App Store Google Play

Закон нерівності

24.10.2018 14:00
Закон нерівності

Чому справжня соціальна справедливість виключає соціальну рівність.

З наближенням виборів президента, парламенту та місцевих органів влади дедалі активнішими стають спекуляції довкола «безпрецедентного зростання соціальної нерівності». Прямо чи опосередковано дедалі більша кількість політиків підносить це як найгострішу проблему сьогодення.

Саме з цих позицій, попри прикривання антикорупційною риторикою, політики розпалюють ворожість до тих, хто публічно показав чималі статки (і неважливо, у який спосіб вони були набуті). Саме заздрість до заможності інших на тлі власної бідності цілеспрямовано перетворюється на основний фактор невдоволення громадян топ-чиновництвом, зрощеним із владою бізнесом, олігархами. Тоді як їхні корупційність чи гальмування своїми діями розвитку економіки відступають на другий план. Нарешті, саме подолання соціальної нерівності, а не загальне підвищення добробуту завдяки зростанню економіки та національного «пирога» подається як панацея від бідності в Україні.
На цьому тлі негативне ставлення українців до соціального розшарування лише посилювалося. Так, за даними довгострокових моніторингів Інституту соціології НАНУ, відсутність значного соціального розшарування у 2014–2016 роках «дуже важливою» називали 38–40% опитаних, «радше важливою» — ще 34–38%. Сукупно цей показник у 2016-му сягнув майже 77%, різко зрісши порівняно з 2009-м (57,4%) та 2003-м (54,7%). Тоді як частка тих, хто цим не занепокоєний, лишається на рівні 6–7% проти 16,4% у 2009-му чи 13% у 2003-му.

Але ще більшою проблемою є те, що не лише політики, які традиційно йдуть за настроями суспільства, а й чимало лідерів думок та журналістів, що відповідають за їх формування, замість вироблення імунітету до популістських уявлень про соціальну справедливість як соціальну та майнову рівність у гонитві за дешевою популярністю та високими рейтингами й самі експлуатують усталені стереотипи та уявлення. Відтак на зміну старим, пострадянським соціал-популістам приходить нова генерація політиків, які й далі пропонують «шару» і легкі способи вирішення задавнених соціальних та економічних проблем. Проблем, які породжені саме зволіканням із демонтажем залишків радянської соціально-економічної моделі та реформами або їх фрагментарністю та непослідовністю і які гальмують повноцінний розвиток країни в умовах капіталізму. Останній у результаті виявляється не просто «диким», а деформованим. Адже, не створюючи ґрунту для ілюзорної соціальної справедливості як соціалістичної утопії майнової рівності, він водночас спотворює можливості для утвердження соціальної справедливості через рівні умови для реалізації різного потенціалу кожного громадянина та суспільства загалом.

Рівність не справедливість

Більше, ніж занепокоєних соціальною нерівністю, серед українців виявилося лише тих, хто підтримував створення в суспільстві рівних можливостей для всіх (87% у 2016-му, у попередні роки цифра також суттєво не відрізнялася) чи нарікав на недостатню рівність людей перед законом (89%). Це яскраве свідчення того, що абсолютна більшість громадян не розуміє різниці між соціальною рівністю та рівністю можливостей. Адже одне виключає інше. Бо за однакових можливостей талановитіші, ініціативніші або й просто хитріші обов’язково стають значно заможнішими за інших.

Соціальна рівність не означає і навіть заперечує соціальну справедливість, адже приносить у жертву принципи справедливої винагороди за продуктивнішу працю та ініціативність. Вона руйнує стимули до розвитку, інфантилізує та перетворює на соціальних паразитів частину потенційно активних громадян. А отже, знижує рівень заможності та підриває мотивацію до продуктивної праці тієї частини суспільства, яка і далі працює на розвиток.

У результаті зростання добробуту громадян гальмує, замість того щоб демонструвати необхідні для такої бідної країни, як наша, випереджальні темпи. Крім тупцювання на місці постійне розкручування теми посилення соціальної нерівності в інформаційному полі загрожує Україні соціальними та політичними потрясіннями, які здатні відкинути її на багато років назад. Щоб уникнути важких, а може, і незворотних наслідків, лідерам думок і журналістам варто було б виявляти більшу відповідальність в умовах, коли політики влаштовують змагання в соціал-популізмі та розпалюванні марних сподівань на можливість і тим більше позитивний вплив на розвиток країни боротьби із соціальною нерівністю.

