App Store Google Play

Для мене патріотизм – це абсолютно природний стан - Сігурд Сварт

30.06.2018 10:30
Для мене патріотизм – це абсолютно природний стан - Сігурд Сварт

Ви тільки уявіть собі ситуацію, – говорить боєць з позивним «Рагнар». – Стоїть «Сігурд» на сходах Дніпропетровської ОДА та тримає в руках національний прапор. Тут звідкілясь з’являється якийсь «ватан» і робить спробу вихопити стяг. Щоб Ви зробили у такому випадку? Напевно намагалися втримати прапор в руках? А ось «Сігурд» зробив по-іншому: відпустив прапор та врізав «ваті» по фейсу. 

Ці події відбулися у лютому 2014 року, коли дніпровські патріоти не дали тітушкам та іншим прихильникам «рускаво міра» захопити облдержадміністрацію. Тоді «Сігурд» разом із своїм другом «Рагнаром» допомагали організувати оборону будівлі.

«Сігурд Сварт» – командир добровольчого підрозділу «Сармат». Саме за цим позивним Олександр Писаревський відомий серед побратимів та користувачів «Facebook». У мирному житті «Сігурд» був вчителем історії, викладав рукопашний бій та 12 років пропрацював тілоохоронцем. Олександру 51 рік. Невдовзі після проголошення незалежності він зрозумів, що рано, чи пізно буде війна з Росією. Ну не зможуть нащадки мокші та мордви залишити Україну у спокої. «Сігурд» брав участь у Помаранчевій Революції, патріотичних акціях в Дніпрі та став активним учасником Революції Гідності у Київі. А коли під ОДА тітушки побили майданівців, з’явився «Сармат». Принаймні, самі бійці вважають днем народження підрозділу 26 січня 2014 року. Спочатку він складався з «Сігурда», «Рагнара», «Алярми», Арислава Пастернака і Павла Левчука .

Невдовзі після Євромайдану почалася війна. Де тільки «сарматівців» не було: «Дебальцеве, Піски… облазили всю зону АТО від Слов’янська до узбережжя Азовського моря, – розповідає «Сігурд». – Дороги Донбасу ми знаємо краще, ніж дороги Дніпра». Командир «Сармата» нагороджений багатьма «волонтерськими» медалями та орденами, грамотою від командування 93-ї ОМБр, але носить лише знак «Іловайськ - 2014» та «Лицарський хрест добровольця». «Сігурд» розповів i-ua.tv про свій підрозділ, вплив добровольців на ЗСУ та патріотизм у Дніпрі.

– «Сігурде», чому Ви пішли воювати за Україну.

– Я – «запаяний» націоналіст ще хтозна з яких часів. Чому я пішов на війну? Тут немає бути ніяких питань. Україна – понад усе, а все решта – не суттєве. А ще – романтика. Бо якого біса ми тоді з моїм побратимом «Рагнаром» організовували клуб «Вікінг», бігали та рубалися? Ми шукали пригод, як зрештою, і на початку бойових дій на Донбасі. За духом, ми вікінги та авантюристи, тому у ЗСУ від нас, напевно, було б толку замало. А ось добровольчі підрозділи 2014 та 2015 років – це, якраз, наш час і наша війна. 

– Ви – патріот України, бо історик за фахом?

– Ні, мої настрої родом ще із дитинства. Я виховувався на книжках про Івана Сірка та інших козаків. Мій дід був патріотом, а батько Олександр – один із засновників Дніпропетровської обласної організації «Народного руху України за перебудову». Тому, для мене патріотизм – це абсолютно природний стан.

– Саме тому Ви і вирішили навчатися на історичному факультеті?

– Ні, просто на істфак нашого Дніпропетровського національного університету було легко поступити (сміється). Під час іспитів на одне місце припадало 27 бажаючих. Я поступав після військової служби, а в такому випадку конкурс був трохи меншим – лише 13 осіб (сміється). Як бачите, конкуренція існувала навіть серед абітурієнтів-армійців. Але я був вмотивованим і склав іспити достатньо легко. На той час я хотів служити в КДБ.

