App Store Google Play

Держава - це я

13.07.2017 14:00
Держава - це я

Співпрацювати з державою може лише той, хто вважає її «своєю». І це ще одна лінія розмежування в Україні.

Етичні системи часто народжуються з колективної сімейної пам'яті. Ти можеш не пам'ятати дідуся, котрий вирушив до таборів за неправильний тост, але його пам'ятає твій батько. І він привчає тебе до думки, що будь-яка співпраця з вертикаллю ‒ тим більше репресивною ‒ це «харам» і всіляке «не можна».

Тим більше, що позадержавне в СРСР було двох типів. Із одного боку ‒ тюремна злодійська субкультура, що жила ідеєю неспівпраці з владою. З іншого ‒ інтелігентсько-дисидентська, яка відчувала себе винесеною за дужки офіційного й урочистого. Тюрми ставали простором дифузії, де другі успадковували досвід перших.

1991 рік пострадянські країни зустріли з однаковим відчуттям: стандартом вважалася відстороненість від держави. Будь-яка форма співпраці з правоохоронцями ‒ доносом. Будь-яке повідомлення про правопорушення ‒ «стукацтвом».

По суті, точкою розмежування було ставлення до держави. Якщо суспільство не вважає вертикаль «приватизованою» і «своєю», то воно намагається від неї відповзати, справедливо вважаючи силовиків кастою, з якою мати справ не варто.

В Україні ця реальність існувала аж до 2014-го. А з початком війни багато хто виявив, що держава ‒ це ще й батьківщина. Ті, хто вирішив приватизувати систему, вирушили всередину неї: добровольцями в армію або волонтерами в держоргани. Берлінська стіна між горизонталлю й вертикаллю виявилася зламаною. Нехай навіть локально.

Втім, інерцію ніхто не скасовував. Так само, як і виплекану століттями традицію недовіри. А тому українське суспільство продовжує ділитися на тих, хто вважає співпрацю з органами ‒ «доносом». І тих, хто сприймає це як нормальну взаємодію між тими, хто захищає, і тими, кого захищають.

Три роки ‒ дуже невеликий термін для ломки соціальної традиції. Тим більше для суспільства, яке десятиліттями звикало сприймати людину в формі і з повноваженнями як представника чужого і ворожого середовища.

Традиція «неспівпраці» пестувалася не тільки піснями радіо «Шансон». Її вирощували ще й біографії інтелігенції. Тієї самої, яка потрапляла під репресивний каток із приводу й без. У якій анекдоти про «товариша майора» досі сприймаються як світський спосіб підтримати бесіду.

І в цьому пограниччі зосереджена ще одна етична ломка сучасної України. З одного боку барикад ‒ ті, хто вирушив штурмувати владний рейхстаг. Із іншого ‒ ті, хто продовжує дистанціюватися від вертикалі. Битва тих, хто вважає державу своєю й готовий у неї інвестувати, з тими, хто в державу не вірить і своєю не вважає.

По суті, зараз вирішується питання про те, чи буде наступне покоління українців слухати радіо «Шансон». Чи стане вважати інститути своїми. І чи почне сприймати закон як спосіб домогтися справедливості.

Не поспішайте зі скепсисом. Зрештою, анекдоти про даїшників пішли в небуття ‒ разом із самими даїшниками.

Крим.Реалії

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Андрій ДЕНИСЕНКО

Розрита могила

У Новоолександрівці під Дніпром - нова ілюстрація до відомого Шевченкового віршу. Під виглядом і прикриттям археологічного дослідження по варварськи знищено 5-тисячолітній курган. Усі розкоп...
Всі ми у ці дні про щось мовчимо. Кожен про своє, але і усі про одне, спільне. Але треба не лише мовчати. Треба і нагадувати, згадувати, поширювати, тільки б усі довкола ніколи не забули. 21...
Особливості українізації в одному невеликому місті і його околицях. То є не філологія. То є психологія.) Група в соціальній мережі невеликого міста центральної України. Учасники місцеві російсько...
В 1816 році в Європі стався рік без літа. В червні-серпні в Нью-Йорку, Лондоні, Парижі, Берліні були морози, сніги, бурі та затяжні дощі. Кліматичну аномалію викликало виверження вулкану Тамбора в Інд...