App Store Google Play

Ціна крокодила

09.04.2018 14:00
Ціна крокодила

Останнім спалахом весняного загострення промайнула безглузда (але саме тому передбачувана) дискусія про можливе переведення української писемності на латиницю. Хоча, порівняно з горінням шоколадок, дуже навіть наукова. 

Безглузда, бо таке припущення (а не пропозицію) висловив не Клімкін, а польський журналіст Земовіт Щерек. Міністр іронічно запропонував прокоментувати його припущення: "Очікую на цікаві коментарі". Смайлик на кінці фрази йому не допоміг. Чи допоміг? Одне слово, вийшло як у давній армійській приказці: "Якщо наказ може бути зрозумілий неправильно, він буде зрозумілий неправильно". 

Чому дискусія передбачувана? Ну, крім весни...

Тому, що — в очах суспільства — від влади (причому будь-якої, злочинної, постзлочинної…) можна очікувати чого завгодно. Точніше кажучи, що б не робила влада, як би не корчилася, суспільство, радше, представить її дії в найбільш ідіотському вигляді і буде це навперебій обговорювати, ніж шукати там здоровий реформаторський смисл. Не повірите, але він там буває.

Безумовно, Росія та її колаборанти ефективно працюють над ідіотизацією сприйняття будь-яких дій України. Як усередині країни, так і поза її межами. Але, задля справедливості, треба сказати, що особливо напружуватися над придумуванням приводів їм для цього не доводиться.

У процесі дискусії, накліканої (чи насмайленої?) паном міністром, були посилання на Кемаля Ататюрка, який впровадив у Туреччині латиницю. Так, було таке у 1928 р. У країні, в якій на ті часи лише приблизно 10% людей уміли читати й писати. І це була тільки мала частина велетенських економічних та соціальних змін, яким передували нова Конституція 1924 р. і військова однопартійна диктатура, що ощасливили, м'яко кажучи, далеко не всіх. Згадаємо хоча б турецьких курдів або вірменів.

Впровадженням латиниці Ататюрк насамперед домагався ліквідації каналу впливу своїх справді впливових конкурентів, єдино грамотної верстви в країні — ісламського духівництва та учнів їхніх шкіл. Приклад поганий. Я наведу зараз ще гірший. Якби в Україні офіційною писемністю сьогодні була церковнослов'янська, яку б викладав виключно Московський патріархат, а національні меншини, що не знають жодних мов, крім своїх усних, періодично повставали б зі зброєю, — тоді це трохи скидалося б на Туреччину. І бажано, щоб це відбувалося 1994-го, після перемоги в чотирирічній визвольній війні ціною 20 тис. полеглих. Тобто при поєднанні ситуацій, коли можливості, потреби і вигоди від проведення болісних змін збігаються повністю. 

Ататюрк був освіченим диктатором, ситуативним союзником Леніна і взірцем для Гітлера, без жодних лапок. Творцем радикального турецького націоналізму, який отримав сьогодні логічний розвиток у постаті Ердогана. Але сукупність його особистих рис та історичних обставин дозволила всім величним діянням Ататюрка не просто дожити до сьогоднішнього дня. А перетворитися на позитивні меми. 

Не знайдете в масовому побуті згадування ціни, яку за ці зміни платила (добровільно чи примусово) вся турецька спільнота, а не тільки турки, що свіжоперейменувалися з "оттоманів". Вони стали вигодоотримувачами, хоча теж на умовах повної відмови від свого фесковатництва.

Хотів би я подивитися на великого українського реформатора, який забороняє, як Кемаль-паша, вишиванки й купальські ігрища, але залишає недоторканною всю нашу "османську" клептократію, що пише одне одному корупційні меседжі вже "po-reformatorski".

Тому поговоримо про ціну, яку громадяни або суспільство готові платити за реформування суспільства, в якому вони живуть, за свій новий соціальний статус тощо. Зазначу, що слово "реформи" позитивним значенням наділене досить штучно. Це проста зміна правил у сфері людського життя, яка не торкається функціональних основ (тому масові депортації, наприклад, не можуть вважатися реформою, з якою б метою вони не проводились).

