App Store Google Play

Свідчення про війну. Розповідає «кіборг» Кирило Недря

04.10.2018 14:00
Свідчення про війну. Розповідає «кіборг» Кирило Недря

Війна на Донбасі, «російсько-українська війна», «конфлікт на сході» триває п’ятий рік. Із фронту приходять повідомлення про поранення і загибель українських військовослужбовців. Що це за війна, як вона починалася і чому триває досі? Розповідає Кирило Недря, оборонець Донецького аеропорту, «Народний герой», кавалер ордена Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, кандидат історичних наук, доцент Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ.

Кирило Недря, оборонець Донецького аеропорту, політолог. Київ, 2017 рік

Кирило Недря, оборонець Донецького аеропорту, політолог. Київ, 2017 рік

– Я боєць 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний яр», заступник командира 5-ї механізованої роти 2-го механізованого батальйону Кирило Недря.

Після окупації Росією Криму спочатку був дзвінок із військового комісаріату, вони звірили мої дані як офіцера запасу. На той момент я вже розумів, до чого все іде, розумів, що наступним етапом буде призов до лав Збройних сил, а далі – бойові дії. Навіть не знаю, чому, але була саме така впевненість.

При цьому у мене не було жодного сумніву у тому, хто буде нашим противником. Мені пощастило з освітою і викладачами, які нас навчали. Багато хто з них не мав якихось ідеологічних чи політичних ілюзій щодо Росії. Володіючи тверезим розумом і здатністю критично оцінювати ситуацію, вони переконливо пояснювали нам, що як у регіональних, так і у геополітичних сценаріях ми входимо до орбіти впливу Російської Федерації. Так склалося історично. А результатом наших намагань вийти з-під цього впливу – і це теж загально відомо навіть із шкільної програми з історії – може бути війна.

Не менше мислячих людей було і серед моїх військових наставників. Так, на одному з занять по тактиці я був дуже здивований, коли почув від викладача, що зараз ми будемо розглядати побудову бойових порядків нашого північного сусіда та виявляти у ньому слабкі місця. Далі на дошці з’явилися мапи з аналізом певних операцій у Чечні.

Тоді поміж нас були посмішки і жарти про «ворога-імперіаліста-натівця», але ми вже розуміли, що наші жарти якісь натягнуті виходять.

Так от, вже у березні 2014 року я був викликаний до військкомату на комісію, спочатку без повістки, а через декілька тижнів я її отримав офіційно.

І 1 квітня (такий собі вийшов жарт) я вже вийшов з автобуса в пункті постійної дислокації бригади. З цього і почалася моя служба і моя війна Вона відтепер зі мною, як і з тисячами таких, як я, назавжди.

– Що ви відчули, коли вас викликали у військкомат?

– Чи було бажання не йти? Такого бажання не виникало. Проте буду нечесним, якщо скажу, що не було страху. Був. Звісно був.

Попереду було невідоме, та ще й із багатьма змінними. Я розумів, що це буде відповідальність не лише за себе, а й за свою родину, буде відповідальність за своїх хлопців і відповідальність перед їхніми родинами. Загалом велика відповідальність. І багато перед ким, навіть перед пращурами.

У моїй родині кілька поколінь воювали. Причому – вдало. В офіцерських погонах. Тому вже з дитинства у мене якось було дуже чітке розуміння присяги – честь та обов’язок. Тож питання, іти чи не іти, – не стояло.

– Як «входили у війну»?

– Одразу після прибуття до бригади почалося формування підрозділу: взводів, рот та загалом батальйону. Жили у наметах на сільському футбольному стадіоні, намагаючись облаштовувати побут. Ну, і паралельно підбирали людей, розуміючи, що попереду реальна можливість загинути разом. Ми тоді якось із кожним днем все більше і більше перетворювалися із цивільних у військових.

Для початку вдяглися у форму та отримали екіпірування… Так, воно було старого зразка, але воно було. Форма була «дубок», а зброя ще часів СРСР. Практично все, що ми мали отримати за штатним розкладом, ми отримали. І зброя була. Зі складів. І патронів досхочу. Якось воно все більше і більше нагадувало війну, хоча радянський маршал Шапошніков (один із воєначальників радянської армії часів війни з нацизмом – ред.) так і казав: «Мобілізація – це вже війна».

Бійці 93-ї бригади на зустрічі у Дніпрі (кол. Дніпропетровськ), квітень 2015 року

Бійці 93-ї бригади на зустрічі у Дніпрі (кол. Дніпропетровськ), квітень 2015 року

Потім дійшла справа і до техніки. От вона була не у найкращому стані. Далеко не у найкращому. Але все, що можна було зробити з нею до нашого виходу, – хлопці зробили. Це стало можливим завдяки легендарному командирові – тоді «ремроти», а потім «рембату» – «дяді Віті», майорові Віктору Шепелю. Він собі і пацанів підібрав таких само бойових, як він сам.

Вони дійсно стали легендою. Вони виїздили ремонтувати нашу техніку, і не лише нашу, навіть під вогнем.

Тож, завдяки їхнім старанням, наша далеко не ідеальна техніка поїхала до зони проведення АТО, поїхала сама і вже стріляла. Ну, а потім багато чого вже дороблялося вже на місці.

Щодо зброї, то ми мали як нову – з ящиків, так і вже стріляну. І до неї було все, що «за штатом». Навіть прилади нічного бачення були – «ПНВ» радянські. І вони справлялися зі своїм завданням.

– А з чим були найбільші проблеми?

– Наприклад – зв’язок. Його фактично не було. Тому ми користувалися мобільними телефонами. Так, це не дуже секретно, проте іншого виходу тоді у нас не було. Ми «на ходу» вчилися берегти інформацію і правильно користуватися каналами зв’язку.

