App Store Google Play

У Донецьку було десь 30% російських офіцерів, - колишній полонений

08.06.2018 10:00
У Донецьку було десь 30% російських офіцерів, - колишній полонений

Півроку в заручниках у бойовиків, тортури, приниження, «засудження» до страти… 33-річного дніпрянина Михайла Нігматулліна досі переслідують жахи пережитого у полоні російських гібридних сил. Він пішов на війну добровольцем, служив снайпером-розвідником 43-го окремого мотопіхотного батальйону «Патріот». У січні 2015 року, виконуючи бойове завдання в Горлівці, потрапив у полон. Йому перебили ребра і хребет, не надавали медичної допомоги, примушували говорити на камеру російським журналістам про задовільні умови утримання… І хоча з моменту звільнення в рамках мінських домовленостей минуло два роки, колишній бранець все ще не знайшов себе в мирному житті. Про все боєць розповів в інтерв’ю Радіо Свобода.

– Пішов я добровільно до 43-го батальйону снайпером-розвідником. Разом із напарником нас відправляли на бойові завдання. Разом і потрапили до полону на оперативній квартирі в Горлівці. Прибули – а нас там вже група затримання чекала. Свої здали. Нас акуратненько поклали на підлогу, перетягнули дротиком ручки, одягли мішечок на голову, підняли, закинули в багажник. І повезли. Спочатку в Горлівку, потім в шахту, потім у Донецьк, де з нами вирішила поспілкуватись російська контррозвідка. Там нас взагалі перетворили на м’ясо.

– Били?

– Та ні. «Бити» – це легко сказано. Саме прибивали. Ламали добре…

– Щось конкретно питали чи просто показували свою силу?

– Допит тривав усього 5-7 хвилин. Допит стандартний: хто, що, де, чому, де піхота, де стоїте, яка зброя? Решту часу – навіть не знаю, як це визначити, – намагались показати, хто є хто. Кожному ж треба прийти, показати себе, полякати… Я взагалі не сказав, що я снайпер. Якби сказав, що я снайпер, то мені руки відрізали б. А я сказав, що помічник кулеметника. У Горлівці не знали хто я, а вже в Донецьку на мене було ціле досьє. Старі «афганські» офіцери робили свою роботу, допитували, ламали…

– А Ви впізнаєте цих людей, хто вони?

– Чи були умови для миття? Чи надавали медичну допомогу?

– Ні. Ми були немиті, неголені, зарослі… У мене були проблеми з серцем, почало відмовляти серце. Викликали лікаря. Лікар прийшов, подивився і сказав: «Чифірчику йому дайте». І все. На прогулянку не виводили. Боялись втечі. Бо ми вже про це думали. В закритому приміщенні їхав дах.

У Горлівці нас хотіли скинути в шахту. Але пофортунило: передумали. Контррозвідка вирішила з нами поспілкуватись. І це врятувало нам з Гришею (напарником Григорієм Завізіоном – ред.) життя.

– Хто з Вами був? Був зв'язок з домом?

– Зі мною сиділи хлопці з 40-го батальйону, з 13-го і з «Айдару». Зв’язку з домом практично не було. Раз дали нам подзвонити. Це було вже в Луганську, за два місяці до звільнення. Ми дізнались, що один з українських каналів показав відео російського каналу і пройшла інформація, що цих хлопців вже немає в живих. І нам одразу принесли телефони, наказали дзвонити батькам і казати, що ми живі. От тоді ми вперше подзвонили. Вдома думали, що я «200-й». Я числився мертвим…

– Що хотіли від вас російські журналісти? Вам казали, що їм говорити?

– Звичайно. У нас був список. Нас вивели в казарму, ніби нас утримують в казармі, не в підвалі ж нас знімати. Я навіть розповідав: «Ось, нам постільну білизну перуть, коли вона брудниться»… Все було за сценарієм, плюс ми ще й самі дофантазовували. Було смішно. Навіть журналіст з «Росії», коли приїздив втретє, вже просто сміявся з того, що ми городимо.

– А що примушували говорити?

– Ну, по-перше, що ми не добровольці, що нас призвали, нас примусили. По-друге, що ми за 3 тисячі гривень вбиваємо мирних громадян. Головна думка мала бути така: мовляв, нас країна кинула, не хоче забирати з полону, а тут до нас добре ставляться, шашликами годують…

– Агітували?

– Звичайно. Говорили, що нас не забирають, про нас забули. «Переходь до нас, будеш працювати. Хочеш, забереш і родичів. Будинків купа, живи». Вербували.

– Чи всі бойовики ставились до Вас однаково?

– Ні. Були хлопці, що обкуряться чи вип’ють, і починають… Не повірите, жінки іноді – гірше, ніж чоловіки. Жінки-снайперки приходили і починалось таке… Хоча були й нормальні люди. В Луганську жінки-кухарки нам і помідорчика, і огірочка дадуть. Одна з тих жінок говорила, що в неї син у полоні, наші взяли в полон. Люди є скрізь.