Важливо не лише пояснювати громадянам, чого насправді варті солодкі обіцянки, а й формувати в них альтернативні електоральні очікування на основі реалістичного сприйняття дійсності та способів її поліпшити. Розповідати, що прагнути жити краще — це добре, але тільки за наявності відповідних економічних передумов для цього.

У протилежному випадку це лише підірве економіку і в результаті зробить країну та її громадян ще біднішими. Щоб перейти до нарощування національного багатства, потрібно запровадити такі принципи справедливого розподілу, які змушуватимуть кожного брати якомога активнішу участь у його примноженні. Реальною основою довгострокового підвищення рівня життя мають стати самовдосконалення, здобуття нових знань, умінь та кваліфікації, зростання продуктивності праці, докладання дедалі більших власних зусиль (наприклад, через перекваліфікацію), здатність конструктивно обстоювати свої інтереси перед представниками інших соціальних груп, роботодавцями чи органами влади. Отже, треба готувати ґрунт для того, щоб політики сьогодні, а держава завтра допомогли якомога ширшим верствам українців зрозуміти, що соціальна справедливість не передбачає зрівнялівки.

Адже результати довгострокових соціологічних моніторингів свідчать про те, що високі очікування більшості українців щодо рівня життя провокують запит на популізм та зрівнялівку, оскільки не підкріплені розумінням того, як цей рівень життя досягається в альтернативний, продуктивний спосіб. Зокрема, порівняно з дореволюційним 2013 роком уже в 2016-му частка тих, хто хотів би жити «не гірше за більшість», різко зменшилася (із 21% до 14,9%), натомість зросла частка тих, хто хотів би «жити краще за інших» (з 9,5% до 11%), «жити на власний розсуд і мати свій стиль життя» (з 15,7% до 18%) і «так, як у сучасних цивілізованих країнах» (з 46,1% до 49,7%).
Більшість українців демонструють досить стабільну дезорієнтацію, нерозуміння того, як їм діяти в умовах, що складаються в країні. Невміння жити в нових суспільних умовах останніми роками називали проблемою 60–65% громадян, брак сучасних економічних знань — 37–40%, упевненості у своїх силах — 28–31%, рішучості в досягненні цілей — 28–30%. При цьому люди переважно не відчувають у собі впевненості для того, щоб змінювати своє життя на краще. Зокрема, лише 18–24% опитаних вважають, що їхнє життя залежить насамперед або тільки від них, натомість 45–50% переконані, що переважно від зовнішніх обставин.

Що натомість

Вочевидь, тому таке історично патерналістське суспільство, як наше, не може змінитися в прийнятних для виживання країни часових межах самостійно. Йому потрібен провідник, який змусив би і навчив би виживати в капіталістичному середовищі без сподівання на «шару» чи соціальні подачки від держави. Лише 13,3% (проти 14,6% у 2006 році) респондентів на запитання «хто має забезпечувати людині належний рівень життя?» відповіли, що «рівень життя кожного (окрім непрацездатних) має залежати від успішної діяльності його самого (дослідження проводив Інститут соціології НАНУ). Натомість 25,7% усе ще покладали цей обов’язок на державу, а 57,4% — рівною мірою на державу і самих громадян. Дані цього самого Інституту за 2014-й свідчать про те, що навіть серед людей віком до 30 років (які народилися після 1984-го і сформувалися вже в незалежній Україні) таких було лише 24%, а серед людей середнього віку — 17,3%. Суб’єктивно для 30–34% опитаних усе ще бракувало можливості працювати з повною віддачею, для 42–44% не вистачало (принаймні вони були в цьому переконані) роботи, яка підходить, а для 47–49% — можливості мати додатковий заробіток. І тільки відповідно у 28–30% та 20% проблем із цим не виникало.

Державна політика соціального захисту, якщо вона спрямована не на непрацездатних, шкодить економічному розвитку, зменшує національне багатство й робить усіх біднішими та не такими динамічними в зростанні добробуту, ніж вони могли б бути за альтернативної моделі соціальної справедливості, заснованої на нерівності залежно від докладених зусиль. Адже перерозподіл частини доходу тих, хто займається продуктивною працею, на користь тих, хто не бажає, не вміє і не хоче вчитися заробляти собі на життя або відмовляється робити це в такий спосіб, за який йому готове платити суспільство, призводить лише до падіння загального рівня життя та зменшення розміру національного «пирога». Оскільки перерозподіл не вимагає конструктивних зусиль для створення чогось, а, навпаки, активує демотиваційну для більшості людей невпевненість у користуванні плодами своїх зусиль, він блокує розвиток країни. Тому треба виховувати повагу до тих, хто заробляє і має більше, прагнення наслідувати їх, упевненість у недоторканності приватної власності. Адже дати реальний шанс подолати бідність і суттєво підвищити достаток українцям може виключно збільшення загального національного «пирога».

