App Store Google Play

Час працює на нас усіх, – Сергій Жадан про декомунізацію, Україну та українців

07.04.2018 14:15
Час працює на нас усіх, – Сергій Жадан про декомунізацію, Україну та українців

Де декомунізація

І ось ми їдемо з міста Дніпра в місто Кропивницький. Щоправда для цього нам потрібно виїхати з території Дніпропетровської області і в’їхати на територію області Кіровоградської. Українські реалії останніх років мають не лише трагічний вигляд – часом вони мають вигляд цілком гротескний. Але ніхто й не обіцяв, що всім усе буде зрозуміло.

Іноді ми просто не помічаємо, в якому спресованому часовому відтинку нам усім випало опинитись. В наших реаліях про історію не обов’язково говорити в минулому часі. Історія, за великим рахунком, це повітря, яким ми сьогодні щоденно дихаємо. Повітря це не завжди свіже й цілюще, проте іншого в нас просто немає. Так само, як немає в нас іншої історії. Є ця, з її довгим і важким післясмаком, з її травмами, комплексами та страхами. Зокрема, зі страхом переоцінки цінностей, зі страхом зазирнути до хатньої шафи й побачити там несимпатичні тобі загалом кістяки. Себто, зі страхом називати речі своїми іменами.

Чи залишився Ленін у головах?

Дуже добре пам’ятаю всі ці декомунізаційні дискусії чотири роки тому. Пам’ятаю відчай в очах прихильників пам’ятників Леніну і рішучість в очах тих, кого ці пам’ятники не влаштовували. Могло здатись, що головним питанням було саме це – стояти чи не стояти в тому чи іншому населеному пункту ленінській фігурі. Мабуть, так воно й було, і важливість цього питання справді не варто недооцінювати. Адже захищати тоді, на весні 14-го, виходили не якихось, окремо взятих політиків – захищали й відстоювали саме потребу позбутись (чи необхідність залишити) персонального Леніна в своїй голові. Себто, не так Леніна, ясна річ, як всього того, що за ним стояло, весь той набір історично-культурних символів та метафор, які на сьогодні збереглись передусім по той бік лінії фронту. Натомість по цей бік лінії фронту Ленін не встояв. Принаймні, його немає на площах і вулицях. А ось чи залишився він у головах – питання складне. Хоча надзвичайно важливе.

Справді, наскільки змінилось наше сприйняття декомунізованих імен та прізвищ? Наших – я маю на увазі, звісно, не лише тих, хто виступав проти радянської історичної та ідеологічної спадщини ще до того, як це стало «частиною державної політики» – я говорю також і про тих, хто сумнівався, до кінця не розумів, вважав недоцільним чи відверто заперечував. Що сьогодні думає пересічний громадянин України про пам’ятники Леніну, які прибрали з його міста? Не беруся стверджувати, але можу припустити, що не думає взагалі. Раптом виявилось, що непорушність та недоторканність багатьох світоглядних концептів, які насаджувались нам, як щось, що в принципі не може надаватись до ревізування та перегляду («це наша історія!», «це наше минуле!»), є доволі сумнівними та неочевидними, а самі концепти легко втрачають свою вагу та сакральність, варто лише на них подивитись критично й неупереджено. Інша річ, наскільки ми здатні на подібну критичність та неупередженість.

Час працює на нас усіх

Це доволі дивне відчуття – перебувати у такій безпосередній близькості до історії, мати можливість доторкнутись рукою до її шкіри, відчути її тепло, чи взагалі – зміну її температури. Адже справа, за великим рахунком, не в перейменуванні як такому – будь-яку вулицю завжди можна переперейменувати, справа в тих змінах – зовнішніх і прихованих – які за всім цим стоять. Справа в часі, який так чи інакше працює на нас, на нас усіх – і згодних і незгодних – в часі, який ми проживаємо на вулицях і площах наших міст. Ти живеш, звикаючи до площі Захисників України, і помічаєш, як непомітно ця назва стає частиною довколишнього простору, як на неї починають нормально реагувати навіть таксисти (які в принципі не вміють нормально реагувати на життя), помічаєш, як зникають із пам’яті старі, додекомунізовані назви, а головне – помічаєш, наскільки без них природніше. Якось так і повинно бути, хіба ні?

Ось і в Кропивницькому, куди ми врешті приїжджаємо, нам пояснюють, що містяни до нової назви звикли, що за Кіровим не побиваються, що все йде, як і має йти. А ми й розуміємо, що співрозмовники наші люди хоч і симпатичні, проте упереджені, що вони першими виступали за відмову від попередньої назви, а все одно – слухаємо їх, аналізуємо, робимо висновки. Ну бо що нам усім лишається, коли йдеться про нашу країну? Слухати, аналізувати, робити висновки.

Радіо свобода

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Рефлексії навколо "втрачених" Криму та Донбасу - це звичайні "фантомні" болі. Усім цим обмінам думок про людей чи територію ("як повернути", "коли", "на яких умовах", "ми не повернемо, бо") скоро випо...
Помилка московітських протестувальників - це упор на «мирний протест». Вони, скоріш за все, помилково сприймають наш Майдан, як мирний виступ.Так! У нас багато тринділи про те, що тільки м...
Юрій Фоменко

Промоушен

Один пан з нашого міста забрав літніх батьків ближче до себе. Була придбана і приведена до ладу дачна ділянка в садовім товаристві, де постійно проживало багато ровесників батьків. Реконструйований бу...
Ярема ГАЛАЙДА

Про емпатію

Зустрів товариша випадково на вулиці. Постарів. Добряче постарів. Геть сивий, обличчя у зморшках, але все такий же жилавий, по молодечому стрункий, вкритий мало не чорною, степовою засмагою. Старий, с...