– Вас примушували працювати?

– Так. В основному як вантажників. Розвантажували фури. В Луганську. Це територія колишнього загсу, там була їхня комендатура. Ставили намети, замітали, прибирали, мили. У нас не було вибору. І, якщо чесно сказати, це була також можливість недопалки позбирати. Бо цигарок нам не давали. Приходила гуманітарка, говорили, ніби з «Червоного Хреста», але до нас вона не доходила.

– Ви втратили там здоров’я?

– Загалом здоров’я в нормі, але є великі проблеми зі спиною. Нас же ніхто там не лікував. Мені перебили хребет. Хлопці мене до туалету носили, бо в мене відмовили ноги. Це в Донецьку. А в Луганську я вже більш-менш відлежався, почав ходити. Навіть під час обміну я шкутильгав, погано стояв на ногах.

– Зараз лікуєтесь?

– Будуть гроші, буду лікуватись. «Інвалідність», «земля» – це все фантазії, існують тільки на папері…

– Як Вас обміняли?

– Попередили нас про це за добу. Їхній командир прийшов, приніс нам цигарки і сказав: «Ви завтра їдете додому». 10 червня 2016 року в Щасті Луганської області, на мосту, нас обміняли. Це було офіційно, у форматі «10 на 10».

– Як влаштувались після повернення?

– Після виходу з полону я знову пішов в АТО, вже в інший підрозділ і тільки лише з кінця 2017 року повернувся з АТО. Поки що не працюю. На роботу не беруть, бояться.

– Чи звертались Ви до Європейського суду з прав людини?

– Так, звернувся. Через «Правозахисну групу «Січ». Одразу після виходу з полону.

                                                                                                                                                                                                                                             

Михайло Нігматуллін став героєм короткометражного документального фільму «Полонені», знятого і презентованого цими днями «Правозахисною групою «Січ».

Стрічка-сповідь розповідає про вражаючі моменти, але далеко не про все, що воякові довелось витерпіти в полоні.

51-річний Григорій Завізіон, який потрапив в руки бойовиків разом із Михайлом Нігматулліним і провів там понад рік, зазначає: колишні бранці не повинні мовчати про пережите.

Григорій Завізіон,

Григорій Завізіон,

«Коли приїздиш до Дніпра, то таке відчуття, що війни немає. Але буквально в кількохстах кілометрах звідси – розруха, смерть… Не хочеться згадувати про полон, але нікуди не подінешся. Дуже важливо, щоб люди знали правду. Дізнаються – задумаються», – каже екс-бранець.

Свічення для Європейського суду з прав людини

Загалом з початку бойових дій на Донбасі юристи «Правозахисної групи «Січ» зібрали свідчення близько ста колишніх заручників бойовиків і передали їх до Європейського суду з прав людини.

За словами керівниці медіа-напряму організації Ольги Волинської, ще 6 історій зараз документують для суду.

Ольга Волинська

Ольга Волинська

«Процедура така, що у випадку полонених не потрібно звертатись до наших судів, а можна одразу подавати до Європейського суду з прав людини. Але розгляд цих справ – це довгий процес, що може тривати роками. Практично щодо кожної історії ми знаємо, що там мали місце фізичні тортури, психологічний тиск, відсутність належної медичної допомоги. І після повернення ще хтозна, як зможуть ці люди взагалі адаптуватись», – зауважила представниця правозахисної організації.

Станом на кінець січня в СБУ повідомляли, що в заручниках на непідконтрольних уряду територіях Донбасу перебувають 108 людей, десятки – в Росії, 402 людини вважалися зниклими безвісти. Востаннє обмін полоненими на Донбасі відбувався в грудні минулого року.

Радіо свобода

 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Андрій ДЕНИСЕНКО

Розрита могила

У Новоолександрівці під Дніпром - нова ілюстрація до відомого Шевченкового віршу. Під виглядом і прикриттям археологічного дослідження по варварськи знищено 5-тисячолітній курган. Усі розкоп...
Всі ми у ці дні про щось мовчимо. Кожен про своє, але і усі про одне, спільне. Але треба не лише мовчати. Треба і нагадувати, згадувати, поширювати, тільки б усі довкола ніколи не забули. 21...
Особливості українізації в одному невеликому місті і його околицях. То є не філологія. То є психологія.) Група в соціальній мережі невеликого міста центральної України. Учасники місцеві російсько...
В 1816 році в Європі стався рік без літа. В червні-серпні в Нью-Йорку, Лондоні, Парижі, Берліні були морози, сніги, бурі та затяжні дощі. Кліматичну аномалію викликало виверження вулкану Тамбора в Інд...