Нарікаємо, що, мовляв, зараз в Україні обмаль справжніх духовних авторитетів - особливо після відходу Євгена Сверстюка, Любомира Гузара, Миколи Вінграновського, Миколи Руденка… Але хто, власне, сказав, що такі авторитети мають бути з нами просто тут і зараз, буквально поруч у часі й просторі, і за нашими спинами (або ж з високих небес) давати директиви, вказівки, впевнені поради цілому суспільству чи окремим людям: оце робіть, отак чиніть, а цього не робіть ніколи? Їх, авторитетів, треба уважно слухати і читати, шукати «вогонь під попелом», а це – зусилля розуму та душі!
Василеві Семеновичу Стусу 6 січня виповнилося б 80 років (він міг би бути й зараз серед нас – але КДБ знав, кого треба знищувати передовсім; у кому, попри 13 років таборів, живий і завжди житиме шевченків дух Незламності, Правди і Любові до України. Отож, КДБ добре відав, що коїв у вересні 1985-го; ми ж масштаб цієї втрати, може, й досі не усвідомили). Але неможливо уявити його ветераном похилого віку – тільки Чоловіком сорока літ, з красивою, стрункою, гордою поставою, аристократичним стилем поводження (зі своїми катами зокрема!). Ось хто був справжньою духовною елітою нації – цей селянський син, який вже з чотирьох років пізнав, що таке пекельна фізична праця й голод, цей Інтелігент вищої проби, який вражав співтабірників, серед яких, приміром, був Михайло Хейфец, пітерський дисидент, дуже освічена людина (автор унікальних спогадів про Стуса, до речі, вони вийшли в Бібліотеці "Дня" у збірці "Бронебійна публіцистика") – вражав своєю ерудицією, глибиною мислення, шаленою жагою до знань, цей переконаний націоналіст, який все міряв Україною – і водночас людина, відкрита до всіх культур світу, блискучий знавець, інтерпретатор й перекладач Рільке, Гарсія Лорки, Кіплінга, Пастернака, Цвєтаєвої… Чи варто говорити, як зараз нам бракує особистостей такого калібру, зараз, в добу насолоди ренегатством («вчасно зрадити – це не зрадити, це - передбачити»), змаління душ і політичних куртизанок обох статей? В добу, коли нагадувати про загиблу «Небесну сотню», виявляється, є «популізмом».
Стус, який міг би обрати для себе інше життя (але тоді він не став би таким Поетом, вважав Хейфец) – без таборів, карцерів, принизливих обшуків, фізичних і духовних тортур і знущань охоронців, КДБшного та компартійного начальства різного штибу, брудних провокацій – він мав право (серед дуже й дуже небагатьох, а може, і єдиний з усіх мав) на такі нещадні, гіркі, збольовані й гнівні слова: «Власне, чи є українська інтелігенція? Думаю, або її немає взагалі, або вона все молода і все недозріла…
Український інтелігент на 95% чиновник і на 5% патріот. Отже він і патріотизм свій хоче оформити в бюрократичному параграфі, його патріотизм і неглибокий, і ні до чого не зобов’язує, бо в Україні досі не створено патріотичної гравітації. Введена в систему офіціозу, ця інтелігенція не відчуває жодного обов’язку перед народом» (для Стуса цей обов’язок – то не були порожні слова! А для сучасних інтелігентів?).
І ще одне. Серед сотень шевченківських за силою думки й гарячої любові до України віршів Василя Семеновича автора цих рядків особливо вразила одна, воістину пророча його поезія – і чомусь пригадалась при цьому дуже цікава постать, тоді, 1980-го, «адвокат» Поета, наразі – «миротворець», який «допомагає звільняти» наших заручників й пишається близькістю до Путіна. Ось ці рядки:
Досить крові,- продекламував кат,
коли ніж, загнаний мені поміж ребер,
стримів у спині.
А я подумав, скулившись весь од болю:
що як він захоче ще й лікувати мене?
Автор: Ігор СЮНДЮКОВ