– Патріотизм і КДБ?!

– Я тоді був ще зовсім хлопчиськом і вважав КДБ нормальною організацією. У 1991 році називати мене ярим прихильником незалежності України поки було зарано. На той час я хотів бачити її широку автономію у межах оновленого СРСР. 

Чесно кажучи, я був вихований у дусі радянського патріотизму. Але оскільки мої дідусь та батько – націоналісти, я став таким собі деформованим «совком». Бо на відміну від інших радянських патріотів, зосередив свої думки і відданість на Україні. Тоді я вважав приблизно так: «Україна – моя Батьківщина, нехай і радянська. Всі народи СРСР нам брати, але все одно українці – найкращі». Втім, я переживав через загибель Радянського Союзу. На мої погляди вплинула служба у десантних військах, а точніше – пропаганда, якою там накачували мене та інших армійців. До речі, військову службу я проходив у Польщі.

Але «совком» я пробув недовго, бо від батька і діда мав гарну націоналістичну спадковість. Згодом почав потроху розбиратися в ситуації і зрозумів, що до чого. А вже у 1994 році став переконаним українським націоналістом. І тоді усвідомив: «Нє-нє-нє, ми маємо бути подалі від Росії. Ніякого другого Союзу бути не може. Україна – окрема держава. Ми за неї і так пролили багато крові». Ще у 1994 році в мене виникала думка, що воювати з Росією все одно доведеться. Але поки це треба робити там, де вона воює. Аби Росія подовше не могла оклигати і якомога пізніше прийшла до нас. 

– Чи є у Вас науковий ступінь?

– Я закінчив наш Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара і став магістром. Зараз із задоволенням пишу статті на історичну тематику. У мене є навіть свій сайт. Він називається «Блог Яреми Галайди». Там можна знайти дослідження, статті та всяку нішу бєлєбєрду. За часів своєї партійності у «Свободі», я всім бажаючим читав лекції з історії, політики та культурології. У нас діяло культурницьке середовище «Рідний світ». Воно було дуже гарне. Правда, проіснувало лише два роки, поки не скінчилися гроші.

– Так сталося, бо «Рідний світ» працював за рахунок грантів?

– Ні, його спонсором був підприємець і тодішній голова Дніпропетровського обласного осередку ВО «Свобода» Анатолій Галілей. Коли президентом став Янукович, у нього почалися проблеми з бізнесом. У результаті, «Рідний світ» довелося закрити. Через деякий час Анатолія Галілея зняли з посади голови обласного партійного осередку. Просто у нього закінчилися гроші – і він перестав бути потрібним. Але завдяки діяльності нашого гуртка, до націоналістичного руху долучилося дуже багато народу. Зокрема, підтягнулася молодь. Пам'ятаю, у 2008 році ми провели перший смолоскипний марш у Дніпрі.

– ВО «Свобода» – це єдина націоналістична організація, в якій Ви брали участь?

– У нас був свій гурток, він називався «Українська національна громада». Його заснував Ігор Каганець, але потім ми з ним розійшлися через ідеологічні розбіжності. Не знаю, помилка це, чи ні, однак ми вирішили ідеї, які поширювали в «Українській національній громаді», втілити через політичну силу. Мова йшла про Третій Гетьманат, новий державний устрій і національне відродження. Так ми опинилися у «Свободі». Але згодом стало зрозуміло, що ця партія насправді має мало спільного з українським націоналізмом. Втім, це не заважало їй паразитувати на його ідеях. 

Щоб потрапити до Верховної Ради і зайняти відповідну політичну нішу, «свободівці» поводилися радикально. Погрожуючи, шантажуючи владу своїми, начебто, революційними діями, вони намагалися виторгувати для себе преференції. Вони прикривалися красивими фразами про національне відродження, «єдину надію українців» і тому подібне. Однак їх гучні гасла були лише банальною мішурою. У 2014 році «свободівські» міністри виявилися звичайнісінькими порожніми місцями. Вони жодним чином себе не проявили, хоча мали таку можливість. Більше того, міністри-«свободівці» були частинами системи, проти якої вони нібито вели боротьбу.

