App Store Google Play

Чому повсякчас злітають свині…

18.07.2017 14:00
Чому повсякчас злітають свині…

Чергова річниця класика нашої літератури Олеся Гончара непомітно промайнула на початку квітня. Не чув, щоб збиралися згадувати і про дату смерті — 14 липня.

У мене інколи виникають дружні суперечки з дипломованими істориками, яким незлобливо закидаю: двадцять років пишете, розповідаєте, а мало кого чіпляє…  Сам дуже давно заринувся в предмет цих дискусій, а дороговказом завжди тримаю слова Наталії Яковенко: "Наша історія — це уламки розбитого різнобарвного скла, а всю картину бачить лише Бог…" Від себе додам, що скло б'ється навмисно, і доклалися до цього самі співвітчизники… 

Не шукаю підтримки, а просто визнаю: ім'я Олеся Гончара цілком доречно увічнили, надавши його національному університету в Дніпрі й залишивши в назві вулиці студентського містечка. Навіть товста й сувора лінза декомунізації не запітніла. Бо життя Олеся Терентійовича є знаковою фрескою в тому самому Соборі українських душ, який обов'язково збудуємо. Попри спадщину покидьків з минулого і їхніх послідовників, які й досі намагаються розмінювати совість на мідяки, а з нацією розмовляють з поблажливістю психіатра. 

А ще хотілося б знати, що там з балконом квартири, де мешкає вдова Олеся Терентійовича? Може, нинішню київську владу тішить, що з нього вже падає цегла? 

…Час викидає мене на берег пам'яті, де я читаю біля мами в кіоску "Союздруку" все підряд: журнали, газети, книжки… Одна з них складалася з новел, які зачепили світосприйняття 10-річного хлопчика. Незвичними були не лише назви — "Модри Камень", "Тронка"… Щирість автора вплинула навіть на типове дитя асфальту, вже майже русифіковане "крупным промышленным центром на Днепре". Пізніше дізнався, що майор Яцуба — новітній сталініст, який просто пережидає коротку відлигу. А за брежнєвських часів заходиться душити найменшу спробу замислитися: якою мовою говориш, де живеш і, головне, — навіщо? Проте вчителька в моїй школі таких визначень сама не робила і від учнів не вимагала.

Справжній український світ відкрився, коли підлітком подався до знайомих моїх батьків на Полтавщину. Там був зовсім без нагляду, смакував урожаєм садів покинутого села, людей з якого переселили на кручі, рибалив, розсікав уздовж і впоперек Ворсклу — смішну у порівнянні з Дніпром, але таку чисту й прозору. Я й сьогодні згадую річку прикрашеною лілеями красунею, чиїх лагідних обіймів не забуду ніколи…

 

Олесь Гончар

 

Класик української літератури Олесь Гончар мене б зрозумів. Він сам народився в межах Дніпропетровська, але після смерті матері зовсім малим опинився в Сухій — схожому селі Полтавщини з барвами, які я знайшов у Кобеляцькому районі. Творча людина швидше й гостріше усвідомлює, що краса і щедрість природи не здатна вберегти від лиха. Особливо, коли дорослі, теж за українським звичаєм, просто намагаються прилаштуватися до чужинських нелюдських законів. А зухвалі зайди на нашій землі завжди поводилися як варвари.

"Мені згадався 1933-й. Який був геноцид! Пів-Сухої виморено голодом за одну весну. Родина Буланя — коваля, де старші діти поїли менших… А ті мої товариші — однокласники Киселі з бреусовських хуторів, що незрівнянні успіхи проявляли в математиці, — сьогодні у школі були, а завтра вже не прийшли: вмерли обидва. А по містах торгсини видирали останні родинні коштовності за харчі, Галещанська біофабрика окорока відправляла на експорт…" (Зі щоденника Олеся Гончара).

