App Store Google Play

Цінності та ідентичності

25.10.2018 10:00
Цінності та ідентичності

Революція гідності та, у відповідь, російська агресія і неоголошена «гібридна» війна суттєво вплинули на українське суспільство, на самоідентифікацію громадян та їхні ціннісні орієнтації. Ці зміни, помітні як на дискурсивному рівні, так і поведінковому, підтверджують, зокрема, й результати соціологічних опитувань.  

Дослідники відзначають насамперед зміцнення української національної ідентичності, що проявляється у значно вищому, ніж раніше, окресленні себе «українцями» (як у політичному, так і, що цікаво, в етнічному сенсі), «патріотами» (з відповідно задекларованою готовістю захищати свою країну) та прихильниками незалежності (з усіма її символами), а також – у переважанні (вперше за всі попередні роки) загальнонаціональної самоіндентифікації над реґіональною.

Помітною є й геополітична переорієнтація значної частини населення – посилення західного вектора в їхній свідомості й ослаблення східного (російсько-радянсько-східнослов’янського), що проявляється зокрема у виборі західної («європейської») моделі розвитку для України та готовості інституціалізувати цей вибір вступом до ЄС та НАТО.

Багато хто, особливо політики й публіцисти, інтерпретують ці зміни як «консолідацію української громадянської ідентичності», «остаточне прощання з імперією» та «завершення формування української політичної нації». Тим часом не бракує й голосів скептиків, котрі зауважують, що окреслені зміни насправді суттєво зумовлені втратою окупованих територій з кількома мільйонами переважно прорадянського й проросійського населення; зауважують також, що мобілізаційний потенціал суспільства вичерпався і що всі ті показники, які засвідчували його «проєвропейську» й «панукраїнську» орієнтацію, повертаються поступово до довоєнного рівня; а головне – що ані гадана «європейськість» не зробила поведінки українських громадян більш «європейською», ані задекларована «українськість» значно не вплинула на їхні мовні практики чи, скажімо, на їхнє здебільшого позитивне ставлення до громадян «країни-агресора».

Розуміючи, що процеси змін в Україні є насправді значно складнішими, ніж це уявляється оптимістам чи скептикам, спробуймо уважніш приглянутися до ціннісного аспекту цих змін, оскільки від нього насамперед залежить їхня ґрунтовність, тривкість і, зрештою, успішна інституціалізація.

Цінності чи ідентичності?

Чи не першим, хто спробував концептуалізувати Революцію гідності у ціннісних категоріях, був відомий львівський історик Ярослав Грицак. 26 грудня 2013 року, у розпал протестів на Євромайдані, він опублікував статтю «Як надати сенсу нашому безсенсовному становищу», що видавалася своєрідною відповіддю на тогочасну патову ситуацію, за якої «влада не хоче слухати Євромайдан й опозицію, а Євромайдан не хоче вступитися з політичної сцени».

Перша, експозиційна теза статті зводилась до визнання загалом очевидного факту, що темпи і траєкторії розвитку кожної нації визначаються її історією, культурою та сповідуваними цінностями – тим, «що у нас за браком кращого слова часто називають "ментальністю"». Попри те, що технологічні зміни останніх десятиліть потенційно ведуть кожну націю до добробуту й більшої демократії, перетворити цю потенцію у реальність можна лише за умови відповідної зміни цінностей. А оскільки цінності формуються історією і культурою, то вони є досить стійкими й не піддаються швидким і легким змінам.

Друга теза статті цікавіша, але й суперечливіша. Професор Грицак формулює її з посиланням на Роналда Інґлгарта, ініціатора і промотора масштабного глобального проекту World Values Survey (Всесвітнє дослідження цінностей), започаткованого 1981 року й періодично повторюваного кожних п’ять років у дедалі більшій кількості країн світу. У своїй книжці «Модернізація, культурні зміни та демократія» (2005), написаній спільно з Кристіаном Вельцлем на основі згаданих досліджень, Інґлгарт досить скептично оцінив шанси пострадянських країн на цивілізаційний прорив у найближчій часовій перспективі саме з огляду на притаманні їм цінності – відчутне переважання так званих «цінностей виживання» над «цінностями самореалізації».

Грицак вважає, що Україна спростовує скептицизм Інґлгарта. «Соціологічні дослідження показують: тут протягом останніх років таки стався зсув цінностей. І стався він головно завдяки трьом групам: середньому класові, середньому бізнесу і молоді. Невипадково ці три групи становлять кістяк Євромайдану. Зі своїм набором цінностей вони представляють завтрашній день».