– Коли Ви пішли зі «Свободи»?

– У 2012 році після парламентських виборів. Ми пообіцяли, що до волевиявлення розхитувати ситуацію в організації не будемо. А вийшли ми у знак протесту. Під «ми» я розумію представників «Української національної громади». Наша група написала листа Олегу Тягнибокові, де застерігала його від союзу з ліберальними партіями: БЮТом, «Фронтом змін» (теперішній «Народний фронт» – ред.) та УДАРом. На нашу думку, будь-які зв’язки з ними – це зрада національної ідеї, бо вищеперераховані сили ворожі для українства. Але у відповідь нас дуже сильно розкритикували.

– Розкритикував Олег Тягнибок?

– Він приїхав переляканий і подумав, що тут заколот, влаштував істерику, просив, щоб ми не продовжували свою діяльність. Потім почалися мовні протести через закон Колісниченко-Ківалова. До речі, ці два злочинці, один з яких зрадник Батьківщини, а інший – фальсифікатор виборів у 2004 році, досі непокарані. А їхній антиукраїнський закон, не зважаючи на те, що його прийняли з порушенням регламенту, і зараз залишається в силі. 

На перші мовні протести у Дніпрі прийшло близько 12 осіб. Загалом, це були бабусі та дідусі з «Просвіти» та представники «Народного Руху». Але ми долучились до мовних протестів, підтягнули ще людей і, згодом, в Дніпрі ми збирали на мітинги півтори-дві тисячі людей. В принципі, революція і повалення Януковича були вже готові. Але тут «Свобода» «увімкнула задню»: зриває демонстрації і, під впливом своїх «союзничків», відмовляється від активності. Мовляв, будуть вибори – ми зайдемо в парламент і все повирішуємо. 

– Тобто, союз з Тимошенко і Яценюком була формальна причина, щоб висловити незадоволення?

– Саме так! Ну як можуть соціал-націоналісти та ще й революціонери піти на союз з УДАРом, «Фронтом змін» та БЮТом? Це антиукраїнські, антиреволюційні сили. Вони не підтримують жодних націоналістичних рухів і є частиною системи, з якою йшла боротьба. І результат цього союзу ми вже побачили. Що зробили зі «Свободою»? Використали і викинули.

– У вас позивний «Сігурд Сварт». Вас найбільше за все цікавить історія скандинавів?

– Нє. Я цікавлюся всією історією: і Риму, і Скандинавії, і Середньовіччя, і Хрестових походів. Ну, звісна річ, і Русі, і давньої України.

– Напевно, свій позивний ви не просто так обрали?

– Ми з моїм побратимом «Рагнаром» створили клуб вікінгів. До речі, він так і називався «Вікінг» і носив реконструкторський характер. Ми їздили на різні фестивалі, одягалися в історичні костюми, брали участь в боях. Звісна річ, ми мали і свої, так би мовити, клубні імена, наприклад, «Рагнар Синьозубий». Мене спочатку називали «Сігурдом», а потім додали «Сварт», що датською означає «чорний». А коли почалася війна, це ім’я «перетекло» у псевдо: всі звикли, що я «Сігурд». Так мене продовжують називати і зараз.

– Як починався підрозділ «Сармат»?

– Коли ми з Києва повернулися у Дніпро, наступного дня відбувся штурм ОДА і сутички з тітушками. Ця подія стала нашим бойовим хрещенням. Згодом ми зібралися в кучку, і почали думати, як протистояти місцевим «ватникам». Наприкінці лютого 2014 року ми захистили від них облдержадміністрацію і зайшли в неї для подальшої охорони. Тоді нас в «Сарматі» було небагато: я, «Рагнар», «Алярма», Арислав Пастернак і Павло Левчук. Таким був перший склад «Сармату».