І далі мій славетний земляк чує те, що і я від нинішніх розумників. У Дніпрі й досі можна почути думку, що катастрофа Голодоморів навмисно перебільшена, а от нинішні економічно-формаційні потуги — цілковита зрада й неподобство. Мабуть, недарма патріарх розбудови незалежної України Ігор Юхновський назвав усіх крутіїв національної історії "гівнюками". А вони не ображаються і далі торочать, що ніякого масового голоду не було, бо врятували лісові гриби та ягоди, приазовські села перебилися на рибі, а Крим може й має належати Росії…

Тож річ точно не в лихій долі, а саме в головах "щасливців", які свій генетичний страх на все життя залишили недолугим нащадкам. І таких не навчать ні "Стокозове поле" Олеся Терентійовича, ні пекельна статистика заморених голодом. Бо й власний родовід та історію країни вони забувають за наказом.

"Твір, де були згадки про голод 1933-го, з видавництва потрапив до цензури. Вирішив спитати: чому без руху? Цензор-мудрець пояснював: "У мене самого вмерли з голоду брат і сестра. Але… голоду не було! Чому? Тому, що у жодному документі про ті часи слово "голод" не вжито… Отже, для нас його не було, бо такого факту ніде не зафіксовано" (Зі щоденника Олеся Гончара).

Бригадири жінками не цікавляться?

…Саме час поставити несподіване запитання: що спільного в Катерини Другої з колишнім першим секретарем Дніпропетровського обкому Ватченком?

Перша відповідь очевидна, якщо знаєш увесь масштаб цькування Олеся Гончара за роман, названий на честь козацького собору в Новомосковську. Хоча нинішні "правдоруби" й досі не можуть пробачити Олесю Терентійовичу його посаду голови Cпілки радянських письменників України, членство у ЦК КПУ й слабкодухість, коли він опинявся серед небажаних підписантів. Можливо, ці критикани вже стали святішими за Папу Римського й тому забувають про час і простір, які правлячий радянський режим стиснув поза межами сприйняття.

А тим часом і після викидання комуністів на смітник історії у нинішній Верховній Раді сидять менеджери олігархів, які заграють з люмпенами і догоджають манкуртам брехливими мантрами "як усім гарно жилося в радянському минулому". Або просто пропонують їм схожі стандарти, космічно далекі від власних. Хоча самі грабували і множили свої статки за законами дикого капіталізму.

Для мене суттєво, що Гончар завжди прагнув залишатися свідомим і порядним українцем. Більшість письменників відзначає його фронтову несхильність до компромісів. Як не загинув на війні, не розумів сам. Вважав, що оберігали молитви бабусі й рідної сестри Олександри. Тієї самої баби Шури, вдома в якої побувало чимало журналістів, а відійшла вона в кращий світ на 102 році життя… Царство небесне лагідній жінці… Була щирою й органічною, як сама Україна з її цілющими степовими травами.

Письменник мав у місті багато друзів, але з певного часу запрошував сестру на гостину в Київ. Важко було авторові "Собору" приїжджати до Дніпропетровська, звідки й почалася брудна кампанія зі спаленням 50-тисячного накладу книжки в найкращих традиціях Третього Рейху. Є велика впевненість, що поштовхом до обструкції стала реакція першого секретаря обкому Ватченка, який упізнав себе в персонажі, що зрадив свого старого батька. А той особисто розповів Олесю Терентійовичу, як високоповажний син здав його у притулок і позбавив можливості бачитися з онуками. 

Нинішні сміливці, завжди готові кидатися камінням у Facebook, не уявляють, якої мужності вимагав від Гончара такий вчинок. З такими нагородами і такою кількістю премій він цілком міг залишитися конформістом. Та в житті кожної людини настає момент, коли вона сама визначає власну сутність. Раптом гостро розумієш, яким постанеш перед Усевишнім! Без грошей, орденів, привілеїв… 

І на тлі християнської пам'ятки розпочалася боротьба за духовність, яку вже геть добивали радянська непримиренність, злість у нескінченних чергах і спотворене уявлення про життєвий успіх. Останнє не полишило багатьох і нині. Інакше сучасний депутат районної ради в Дніпрі не кидав би пенсіонерку на асфальт…

От і запеклий негідник Ватченко кинув виклик літераторові, який насмілився піддати його моральному осуду. Завдяки сформованій упродовж років реакції на небезпеку, свого вірного наглядача підтримала уся правляча вертикаль радянського задзеркалля: Щербицький, Андропов, Брежнєв. Леонід Ілліч сердито розпікав своїх ідеологічних псарів: "Мы должны искать подход к интеллигенции. Особенно к писателям, которые создают нам трудности. Вот ваш Гончар опубликовал "Собор", в котором неверно изображается наша действительность".