Цей «завтрашній день» у дискурсі автора був метафоричною альтернативою дню «позавчорашньому», що його уособлювала тогочасна сутнісно неосовєтська влада на чолі з Януковичем, та дню «вчорашньому», що його репрезентувала тогочасна політична опозиція, котра, врешті, й підпорядкувала Євромайдан та революцію загалом своїм партикулярним, вузькокорпоративним інтересам.

Найцікавішою у статті професора Грицака, за задумом, мала би бути третя теза – відповідь на запитання «що робити у цій ситуації нам – тим, що представляють нову Україну з новими цінностями»: «Насамперед, – стверджував автор, – усвідомити, що є головною ставкою у грі сьогоднішнього дня. Нею не є зміна уряду. І навіть не євроінтеґрація. Й одне, і друге є засобом, а не метою. Метою є цивілізаційний стрибок, який вивів би Україну на іншу швидкісну смугу – смугу сталого розвитку – відповідно до цих ціннісних змін, що сталися за останні роки. І цю мету ми маємо усвідомлювати, розвивати й закорінювати власне у нашому трикутнику трьох нових революційних сил».

Суть «цивілізаційного стрибка» загалом зрозуміла: із «другого» світу у «перший», з індустріального суспільства у постіндустріальне, від економіки закритого доступу до відкритого, від «шантажистської» держави до правової, від олігархічного плюралізму до ліберальної демократії. Проте спосіб осягнення цієї мети, запропонований однодумцям – представникам «нових сил», виявляється невиправдано спрощеним: «відмовитися від своєї [звичної] риторики. Насамперед – від того, щоб ставити на перше місце історію і мову. (...) Відкладімо [ці питання] років так на десять-двадцять, поки виросте і прийде до влади нове покоління. А поки що говорімо не мовою ідентичностей, а мовою цінностей».

Наявні тут спрощення і підміни понять можна було б пояснити суто публіцистичним, оказіональним характером тексту, коли б ці самі аргументаційні вади не повторювались і в інших, зокрема й академічних, публікаціях автора. Полишаючи за межами цієї статті здеконтекстуалізоване і, відтак, зманіпульоване автором питання про «історію й мову» та про тих, хто буцімто ставить їх «на перше місце», зосередимось на теоретично складнішому й серйознішому питанні – протиставленні «цінностей» – «ідентичностям».

Про особливу важливість для автора цього протиставлення свідчить систематичне його повторення у низці виступів, зокрема й в імперативному заголовку одного з них – «Потрібно перейти з мови ідентичностей на мову цінностей»; в англомовній статті «Незнання – сила» та в її дещо пізнішому українськомовному переказі: «Наголос на ідентичностях (у першу чергу на питаннях мови й історичної пам’яті) мало або майже нічого не пояснює про те, що сталося в Україні. Бо в центрі українських подій лежить конфлікт цінностей, а не ідентичностей».

Тим часом наведене протиставлення є абсолютно надуманим. Воно набуває логічного сенсу лише за умови редукціоністського зведення категорії ідентичності до «мови й історії». Що, власне, й проробляє автор у всіх згаданих текстах. При тому в одній зі статтей сам картає декого з зарубіжних колег за подібну редукцію – за намагання довести, що «в основі Євромайдану стоїть конфлікт ідентичностей, до того ж ідентичностей, сконцептуалізованих в есенціалізаторських категоріях (у першу чергу української/російської мови)». І з тієї ж причини кепкує з Владіміра Путіна та його ідеологів, котрі й «далі мислять у гантінґтонських категоріях України як «розколотої країни» (чи «двох Україн», україномовної і російськомовної), і вважають, що головний конфлікт в Україні – навколо ідентичностей».

Тобто автор усе-таки розуміє, що ідентичність не зводиться до «мови й історії» (чи, скажімо, народних пісень і танців), і що зв’язок між цінностями та ідентичностями має насправді значно складніший, діалектичний характер. Адже цінності набувають практичного сенсу лише тою мірою, якою інтерналізуються суспільством чи індивідом, тобто стають частиною їхньої ідентичності. А з іншого боку, будь-яка ідентичність має виразний ціннісний вимір, бо ж передбачає ототожнення індивіда з речами, які мають для нього не тільки (і навіть не конче) практичну, а й символічну цінність. Це стосується не лише мови, історії чи культури, а й державних та правових інституцій, політичних і економічних інтересів тощо. Кожен акт самоототожнення з усіма цими речами має певну ціннісну мотивацію (якщо, звісно, не вважати таке самоототожнення вродженим, себто примордіальним); кожен акт є свідомим (чи несвідомим) ціннісним вибором.