Спочатку ми хотіли назватися «Вікінгом», але один з правосєків сказав, що має бути прив’язка до місцевої історичної традиції і почав розповідати про «Січ». Ми подумали: ««Січ» надто вже розповсюджена назва?». Ну чесне слово, хто себе так тільки не іменував. Були думки стати «Скіфом», але таки зупинилися на «Сарматі». Тепер думаємо: краще б ім’я «Скіф» обрали. Принаймні, так себе ще ніхто не називав. А «сарматів» зараз як тих свиней не різаних: і пиво, і навіть поліцейський підрозділ є. 

Коли почалася російська окупація, Арислав Пастернак та Павло Левчук пішли у 25-ту окрему повітрянодесантну бригаду. Посеред ночі, під час бойових зіткнень Арислав бувало телефонував до мене по консультації. Тоді наступали сепари, і я йому давав поради. Павло Левчук у Краматорську потрапив у полон. Після звільнення він горів бажанням воювати та помститись. Але, на жаль, Павло загинув у літаку ІЛ-76 в Луганську. 

Весь 2014 рік злився для мене в одне. Я навіть, чесно кажучи, не виділяю дати, бо ми були скрізь. Пригадую, десь тиждень охороняли сім'ю Дмитра Яроша. Потім «Сармат» знаходився у складі «Січі» – підрозділу «Правого сектора». Ми були наче і з ними, і окремо. «Січ» мала задачу не дати противнику підняти голову в тилу, тому ми співпрацювали з СБУ та МВС і активно рвалися на Схід.

У нас було кілька яскравих моментів, але вони у пам’яті злилися в одне: ми кудись їдемо, у когось стріляємо, а потім знову мотиляємося. Скрізь дороги, дороги, дороги… Повертаємося додому, відхекуємося, і знову дорога… Все це у нас відбувалося аж до весни 2015 року, поки доброволець Денис Гордєєв не застрелив у Волновасі офіцера СБУ. Після цього випадку нам заборонили виїздити в АТО. Ми сиділи вдома десь з середини квітня по 12 червеня. А коли, нарешті, вирвалися – все понеслося по-новому. Тоді ми вийшли з «Січі» і перейшли до «Дніпра-1». Полк давав можливість бути на передовій. Ми відбули тоді дві ротації поспіль у Пісках. Нас там було 18 чоловік.

– Які у вас були завдання у Пісках?

– Нам виділили флангову позицію. Вона називалася «Берлога». Це був той випадок, коли назва повністю відповідала суті. Під бетонними плитами знаходилися дуже добре зроблені бліндажі. На вигляд – натуральний барліг, можна жити, скільки душа забажає. На перший погляд все добре, якби не одне «але». Позиція розташовувалася, грубо кажучи, в тилу. 

На той момент Піски були практично визволені, а передова знаходилася далеко попереду – в трьох кілометрах від нас. Праворуч від «Берлоги» – дірка. По окружній трасі аж до шахти (умовно кажучи, трохи правіше Старомихайлівки) стояла 24 бригада, а трохи попереду – 93-тя. Між ними – проміжок, понад два кілометри. Ми з хлопцями спочатку подивилися на ситуацію, а потім на наш барліг. Звісно він був затишним, але воювати тут було ні з ким. У ньому, хіба що, можна було цілими днями дрихнути.

Крім того, «Берлога» знаходилася у дуже незручному місці. Нас оточувала ціла купа валів, насипів та кар’єрів. За ними нічого не було видно і це – повна бєлєбєрда. На другу ніч нашого перебування до нас завітала сепарська ДРГ. Вони намагалися нас закидати гранатами, але в них нічого не вийшло. Ми їх вчасно помітили і обстріляли. Бій був незначним і, на щастя, без втрат. Правда, переслідувати сепарів ми не змогли через ніч. Зранку їх прийшла шукати розвідка 93-ї бригади. Хлопці помітили сліди волочіння: когось тягнули по землі. Мабуть, таки зачепили якогось «сепара».