…На поміч вождеві, звичайно ж на замовлення, метнулася й рядова колгоспниця: "Серед бригадирів ловеласів не буває…" (Згадаймо пізнішу "історичну" фразу, що сексу в СРСР немає.) Та якщо без сміху, то без міри огрядний Ватченко вже святкував перемогу. 

У ненависті до свободолюбності він зрівнявся з руйнівницею козацького духу Катериною Другою. І спільне знайшлося. Першому секретареві не підходив комір жодної сорочки, тому шили на місцевій фабриці на замовлення, а на російську імператрицю не налазили жодні панчохи, і підходящим розміром їй догоджали швачки з сусіднього Синельникового, де відкрили виробництво. Гримаси історії…

Звідки вата в головах

Якщо англійці натякають на неймовірне, то кажуть: "Коли свиня злетить". Та у випадку з Ватченком таке справді сталося. І тавром залишилося на всіх, хто й нині уособлює пихатість і не сприймає інших оцінок. 

Олексій Ватченко

Особистий ворог Гончара товариш Ватченко був портретом Системи, труднощі реформування якої в Україні курям на сміх уже чверть століття пояснюють "тягарем минулих часів". І одним триптихом з доданими пиками Януковича і Пшонки знайомий образ новітньої влади не вивершується… 

Для тих же, хто, навпаки, й досі вважає пізню радянську добу безхмарною, нагадаю, як "накривали мокрим рядном" усіх незгодних з нищівною критикою "Собору" саме у промислових центрах, де сукупне IQ і моральність населення не вражали й тоді. Тому невипадково розпочали з Дніпропетровська, Запоріжжя, Харкова…

Не лише рафінованим літературознавцям добре видно, де у "Прапороносцях" данина радянському ладу, а де гола правда про війну. Та сама, яку рядовий піхотинець Булат Окуджава окреслив одним рядком: "Отчего мы пишем кровью на песке…" Обпалений війною сержант Гончар писав саме ранами, тому судити його не збираюся. Хоча погоджуюся, що до Нормана Мейлера наш класик не дотягнув. Проте війна на твоїй землі завжди ближча, ніж кровопролиття на тихоокеанських островах. Не вистачило філософської безодні Курта Воннегута й убивчого сарказму Генрі Міллера Олесю Терентійовичу і в "Соборі". Та запитання, що з нами трапилося і яке чекає покарання в майбутньому, він поставив, як зміг.

Брудні хвилі організованого цькування стали нагодою для порядних людей вийти на чистий берег. Це й був промисел Божий, який завжди перевіряє нас. За статтю на підтримку "Собору" редактора дніпродзержинської міської газети "Дзержинець" Наума Івашину вигнали з роботи. Ще більша "шана" випала його землякові Володимиру Сіренку, який теж потрапив в особисті вороги Ватченка. Редактора багатотиражки вагонобудівного заводу замели до КДБ із запитанням для початку, чому це він почав писати вірші українською (?!). Той зухвало відповів, що, коли захоче, писатиме хоч турецькою, хоч російською… Кадебісти й самі знали про такі рядки: "Отгородясь от города забором, живет подонок, вылезший в вожди…"

Віршований зойк не був вершиною досконалості, та влучив точно в ціль. Ватченко, який жив в особняку за величезним парканом у центрі Дніпропетровська, знов упізнав себе. Для Сіренка настали часи випробувань і поневірянь. Розумів це й Олесь Гончар, якому Володимир Іванович надіслав листа на підтримку "Собору". Сам Сіренко потім згадував: "Олесь Терентійович оцінив і відповів… поздоровленням з Першим травня. Слушно, хмари вже згущалися. На нараді ідеологів слово тримав сам перший секретар обкому Ватченко: "Есть у вас редактор печатного органа вагоностроительного завода. Пишет он антисоветские стихи, а в последнее время с националистическим уклоном!" І як тупне ногою…

Гострослова Сіренка перестали брати на роботу, коли це раптом пощастило в дослідному інституті. Там його ретельно пасли і дочекалися, коли взяв друкарську машинку писати вірші вдома, щоб звинуватити у крадіжці й посадити.