Важливо каналізувати енергію бідніших, навчити і, якщо потрібно, змусити їх працювати, виробляючи ті товари чи послуги, докладаючи свої зусилля та використовуючи вміння у тих сферах, де на них є максимально високий попит як на національному, так і на світовому ринках. Потрібно збільшити кількість громадян, які зможуть скористатися плодами економічного зростання, а коло тих, хто не зможе, звузити до людей, які свідомо відкидатимуть пропоновані для поліпшення власного життя можливості. Бідніші, але фізично та розумово спроможні виконувати корисну для суспільства роботу не повинні плекати ілюзій, що можуть вижити навіть на мінімальному рівні завдяки державним соціальним подачкам, покликаним «подолати чи зменшити соціальну нерівність». Єдиним шансом урятуватися «від голоду й холоду» для них має стати готовність прийняти правило «вудки, а не риби», а будь-який інший доступ до «риби» для них треба повністю відрізати. Адже, щоб логіка збільшення загального «пирога» запрацювала на повну, необхідно запустити механізми, що максимально вивільнять потенціал людей заробляти собі на життя, реалізовуючи наявні або в разі відсутності здобуваючи нові вміння та навички, за які споживачі будуть готові платити їм достойну ціну.

Замість роздачі дедалі жалюгідніших порцій «риби», яку дедалі важче віддавати тим, хто її ловить, час переходити до модерованого державою отримання «вудок» і базових навичок їх використання. Адже, як свідчать ті самі дані багаторічних соціальних моніторингів Інституту соціології НАНУ, в країні неухильно і досить стрімко зростала частка громадян, для яких була дуже важливою чи радше важливою можливість підприємницької ініціативи (створення приватних підприємств та заняття бізнесом). У 2016 році вона перевищила 63% проти 57,6% у 2014-му, 49% у 2012-му та 46,3% у 2006-му. На запитання про бажання відкрити власну справу «так» і «швидше так» на піках 2005-го та 2014-го відповіли 43,8% і 50,6% усіх респондентів, тоді як категорично «ні» сказали лише 31,7% у 2005-му та 26,8% у 2014-му. У 2016-му їхня частка знову зросла до 29,5%.

Ці цифри ілюструють надзвичайно високу відкритість українців до підприємництва. Означені вище настрої громадян свідчать про те, що за відповідного стимулювання бізнесової активності, відрізання від «шари» за одночасного навчання та належної мотивації спробувати себе в тій чи іншій власній справі готова принаймні половина громадян.

Важливо, що це має супроводжуватися обмеженням корупції та зловживань з боку чиновників і силовиків, а також належним гарантуванням прав власності за умови дотримання новими підприємцями чітких і зрозумілих правил гри. Адже показово, що чисельність тих, хто хотів би започаткувати власну справу, різко зростала після революцій 2004–2005 і 2013–2014 років, а пізніше, коли оптимістичні очікування виявлялися марними, різко зменшувалася. Саме через невиправдані сподівання людей, які прагнуть займатися підприємництвом, сьогодні навіть менше, ніж десятиліття тому. У 2005 році частка тих, хто однозначно хотів би мати власну справу, зросла до 27,3% проти 20,6% у 2004-му, а в 2014-му — до 30,6% проти 26,3% у 2012-му. Водночас у 2016-му таких знову лише 20,7%.

Тиждень

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Максим Мірошниченко

Інтелектуальні пітекантропи

Сьогодні у Раді цілий шабаш інтелектуальних пітекантропів. Але мажоритарник Шахов, на мою скромну думку, - хедлайнер цієї туси. У його виступі проти ринку землі ми почули посилання на спартанського ца...
Осінь. Пожовклі листя лежать на землі, вологе повітря обгортає тебе настільки, що ти починаєш відчувати, як воно намагається пробратися до кісток. А тим часом через сіре небо пробивається сонце, щоб с...
Марія СОЛОМОНОВА

Гроші як токсичний елемент

Не завжди гроші – це лише гроші. Іноді вони перетворюють людину на токсичний елемент, який отруює великі території та чинить небезпеку державності країни........Ще зовсім недавно, у розпал перед...
Після української заяви про розпуск лднр, м'яч недовго був на половині поля росіян. путін висунув і свою вимогу - імплементація "формули Штайнмаєра" в українське законодавство. Причому ці вимоги путін...