Біда була й із засобами захисту. У нас було трохи більше від десятка «броників» часів «Афгану». І все.

Хоча ні, металеві шоломи були у всіх. Тому я завжди кажу, що все відносно, все залежить від того, що і з чим порівнювати.

Якщо взяти забезпечення за штатом, то ми були цілком споряджені. Але ці норми не міняли з часів СРСР. Тому порівнювати зі сучасними вимогами бою та сучасними арміями навіть сенсу не було. От і викручувалися як могли…

Наприклад, нормальну форму закуповували самі – як «секонд-хенд» у Харкові на ринку «Барабашова», а допомагали нам це зробити хлопці із Добропілля.

Ось так ми і виходили у складі 2-ї батальйонно-тактичної групи 93-ї окремої механізованої бригади у район виконання завдання, який тоді ще і не був особливо відомий як «зона проведення АТО».

– Коли ви вирушили вже на свої бойові позиції?

– Було це на першотравневі свята. У ніч на 1 травня ми повантажили техніку на залізничні платформи і на ранок вирушили. Невеликий за кілометражем шлях зайняв у нас майже добу. Спочатку планувалося розвантаження у Красноармійську (нині – Покровськ), але вже у дорозі отримали повідомлення про блокування залізничних шляхів. Тож вивантажувалися у Межовій, звідки вже своїм ходом здійснювали марш під уже згадуване Добропілля.

Там і розташовувався наш перший базовий табір, який отримав назву «яблуневий сад». Чому? Бо саме у яблуневому саду, на початку травня, ми почали налагоджувати наше нове, вже зовсім не цивільне життя.

Побут теж вимагав зусиль: встановлення наметів, туалет – яма та дві дошки, вирішення питання з водою, бо ту воду, яку мали, – пити не могли, шлунок не сприймав її. І організація охорони табору… Тоді ще мало хто уявляв, що довкола. Але ми вже відчували, що це не дружньо налаштована до нас територія.

Через декілька днів почали повзводно виставляти блокпости. Першими вийшов перший взвод, як найбільш укомплектований. Далі – третій. А дванадцятого травня – другий, разом з яким я і залишився у ролі командира блок-посту. Він якраз був на в’їзді у Добропілля.

Почалася робота на дорозі. Огляд автівок, перевірка людей. Велика заслуга в облаштуванні блокпосту і налаштуванні його роботи належала місцевим патріотам – «Самообороні Добропілля». Вона надали матеріали, техніку, організували підвезення води та постачання продуктами. Важко взагалі переоцінити їхній внесок…

Поступово нас підсилювали. І початкові 12 осіб взводу увібрали в себе розрахунок зенітників зі ЗУ-23-2 (23-міліметрова спарена зенітна установка, розроблена в Радянському Союзі 1960 року – ред.) та відділення зенітників-ракетників на МТЛБ (багатоцільовий броньований тягач, взятий на озброєння у Радянському Союзі 1964 року – ред.).

Трохи згодом до нас додалися мінометники. Поступово укріплювався і блокпост. Так само поступово приходило і розуміння того, що тут війна…

Кирило Недря у Донецькому аеропорту, осінь 2014 року

Кирило Недря у Донецькому аеропорту, осінь 2014 року

– Вас атакували тоді?

– 27 травня був розстріляний блокпост бригади на Золотому Колодязі, де загинули двоє побратимів. Постійно з’являлися повідомлення про те, що на нас можуть напасти.

Через декілька тижнів нам надійшов наказ переміститися під Селидове. Саме в день нашої передислокації, буквально через декілька годин після того, як ми перемістилися, у напрямку нашого блокпосту відстрілявся «Град».

Частина реактивних снарядів не вийшла з напрямниць, а частина влучила в овочевий склад «Перспектива». Загинули цивільні.

Установок «Град» було дві, і вони прибули з Дружківки. Одна з них змогла відійти, а інша зайнялася. ЇЇ вдалося захопити нашій групі реагування. Нині ви можете бачити її у Києві на території музею Другої світової війни. За знайденими у ній документами – «Град» прибув із Чечні. І це ще середина червня 2014 року.

Російські «Гради» обстрілюють українські позиції під Горлівкою. Україна, лютий 2015 року

Російські «Гради» обстрілюють українські позиції під Горлівкою. Україна, лютий 2015 року

Біля Селидова ми пробули менш ніж тиждень. Інші два взводи несли службу на блокпостах під Красноармійськом та на Курахівський дамбі. Так поступово звужувалося кільце «зони АТО».

А після Селидова для нас почалася війна у повному її розумінні… Далі у моєї роти було утримання та звільнення Карлівки, Піски, штурм Авдіївки та оборона Донецького аеропорту.

Радіо свобода

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Те, що два великих свята, Архістратига Михаїла і День гідності та свободи, Україна відзначає в один день, не випадковий збіг. Ці свята дещо схожі – і за смислом, і особистостями.Наші Герої, які...
Максим Мірошниченко

Про деолігархізацію

Як свідчать розмови суркова із бородаєм про ріната, заяви коломойського та й результати останніх, передостанніх...та в принципі будь-яких виборів, реальна модернізація України можлива лише після усуне...
Юрій Фоменко

Сільський автобус

Сільський автобус кінця 70-х.Дочекавшись обвітреного і запиленого, задимленого і замученого сільськими дорогами ЛАЗа, вмощувалися на твердих його кріслах, бажано біля вікна. Гойдало, гицало, раз-у-раз...
Максим Мірошниченко

Інтелектуальні пітекантропи

Сьогодні у Раді цілий шабаш інтелектуальних пітекантропів. Але мажоритарник Шахов, на мою скромну думку, - хедлайнер цієї туси. У його виступі проти ринку землі ми почули посилання на спартанського ца...