Редукуючи категорію ідентичності до «мови й історії», ми не лише її есенціалізуємо, перетворюючи в метафору «всього поганого» (реакційного, ретроградного, партикулярного, екслюзивного, – приналежного до «парохіальної національної парадигми», у термінах колеги-історика). Ми ще й витворюємо на противагу їй так само спрощену метафору «всього хорошого» – прогресу, модернізації, європейськості, інклюзивності, уособлених у подібно есенціалізованій категорії «цінностей».

А тим часом і цінності, і ідентичності є всього лиш абстрактними категоріями, тобто нашими вигадками, «уявленнями», продуктами певної спільної згоди («конвенції») щодо їхнього значення та аналітичного використання для пояснення суспільних процесів та особливостей людської поведінки. Це лише інструменти, які мають певну функціональність за відповідних обставин, проте жоден не є й не може бути універсальним. Тому й протиставлення цінностей ідентичностям є засадничо хибним. Бо ж, як слушно зауважує соціолог Олексій Мусієздов, «спільні цінності, визнання певних речей важливими є принциповим для існування групи. А група, своєю чергою, визначає приналежність або не приналежність до неї, тобто ідентичність».

Саме діалектична взаємодія цінностей з ідентичностями (а не їхнє схематичне протиставлення) мала би зацікавити науковців, – адже саме на цьому рівні відбувається ретрансляція нормативних цінностей у повсякденну практику, саме тут проявляється змінний, ситуативний і суперечливий характер ідентичностей, і саме тут цінності витворюють певні ієрархії, узгоджуються і пріоретизуються.

Що ж показало «Всесвітнє дослідження цінностей»?

Грандіозний глобальний проект World Values Survey, започаткований 1981 року американським професором Роналдом Інґлгартом, здобув за неповних чотири десятиліття свого існування безліч прихильників, але й, варто заначити, чимало критиків. Незаперечна перевага проекту – величезний масив соціологічних даних, зібраних у шести хвилях опитувань (кожних п’ять років) у майже ста країнах світу. Масив охоплює відповіді на понад двісті різноманітних запитань, які слугують цінним матеріалом для соціологів, культурологів, політологів, економістів та інших фахівців у їхніх подальших дослідженнях.

Сам Інґлгарт опублікував на основі цих матеріалів низку статей (а також дві книги), де переконливо і наочно (на своїх знаменитих «цивілізаційних мапах») показав, що країни світу досить чітко групуються у певні кластери за відповідними соціологічними (сутнісно – культурно-цивілізаційними) показниками.

«Цивілізаційна мапа» Інґлгарта – на підставі 6-ї хвилі Всесвітнього дослідження цінностей, 2010 –2014.


Джерело: worldvaluessurvey.org

Ці показники (отримані через математичну операціоналізацію відповідних соціологічних даних) зводяться у його побудовах до двох підставових вимірів. Один із них, унаочнений на вертикальній осі, показує перевагу в суспільстві традиційних чи, навпаки, секулярно-раціональних цінностей. Другий, унаочнений на горизонтальній осі, показує співвідношення так званих цінностей самореалізації на противагу цінностям виживання. Перший зсув, знизу вгору по вертикальній осі, характерний для переходу від аграрних суспільств до індустріальних. Другий, зліва вправо по горизонтальній осі, – для переходу від індустріальних суспільств до постіндустріальних.

До традиційних цінностей Інґлгарт зараховує важливість релігії, патерналістських зв’язків (зокрема між батьками і дітьми), слухняність щодо будь-якої влади, високу пошану до звичаїв і традицій, зокрема родинних. Натомість украй негативним є ставлення до розлучень, абортів, гомосексуальних зв’язків, євтаназії тощо. Переважають колективістські настанови та націоналістичні погляди. У секулярно-раціональних суспільствах усі ці погляди й настанови є значно слабшими.

Якщо ж ідеться про цінності виживання, то вони зазвичай домінують у бідних і нестабільних країнах, де проблеми фізичної й економічної безпеки є першорядними. Для цих суспільств характерний етноцентризм, низький рівень довіри та толерантності. Тим часом там, де домінують цінності самовираження, зазвичай спостерігають вищий рівень довіри і толерантність; більше уваги приділяють правам меншин, ґендерній рівності, захисту довкілля, громадській, волонтерській і доброчинній діяльності; значно вищими є вимоги участі в ухваленні політичних та економічних рішень.

