять, п’ять років тому й нині відрізняються кардинально: маю на увазі не реальний, вивірений зовнішньополітичний курс (коли він є), а загальні візії, які поділяє значна частина країни.

Для початку слід визначитися: якщо йдеться про Європу, то про яку саме? Що ми досі розуміємо під цим давнім поняттям? Географію? Тоді це позбавлено сенсу, бо географічно ми вже тут (хтось навіть каже, що разом із частиною «запоребрика», але я в це не вірю). Якийсь абстрактний «перший світ», де люди платять податки й користуються ножем із виделкою? Надто абстрактно. Європейський Союз? Він, як уже з’ясувалося на практиці, геть не єдиний, і доведеться визначатися окремо з Брюсселем, окремо зі Страсбургом, окремо мало не з кожною країною й кожною групою за інтересами всередині самого ЄС. 

Якщо йдеться про український інтерес, то спершу західний вектор бачився досить наївно. Для когось це був нечіткий образ омріяної, нудної, але комфортної стабільності з «пєчєньками», яку невідомо як досягти, але якось воно буде. Для когось, і це, власне, найчесніша на той момент позиція, то було втіленням гасла Хвильового «Геть від Москви! Дайош Європу!» з наголосом на першому реченні (на Євромайдані, нагадаю, йшлося здебільшого про це: унеможливити повернення до спільного концтабору). Для когось із найтверезіших — шансом влитися в структуру колективної безпеки, умовну гарантію від зазіхань зі Сходу.

Своєю чергою, для самої Європи Україна довгий час була територією невизначеності, з якою, зрештою, незрозуміло що робити. Останніх «бідних родичів», тобто Румунію з Болгарією, прийняли під свій омофор 2007‑го (брешу, була ще Хорватія, але то геть окрема тема). Годувати ще й цих? Тим більше що вони ніяк зі своєю колишньою метрополією не можуть розібратися, чи то здаватися, чи то тікати. Додаймо, що Європа 10 років тому була значно толерантнішою до Кремля, а Путін ще остаточно не показав свого личка (насправді показав, але його не бажали роздивитися). Захід усвідомив небезпеку з боку Москви навіть не після грузинської війни, не після початку нашої, а буквально нещодавно, коли не помічати її було б виявом неадекватності. Тоді ж потроху почало приходити розуміння того, що ми тут уже давно відчули на власній шкурі: Україна — природний фронтир Європи, її кордон з умовним «Великим степом», і так було від початку нашої ери, коли незліченні номади зі Сходу почали випробовувати цивілізацію на міцність. Тож для когось ми фактор ризику, бо на самоті й далі дражнимо ведмедя самим своїм існуванням, для когось елемент європейської стабільності. Так чи так, а останню резолюцію Генасамблеї ООН зі списком голосування можна трактувати як свідчення остаточного протверезіння.

Чого ж ми чекаємо від Європи? Тут так само доведеться визначитися із суб’єктністю. Ми — це хто? Політичне керівництво країни? Опозиція? Бізнес, великий і малий? Інтелектуали, лідери думки? Обивателі? Дозволю собі самоповтор: у паузі між укладенням асоціації й теоретичним, але віддаленим повноцінним вступом до елітного клубу Європа має для нас стати рушієм позитивних змін усередині країни. Кожен крок до сучасної дорослої держави й сучасного дорослого суспільства, кожна реформа, кожна «мала справа» мали б стати, а подекуди вже стають предметом наполегливого лобіювання з боку чи то окремої країни ЄС, чи то його колективних органів. Так, нам потрібна допомога, передусім військова, хоча не факт, що партнери здатні її надати, вони й участь у НАТО, як ми знаємо, сачкують. І годі сподіватися на якийсь повномасштабний європейський «план Маршалла», у них свої турботи. Але політична та за можливості матеріальна підтримка проєвропейських (=проукраїнських) сил із ретельним контролем з боку «доброго дядечка» над дотриманням дорожньої карти — це те, чого Україна має підстави бажати. І, last but not least, ми маємо відчувати, що не самі. Не «на відчепіться», щиро, свідомо. Ми хочемо переконатися, що вони розуміють: ми з ними в одному човні. 

Тиждень

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Так вже склалось в українській національній традиції, що практично у кожній родині є певного роду звичай час від часу навідувати померлих родичів, аби утримувати їх могили у належному стані. Це є вияв...
Що таке історія без філософії? Просто набір суперечок академічних істориків. І ті суперечки вже завели в такі тупіки суспільство … що виходити з них потрібно десятиліттями. А з деяких тупіків і...
Максим Мірошниченко

Україна, формула Штайнмайера...

В юності, коли читав як розчленували Першу Чехословацьку республіку, ніяк не міг второпати, як п'ята армія у Європі з доволі нормальним озброєнням та укріпрайонами у гірських, важкодоступних Судетах м...
Почитав тут молодих революціонерів. З кількома навіть поспілкувався особисто по телефону. Суцільний занепад духу. «Всьо пропало! Та що би я та ще раз, та воювать пішов?! Та ні в жисть! В революц...