Після цього нічного бою ми вирішили вийти вперед. Пройшли кілометр і закріпилися на новій позиції, закривши дірку між 93-ю і 24-ю окремими механізованими бригадами. Назвали її «Дозор. » Потім 24 ОМБр знялась, а на її місце прийшов 2-й батальйон 93-бригади. 3-й батальйон вищезгаданого підрозділу розташовувався ліворуч від нас на 800 метрів, а другий – на 1600 метрів праворуч. Ми бовталися у понад двохкілометровій дірі. Наша позиція знаходилася на підвищені і була дуже вигідною, але ми поставили перед собою мету пройти ще два кілометри і відібрати в сепарів висоту. Умовно кажучи, збити їх і самим окопатися на їхньому місці.

Два місяці готували проміжну базу, щоб з неї зробити наступ. Узгодили наші дії з 93-ю бригадою, і все було готово. Але, на жаль, Дніпро-1 вивели з Пісків, тому всі наші плани пішли на перекосяк.

– Висоту звільнити від сепарів вдалося?

– Ні, на жаль вони там сидять і досі. У нас була ідея захопити висоту у жовтні 2015 року, але на жаль не вийшло. Береза навіть домовився про важке озброєння та придав нам техніку, але, на війні як на війні…

– А що було потім, після того як ви вийшли з Пісків?

– Ми залишалися ще в Пісках до квітня 2016 року. Але це вже була партизанщина. Ми патрулювали в тилах, виходили на зачистки, стояли на блокпостах в Авдіївці, проводили розвідку. А коли зрозуміли, що від нас скоро не буде ніякого толку – зібрались і поїхали геть.

– А якщо повернутися до подій 2014 року, «Сармат» брав участь у боях за Іловайськ?

– Так, брав. Тоді ми виїхали разом з Дніпро-1, як бійці «Правого сектора» 

«Рагнар» про побратима «Сігурда» у Іловайську:

По великому рахунку, Іловайськ знаходився у напівоточенні, і для відступу залишався лише вузький коридорчик. Місцеві знали, що колона української армії іде на вихід і позбігалися до нас. Тоді «Сігурд» сидів у машині, а я в автобусі з гражданськими, які збиралися виїхати з Іловайська якомога далі. Ми думали: «Доїдемо, чи ні, вже як вийде». Тут заходить до автобусу «Сігурд» і каже: «Діти – на підлогу». Армійці зняли з себе броніки і накрили ними малих. Далі він продовжив: «Якщо почуєте постріли – у жодному разі не виходьте з автобусу. Команду на вихід вам дамо або ми, або ті, хто нас вб’ють». Так ми доїхали до села Многопілля (Амвросіївський район Донецької області – ред.) і зробили там невеличку зупинку. Нам дуже хотілося пити, бо стояла нестерпна серпнева спека. У Многопіллі на нас чекали журналісти, які на щастя, поділилися з нами своїм лимонадом. Вони запитали: «Ви звідки?» – «З Іловайська.» – «З самого Іловайська?» – «Так». Ми виїхали з Іловайська, а вони поїхали туди.

– Потім тих журналістів на своїй машині вивозив боєць Іван Брєєв, – каже «Сігурд». – Вони вийшли останніми. Береза нам тоді казав: «Є велика вірогідність, що нам ударять в спину. Якщо ударять – ми йдемо в Іловайськ, там окопуємося і тримаємо оборону. А ви дайте слово, що приїдете нас рятувати». Ми з хлопцями пообіцяли це зробити. А потім, на обвішаному броніками бусі, з увімкненими підфарками поїхали в Дніпро. Під’їжджаємо до житлового масиву «Сонячний» – і тут бачимо море світла, людей з прапорами. Хтось і наших хлопців почав казати: «Тут свято, а під Іловайськом гинуть люди». На це «Рагнар» відповів: «А ми хіба воювали не для того, щоб тут був мир і люди могли вільно ходити містом?».