Побудовані таким чином двовимірні графіки досить добре ілюструють гантінґтонівські цивілізаційні поділи (ще раніше, зрештою, окреслені Арнолдом Тойнбі). Бідні традиціоналістські суспільства Африки та ісламського світу опиняються у лівому нижньому кутку графіка; бідні, але секуляризовані посткомуністичні / східнохристиянські країни опиняються у лівому верхньому кутку; заможні і секуляризовані протестантські країни передбачувано потрапляють у правий верхній куток; а латиноамериканські – у правий нижній. Зрозуміло, що межі між цивілізаційними кластерами не є чіткими і непроникними; адже культурно-цивілізаційні параметри визначаються не лише релігією, а й багатьма іншими чинниками, як, наприклад, наявністю чи відсутністю комуністичної спадщини, приналежністю до тої чи тої імперії тощо. Рух можливий не лише в межах певного кластера, а й поза ним (комуністичний експеримент, наприклад, суттєво віддалив Естонію й Латвію від протестантської Європи, тимчасом як відсутність цього експерименту на Кіпрі й у Греції помітно зблизила їх із католицькою Європою й віддалила натоміть від православного світу). Та хоч би там як, а тривка прив’язаність більшості країн до певного цивілізаційного кластера є досить очевидною.

Фактично маємо унаочнення теорії «залежності від шляху», котра наголошує важливість культурно-історичної спадщини для подальшого розвитку не лише націй, а й окремих історично сформованих, із виразною культурною специфікою, реґіонів. Минуле великою, хоча й не абсолютною мірою визначає майбутнє. Саме тому Роналд Інґлгарт вислювлював скептицизм щодо розвитку пострадянських країн (за винятком Балтії) у найближчій часовій перспективі. І саме тому Роберт Патнем наприкінці своєї ґрунтовної праці, присвяченої хронічному відставанню Південної Італії від Північної, ще на початку 1990-х робив невтішні прогнози щодо нашого реґіону:

«Там, де бракує норм та мереж громадської активності, перспективи колективної дії стають непевними. Доля Меццоджорно – наочний урок для країн «третього світу» сьогодні та колишніх комуністичних країн Євразії завтра… Соціальна рівновага, за якої переважає система порушення зобов’язань, може визначати майбутнє більшості країн світу, де мало, а то й немає соціального капіталу. Для політичної стабільності, ефективності управління й навіть економічного прогресу соціальний капітал може важити навіть більше, ніж фізичний або людський. Багато колишніх комуністичних суспільств мали слабкі громадянські традиції до утвердження комунізму, а тоталітарне правління знищило навіть обмежний запас соціального капіталу. Без норм взаємності та мережі громадянської активності Гобсова ситуація на Меццоджорно – аморальна родинність, клієнтурність, беззаконня, неефективне врядування та економічна стагнація – здається значно ймовірнішою, ніж успішна демократизація та успішний розвиток. Палермо може репрезентувати майбутнє Москви».

Далі він, щоправда, застерігав, що його висновки зовсім не означають фаталізму й приреченості. Президент південноіталійської Базилікати справді не може перенести свій уряд на північ до Емілії-Романьї, а прем’єр-міністр Азербайджану не може перенести свою країну у Прибалтику. Проте, писав Патнем, «змінючи інституції, можна змінити політичну практику»; посприяти «зміні ідентичностей, цінностей, влади та стратегії»; забезпечити формування «більш поміркованої, прагматичної, толерантної, елітарної політичної культури». Іншими словами – зміни можливі скрізь, у кожній країні, проте в деяких вони потребують значно більше часу й зусиль, ніж в інших.

Україна потрапила до «Всесвітнього дослідження цінностей» допіру в 1996-му – до так званої третьої хвилі опитувань (1995–1998). За більшістю тогочасних показників Україна не надто відрізнялася від Росії. Обидва суспільства були досить секулярними (індекс 0,8 для України, 1,0 для Росії) і досить заклопотаними проблемами виживання (-1,9 для Росії, -1,7 для України). За десять наступних років обидва суспільства дещо просунулись у напрямку «самореалізації», проте цінності виживання й надалі лишались пріоритетними: -0,8 для України, -1,4 для Росії, – за даними 2006 року, опублікованими у 2009-му. Ймовірно, цей зсув, зумовлений головно економічною стабілізацією після тривалого занепаду, спонукав декого з дослідників заговорити про утвердження нових цінностей в Україні та про назрілу потребу кардинально змінити старі інституції відповідно до наявних ціннісних змін.