Важливо також відзначити, що реформа — це насамперед зміцнення і відновлення держави, її підвалин. Робиться, звісно, в ім'я людей і все таке, але механізм цілком однозначний. Громадянське суспільство й особисте життя це обходить не вельми. Що б не говорили офіційні реформатори. Усіх країн стосується.

Тому завжди є конфлікт між реформаторами, що керуються системотвірними цілями (незалежно від того, моральні вони чи ні), і населенням, яке чомусь вважає, що їхні приватні цілі — пріоритетні. Тобто якби ці громадяни були на місці реформаторів, вони б стали частиною системи і вписали свої особисті цілі в конфігурацію реформ, і щиро б казали — нічого особистого.

Напруга цього конфлікту залежить не від кількості прибічників реформ, як помилково вважають усе ті ж реформатори та їхні народні заздрісники. Вона залежить від обсягу пасивних народних мас, які здатні своєю байдужістю не тільки нейтралізувати будь-які пасіонарні заклики попрацювати в ім'я змін, а й пом'якшити будь-які побічні ефекти реформ (повторю, незалежно від їх моральності чи її відсутності).

Адже є в нас чимало жителів країни (не назвав би їх громадянами), які демонстративно вважають, що драматичні соціальні зміни в сусідній Росії — це правильні реформи. Те, що їх обмаль у соціальних мережах, — то це та публіка, яка малограмотна. І, можливо, латиниця саме для них була б благом освіти. Але решток розуму їм вистачає рівно на те, щоб не зібрати пожитки й негайно не дременути в цей запоребриковий brave new world. На навчання вже не залишається.

Але ж у Росії справді відбуваються стрімкі соціальні зміни. Точніше, це контрреформація, історичний ревізіонізм і все таке. Але ми зараз етично мислимо ніби з позицій єврея в Німеччині часів Третього рейху або курда часів Ататюрка (коли саму назву "курд" заборонили"). Те, що відбувається в сучасній Росії, жахливе для людей, які не просто вважають, що права й свободи особи є вищою цінністю... А готові померти за це.

А там живуть десятки мільйонів людей, які не просто вважають інакше. Погляньте на стрімку зміну поведінки людини в Кемерово, в якої в пожежі згоріла вся сім'я. Вона дуже типова й симптоматична. Перший і єдиний інстинктивний сплеск решток людської гідності. І все. Потім — "майданщики попутали, завели не туди, Путін — наш цар, усе робить правильно". Він не убогий, не дряхлий, і тепер, як кажуть його родичі, він перспективний багатий жених. Його можна було б назвати безсовісним, але це не так. У нього просто немає душі. Він та безліч його співвітчизників зайшли в класичну угоду з дияволом, і цей бартер для них виявився взаємовигідним.

Продаж душі, як гласять першоджерела, не просто вигідний у матеріальному еквіваленті, він ще й позбавляє зайвих сантиментів. Ще раз: ми маємо справу з десятком мільйонів людей по сусідству, які продали душу дияволу. Вони й самі свою рідню спалять, якщо Путін звелить. Не кажучи вже про нашу. Що їм якийсь Скрипаль заморський...

Тобто ми маємо актуальний приклад того, як безліч людей готові платити позамежну, з погляду цивілізованої моралі, ціну за... ну, навіть важко це якось назвати, скріпи чи що? За те, щоб бути скріпою, почуватися скріпою, думати, як скріпа.

Тепер від цього справедливого пафосу (а пафос, звернений назовні, милий нашому серцю вдвоє) звернемо погляди всередину України. Яку ціну готові платити громадяни за радикальні зміни у своїй країні?

В умовах вільного ринку це не таке вже й просте питання, як здається. Диктатор призначає цю ціну — і все. Не платити — неможливо: або підкоряйся, або втікай. У демократичній країні, яка важко, але розвивається в умовах бюрократичної держави, кожен має вирішувати сам. І тут починається плутанина особистого й державного (див. дискусію про латиницю), і головне — повне уникання того, що ти особисто і в якому еквіваленті готовий заплатити за милі твоєму серцю зміни.