Уже через день ми дізналися про оточення. Обіцяли повернутися через 2 дні, але не змогли це зробити. В Дніпро-1 нікого було направити на Донбас, бо всі були або на Маріупольському напрямку, або у Пісках. Тому звернулися по допомогу до Правого сектора. І ми знову рушили у зону АТО. З рятувальною, так би мовити, місією.

Перед Іловайськом Юрій Береза у мене питав: «Скільки «Правий сектор» може дати людей для наступу піду Іловайськом?» Я відповів: 50 чоловік. Прибіг до хлопців, але почалися качелі. Хтось їхати не зміг, когось не пустили, бо треба було «тримати» ситуацію в тилу. В результаті, ми вирішили взяти тільки тих, хто має реальний бойовий досвід. Та в решті-решті поїхало тільки семеро. Половина з них тримали зброю вдруге у житті. Через деякий час, до нас іще прийшли люди. Так почалося у «Сарматі» кількісне зростання. До того ж, ми здружилися з «Дніпром-1». На момент червня 2015 року у мене було близько 20 осіб. Ось такі ми були красені.

– Підрозділ «Сармат» ще існує?

– Так, але радше як бойове братство. Ми дружимо, спілкуємося і допомагаємо одне одному.

– Але ж ви ніби – частина «Дніпра-1».

– Юридично, ні. Наші відносини з «Дніпром-1», базувалися, радше, на дружбі. Ми з поміж інших добровольців виділялися залізною дисципліною. Плюс ми весь час лізли вперед. Нам постійно треба було щось вихопити.

– Відрізнялися норовом та характером?

– Так, ми ж правосєки.

– «Сармат» зараз співпрацює з комунальним підприємством «Патріот»?

– Як вам сказати, КП «Патріот», є, за великим рахунком, «Сармат». Коли ми вийшли з фронту, то зрозуміли, що для цієї війни стали занадто старим. «Сармат» і так відвоював два найгарячіших роки та ліз, де тільки можна. Були скрізь, крім Луганщини і ДАПа.

Ще на фронті ми помітили дуже погану підготовку особового складу. Молодь воювати не вміє, не готова і не хоче. Якщо все так і залишити, то де брати резерви ЗСУ? Звісно, тренінги, які проводить «Азов» і «Правий сектор» – це чудово. Але скільки тих тренінгів, і людей, що їх слухають? ЗСУ потрібні десятки тисяч, а охоплення «Правого сектору» у час його розквіту було лише 986 осіб. «Азов» зараз підпорядковується Національній гвардії, вони з весни 2015 року сидять в тилу і не мають бойового досвіду. Люди, які воювали, або перейшли в ЗСУ, або пішли на дембель. Старих «азовців» у полку лишилося небагато. Тому, ми вирішили, що треба займатися молоддю, готувати дітей, та організовувати допризовну підготовку. Щоб молодь йшла на фронт не гарматним м'ясом, а солдатами, які матимуть великий шанс на виживання і виконання бойових завдань.

– Ви проводите вишколи?

– Так. Для цього завдяки допомозі нашого міського голови і ще кількох нардепів, ми організували КП «Патріот». До його складу у своїй більшості увійшли бійці «Сармату». Однією з форм нашої роботи є проведення уроків мужності у школах, змагань та військово-патріотичних таборів. Звісно, якби давали більше грошей і військово-патріотичному вихованню уряд приділяв більше уваги, ми б працювали набагато ефективніше.

– Скільки ще триватиме війна?

– Я не знаю. Як можна будувати такі прогнози? Ми – люди військові, маємо враховувати цілу низку факторів. Перед нашими очами тільки верхівка айсбергу тоді, коли частина зовнішньополітичних чинників залишається прихованою. Ми бачимо санкції, але не в курсі секретних домовленостей, що за ними стоять. Ми не знаємо, яким чином західні країни продовжуватимуть свій тиск на Кремль. 

Наступу найближчим часом, скоріш за все, не буде. В іншому випадку, ми б взяли курс на переозброєння, як це зробила Росія після війни з Грузією у 2008 році. Вони змінили есмінці на фрегати, модернізували танки Т72, придбали нові БТРи і стрілецьке озброєння, зробили структуру збройних сил більш мобільною та наступальною. Вони навіть поміняли форму.