У центральному партапараті в Києві розгорнути цькування "Собору" із суцільним "одобрямсом" було важче. Труднощі, звичайно, не стосувалися згуртованої партійної верхівки, яка не пробачила Гончару підтримки поетів-шістдесятників і пам'ятала, як він важко переживав фактичне вбивство Василя Симоненка… 

"29 марта 1968 года. Пленум ЦК КПУ. Днепропетровский юшкоед №1 Ватченко (200 кг живого веса!) мешал "Собор" с землей… Обжора, сквернослов, отцепродавец. Петр Ефимович Шелест говорил мне, что книгу не читал и говорить о ней на пленуме не будет. А сам встал и поддержал Ватченко…" (Зі щоденника Олеся Гончара). 

Та у письменницькому середовищі траплялися ситуації й геть нештатні. У Києві на партзборах з порядком денним про "Собор" накручений згори письменник Кость Басенко вирішив діяти "закусивши стрічку безкозирки": ніхто не наважується, то я скажу… Після його емоційного критичного виступу слово взяв Іван Немирович, теж родом з Наддніпрянщини: "Довелося недавно побувати на Амурі. З Китаєм у нас, усі знаєте, стосунки не дуже. Тільки вийшли на фарватер, як пароплав оточили човни. І почали китайці жбурляти у нас пакети з лайном. А борт високий, тому все падає їм же на голови… Ось так, як моряк моряку. Ти мене зрозумів, Костю?"

…До таких слів і додати нічого. Хіба що нинішні земляки, які дуже вже побиваються за "радянським раєм" і дружбою з Росією, можуть випорожнити свої пакети в такий самий спосіб.

Замість епілогу

…Чергова річниця класика нашої літератури непомітно промайнула на початку квітня. Не чув, щоб збиралися згадувати і про дату смерті — 14 липня. Кажуть, час нині такий: злидні, проблеми, війна, яка заполонила мозок. У ректорів вишів теж різне сприйняття. Бо й серед них бувають, як сказав один дотепний пастир, "трошки сепари". Тільки нині вони якісь ніби задумливі й потайні. А за часів регіоналів і державної зради на весь голос репетували в риториці Вишинського, який скаженів на сталінських судах…

Олесь Гончар усе це передбачав. Навіть те, що керуватимуть університетами і при владі будуть люди, від яких не чули жодного слова українською. Але нинішня молодь повинна розуміти, що завжди були й ті, хто боровся і не давав згаснути вогню надії. І дива траплялися, як це сталося з вулицею Ватченка в Дніпрі, якій задовго до декомунізації змінили назву. Причому робили це двічі, бо реваншисти живі й нині. 

І нині виникла ситуація, яка балансує між звичайним свинством і невдалим жартом. До районного суду подано позов про порушення процедури перейменування проспекту Калініна на проспект Нігояна. Тобто замовники зворотного перейменування знову спираються на розумників, які не згодні з Енгельсом і Каутським чи, навпаки, згодні з обома… Хоча всі вони разом не здатні прочитати безсмертного Шевченка так, як це зробив Сергій на Майдані у передсмертний час. 

…Мені ж залишається тільки вибачитися перед батьками Нігояна і ще раз згадати прозірливість свого земляка Олеся Гончара.

Дзеркало тижня

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Юрій Фоменко

Щеплення кавунам

Вересень 76-го. Пійманий на колгоспному баштані старшокласник, домовився з моїм товаришем, що той помститься сторожеві. Помста була організована без затримки!На ранок ми з ветеринарними шприцами зроби...
Так вже склалось в українській національній традиції, що практично у кожній родині є певного роду звичай час від часу навідувати померлих родичів, аби утримувати їх могили у належному стані. Це є вияв...
Що таке історія без філософії? Просто набір суперечок академічних істориків. І ті суперечки вже завели в такі тупіки суспільство … що виходити з них потрібно десятиліттями. А з деяких тупіків і...
Максим Мірошниченко

Україна, формула Штайнмайера...

В юності, коли читав як розчленували Першу Чехословацьку республіку, ніяк не міг второпати, як п'ята армія у Європі з доволі нормальним озброєнням та укріпрайонами у гірських, важкодоступних Судетах м...