Ось візьмімо такий симпатичний мем про українсько-російські відносини, як "рів із крокодилами" на кордоні, і спробуймо його подумки втілити в життя. Уявімо собі, що відповідальна за свої слова людина купує крокодила за власний ресурс. Знаходить 100 дол. або трохи більше і купує приблизно 15-сантиметрову ящероподібну істоту, оскільки ця сума — підйомна (крокодил більший уже конкуруватиме в ціні зі смартфоном і програє). У такому вигляді він не здатний налякати навіть ростовську жабу. Щоб крокодил виріс у пристойну двометрову тварину, яка правильно реагуватиме на мову Пушкіна і все, що "Русью пахнет", його треба раз на тиждень, але добре погодувати. Для стимуляції харчової активності в крокодилів можна використовувати убієнних кормових тварин із надірваними шкірними покровами або з розпоротими порожнинами для посилення запаху жертви. Рекомендується годувати майбутнього прикордонника таким: рибою, жабами, курчатами, мишами, пацюками, морськими свинками і нежирним м'ясом. Як ласощі, а також дитинчатам пропонують комах, дощових черв'яків, новонароджених мишенят, очищених раків і дрібних креветок. Пиво не пропонувати.

Є сильне побоювання, що, порахувавши необхідні капіталовкладення й витрати, наш радикально налаштований земляк усе-таки поведеться як ватник і одного разу вночі здасть свого вихованця на шкірний завод. Але залишиться при своїх ідеалах. Дії — окремо, ідеали — окремо.

Все це, зрозуміло, сміх крізь сльози. Я свідомо не використовував слова "громадянин", бо люди з громадянською самосвідомістю для себе це питання вирішили і в дурних дискусіях участі зазвичай не беруть, — їм ніколи. Вони воюють на фронті або в тилу, вогнепальною або інтелектуальною зброєю, захищаючи, як ми кажемо, демократичні цінності.

Та якщо проводити паралель із моральним пеклом по сусідству, то ці люди — громадяни — воюють за власні душі, за їх порятунок. Абсолютно не підозрюючи, що їхні дії можуть вписатися в таке пишномовне формулювання. В цьому, до речі, ще одне підтвердження їхньої духовності — буденність високих вчинків.

І є негромадяни. Те, що в них точно такі самі паспорти, як і у свідомих громадян, ті самі права виборця, — мені особисто, як хунтоорієнтованому, не подобається. Але інакше вже не буде. Вони теж не проти жити в більш успішній та заможній країні і готові негайно платити за прогрес, але — життями та благополуччям інших, кого завгодно, тільки не своїми. 

Виходячи з пропорцій, ціна людських капіталовкладень у реформи в Україні невпинно підвищується, з урахуванням інфляції вартості самого життя. На цьому шляху монетизації цінностей нас чекає неминучий дефолт. Другий закон термодинаміки приводить до ентропії все, включно з соціальними цінностями.

Про механізм опору змінам та його подолання написано десятки розумних книжок. Я міг би написати популяризаторську й цілком марну статтю про типи людей, перелічити тридцять три причини (їх реально стільки!) опору людей змінам. Виділити наступні шість стадій опору змінам. Показати, що навчанню та впровадженню змін часто заважає погана організація процесу комунікацій і неточна або неправдива інформація.

Однак у мене, після всього, що довелося спостерігати й вивчити, є тільки одне прохання і одна порада.

Станьте ж нарешті самі крокодилами!

ZN,UA

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Рефлексії навколо "втрачених" Криму та Донбасу - це звичайні "фантомні" болі. Усім цим обмінам думок про людей чи територію ("як повернути", "коли", "на яких умовах", "ми не повернемо, бо") скоро випо...
Помилка московітських протестувальників - це упор на «мирний протест». Вони, скоріш за все, помилково сприймають наш Майдан, як мирний виступ.Так! У нас багато тринділи про те, що тільки м...
Юрій Фоменко

Промоушен

Один пан з нашого міста забрав літніх батьків ближче до себе. Була придбана і приведена до ладу дачна ділянка в садовім товаристві, де постійно проживало багато ровесників батьків. Реконструйований бу...
Ярема ГАЛАЙДА

Про емпатію

Зустрів товариша випадково на вулиці. Постарів. Добряче постарів. Геть сивий, обличчя у зморшках, але все такий же жилавий, по молодечому стрункий, вкритий мало не чорною, степовою засмагою. Старий, с...