Але Україна на це все не реагувала. Вона чомусь вважала, що ми з Росією воювати ніколи не будемо. Хоча ще в 1991 році,всі нормальні люди усвідомлювали, що мир з Ерефією – повна фігня. А вже у 1994 році стало чітко зрозуміло, що бути війні. Це показали події у Чечні, а 2008 рік продемонстрував її невідворотність. 

Модернізація російських збройних сил все чітко поставила на свої місця. Якщо ти робиш армію, це відбувається не для того, щоб вона сиділа вдома і займалася невідомо чим. Будь-який стратег, або військовий спеціаліст розумів, що збройні сили РФ отримали нову наступальну, а не оборонну структуру. Але ми чомусь сиділи та благодушно чекали. Між іншим, і зараз займаємося тим самим. 

Крім того, в Україні немає військової пропаганди. Було задекларовано, що треба проводити національно-патріотичне виховання, але далі балачок справа не пішла. Методичних посібників не видали і на цю справу, належним чином не виділяються гроші.

– Не виділяють гроші, бо спала хвиля патріотизму? 

– Я б так не казав. Існують певні сплески, коли патріотизм стає яскравіше вираженим і агресивним. Зараз він повернувся до більш спокійної фази. Ну не можуть людина і суспільство жити постійно в напрузі. Те, що після такого грандіозного підйому настав спад – це нормально і прогнозовано. Але ось чому він не був використаний на повну силу – це вже інше питання. Більше того, цей сплеск ще й придушили. На тому підйомі можна було провернути будь-які реформи. Однак якогось продуманого курсу не було.

– Як на Вашу думку, на Збройні сили України вплинули добровольці?

– У армії зразку початку 2014 року можна було зустріти «ватні» погляди. Деякі військові казали: «Ми не хочемо іти на фронт! Це не наша війна! Якби не Майдан, війни б не було». Але варто було добровольцям влитися до ЗСУ, як ситуація повністю переламалася. Коли патріоти поповнили собою армію, вона почала воювати. Що ж стосується добровольчих підрозділів, то, на моє глибоке переконання, після Іловайська стало зрозуміло, що їхня пісенька спєта. Їх треба було вливати до лав Збройних сил України та Нацгвардії, що, власне, і сталося. Просто під час будь-якої війни потрібне чітке командування і єдиний центр прийняття рішень. Іншими словами, повинен бути один батько Махно, який взяв би усю отаманщину в свої ріки, або якщо завгодно – гетьман Скоропадський.

– Тепер поговоримо про хороше. Яка у Вас мрія?

– Щоб усе було добре (сміється). Мрії? Я ж не дитина, щоб мріяти. Треба розбити кацапню і позабирати свої землі назад. А особисті – щоб усі були здорові. Говорити про якісь рожеві мрії я б не став: усе в наших руках. Треба будувати конкретні плани, а не мріяти.

i-ua.tv

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Максим Мірошниченко

Рейтинг влади падає

Очевидно, що в найближчий час ми побачимо фрагментацію влади. Із занадто різних елементів вона складається. Ці різноманітні групи воюють одна із одною через оці телеграмні зливи та інсайди. Портнов лю...
Те, що два великих свята, Архістратига Михаїла і День гідності та свободи, Україна відзначає в один день, не випадковий збіг. Ці свята дещо схожі – і за смислом, і особистостями.Наші Герої, які...
Максим Мірошниченко

Про деолігархізацію

Як свідчать розмови суркова із бородаєм про ріната, заяви коломойського та й результати останніх, передостанніх...та в принципі будь-яких виборів, реальна модернізація України можлива лише після усуне...
Юрій Фоменко

Сільський автобус

Сільський автобус кінця 70-х.Дочекавшись обвітреного і запиленого, задимленого і замученого сільськими дорогами ЛАЗа, вмощувалися на твердих його кріслах, бажано біля вікна. Гойдало, гицало, раз-у-раз...