В одній із статтей 2014 року Ярослав Грицак прямо визнав, що його публічні прогнози 2012-2013 років про наближення революції базувалися на даних World Values Survey, які начебто вказували на значні зміни у масовій свідомості. Ці зміни, на думку автора, зумовлені насамперед появою нового покоління, сформованого вже в добу незалежності, в добу інтернету і соціальних мереж, – покоління, що «відкидає вертикальну ієрархію і є поколінням "горизонтальних зв’язків"». Дослідник зараховує цю молодь до так званого «прекаріату» – «середнього класу за звичками, пролетаріату за можливостями». І хоча весь середній клас в Україні не сягає й тридцяти відсотків населення (за самоідентифікацією), або й ще менше (відсотків 5-10, за об’єктивними показниками), важливою є не лише його чисельність, а й якість: «у таких суспільствах, як російське чи українське, напрямки розвитку визначає не байдужа чи амбівалентна більшість, а вмотивована меншість».

«Соціологічні дослідження, – стверджував дослідник, – показують, що за своїми цінностями молоді українці ближчі до молодих поляків, словаків чи британців, аніж до своїх батьків чи дідів… Євромайдан 2014 року був їхньою революцією. [Він] показав, як далеко зайшла Україна за останні 20–25 років — від колишньої спровінціалізованої й ізольованої радянської республіки до країни, яка повністю відкрилася на зовнішній світ».

Роком раніше, із посиланням на те ж таки «Всесвітнє дослідження цінностей», Ярослав Грицак стверджував, що зіставлення даних останнього на той час опитування (2008) із попередніми «чітко показує, що Україна в останню декаду рухалась у "правильному" напрямку. Цей рух, – писав він, – особливо помітний на тлі майже непорушних Росії та Білорусі. Більше за те, Україна наблизилась до зовнішніх меж "русского мира" і, якщо цей рух за інерцією триватиме й далі, вона може цілком ті межі залишити. Тож гарячкові зусилля президента Путіна й патріарха Кіріла повернути Україну назад у російські обійми не позбавлені внутрішньої логіки: російські зверхники відчувають, що ще кілька років – і буде запізно. А з іншого боку, сам факт, що, попри глибокі внутрішні поділи, українські еліти таки досягли певного консенсусу щодо європейської інтеґрації, відбиває (й підтримує) відповідну зміну суспільних цінностей. Тож можемо припустити, що європейські амбіції України залишатимуться незмінними, незалежно від того, чи уряд підпише найближчим часом з Євросозом угоду про асоціацію, чи ні».

За всієї слушності більшості зроблених автором спостережень і висновків, посилання на «Всесвітнє дослідження цінностей» виглядає тут перебільшеним і не завжди доречним. Так, наприклад, навіть побіжного погляду на інґлгартівську «цивілізаційну мапу» досить, аби помітити, що «непорушною» на ній протягом згаданого десятиліття була лише Білорусь (із показником -1,3 на шкалі цінностей виживання). Натомість Росія перемістилась від -1,9 до -1,4 в бік цінностей самореалізації, попри подальше переважання в ній цінностей виживання, – достоту як і Україна, котра перемістилась по тій же шкалі від -1,7 до -0,8.

Не враховано й специфіки часу, в який проводили опитування (в Україні – 2006 року, хоча загальні результати п’ятої хвилі були опубліковані аж у 2008-му). Помітне зміщення України (як і Росії) у бік цінностей самореалізації між 1996 та 2006 роком зумовлене насамперед відносною економічною стабілізацією в обох країнах. А це означає, що коли воно й мало вплив на політичні процеси, то стосуватися в українському випадку могло хіба що Помаранчевої революції, а не пізнішого Євромайдану. Євромайдан відбувся якраз у ситуації ціннісного «реґресу»: за даними шостої хвилі «Всесвітного дослідження цінностей» (завершеної й опублікованої у 2014, проте реалізованої в Україні, як, до речі, і в Росії, у 2011), українське суспільство повернулося до пункту -1,4 на шкалі «цінності виживання», тимчасом як російське продовжило рух по цій же шкалі в бік цінностей самореалізації до пункту -1,2. (Ця динаміка, ймовірно, пояснює російські політичні протести – «Болотну площу» – 2011–2012 років, проте мало що каже про причини Євромайдану).

Ще суперечливіші дані випливають з іншого масштабного дослідження – European Values Studies, що його проводить кожних дев’ять років інша група соціологів за дещо відмінною методикою і лише у Європі. Тут зіставлення двох опитувань – 1999 й 2008 років – показує, що Україна протягом відповідного десятиліття аж ніяк не рухалась у «правильному» напрямку, як стверджує професор Грицак, – скоріш навпаки. Значний зсув від цінностей самореалізації до цінностей виживання відбувся практично в усіх вікових групах, – як це наочно показали на графіку польські соціологині Ґражина Кацпровіч та Йоанна Конєчна-Саламатін.

Цінності самовираження та виживання в Україні, зміни у вікових групах (1999–2008).

Джерело: academia.edu

Принципові розбіжності між даними «Всесвітнього дослідження цінностей» та «Європейського» можуть зумовлюватися не лише і навіть не стільки методологічними відмінностями, скільки різними роками, в які їх проводили – зокрема в Україні. З одного боку, ситуація в Україні 1996 року, відображена у WVS, була гіршою, ніж ситуація 1999 (відображена в EVS). А з іншого боку, 2006 рік, відображений в опитуваннях WVS, був кращим від «кризового» 2008-го, відображеного в опитуваннях EVS.

Зрозуміло, що це лише гіпотези, які потребували б докладнішого дослідження. Нам ідеться, однак, про інше – про обмежену застосовність «Всесвітнього дослідження цінностей» (і, взагалі, ціннісних інтерпретацій) та про потребу враховувати низку інших можливих чинників, що зумовлюють ті чи ті процеси і явища. Власне, про це нагадують і польські соціологині у своїй полемічній статті, коли пишуть зокрема про так звану «піраміду Маслоу», яка відображає не лише ієрархію потреб (від найнижчих, фізіологічних, до найвищих, духовних), а й бере до уваги властивий людям компенсаторний механізм – схильність надавати надмірного (ціннісного) значення тим речам, яких їм відчутно не вистачало у формативному віці. «Система цінностей, сформована в дитячому/юнацькому віці, дуже мало змінюється протягом решти життя». Фактично цінності у суспільстві можуть змінитися лише зі зміною поколінь (що, власне, й розпочалось у двотисячних і проявилось у Революції гідності).

Євромайдан не конче мав бути проявом фундаментальних ціннісних змін у суспільстві (від «виживання» до «самореалізації»). Достатньо, щоб відповідні зміни відбулися принаймні в окремому сегменті цінностей (політична культура і громадянська активність) й окремому сегменті суспільства (мотивована, мобілізована молодь). Для Росії чи Білорусі з їхнім консолідованим авторитаризмом таких змін явно не досить. Для України з її неформально інституціалізованим олігархічним плюралізмом (забезпеченим, зокрема, й ідентичнісними поділами) точка біфуркації виявилася значно нижчою.

В Революції гідності, за різними даними, брало участь кілька мільйонів людей. Сьогодні її позитивно оцінює лише 40% населення, натомість 25% зараховує до «найбільш неґативних» подій в українській історії. Ціннісні зміни – процес значно триваліший і складніший, ніж багато кому цього би хотілося. І для того, щоб вони відбулися в масштабі усього суспільства у життєвому проміжку принаймні кількох поколінь, слід би уже сьогодні подбати про відповідні інституційні зміни, котрі, власне, й забезпечують еволюційний розвиток замість революційних потрясінь.

Збруч

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Юрій Фоменко

Сільський автобус

Сільський автобус кінця 70-х.Дочекавшись обвітреного і запиленого, задимленого і замученого сільськими дорогами ЛАЗа, вмощувалися на твердих його кріслах, бажано біля вікна. Гойдало, гицало, раз-у-раз...
Максим Мірошниченко

Інтелектуальні пітекантропи

Сьогодні у Раді цілий шабаш інтелектуальних пітекантропів. Але мажоритарник Шахов, на мою скромну думку, - хедлайнер цієї туси. У його виступі проти ринку землі ми почули посилання на спартанського ца...
Осінь. Пожовклі листя лежать на землі, вологе повітря обгортає тебе настільки, що ти починаєш відчувати, як воно намагається пробратися до кісток. А тим часом через сіре небо пробивається сонце, щоб с...
Марія СОЛОМОНОВА

Гроші як токсичний елемент

Не завжди гроші – це лише гроші. Іноді вони перетворюють людину на токсичний елемент, який отруює великі території та чинить небезпеку державності країни........Ще зовсім недавно, у розпал перед...