App Store Google Play

Постаті української революції в Січеславі

03.04.2017 10:00
Постаті української революції в Січеславі

До 100-ліття української революції, “Дніпроград” продовжує знайомити городян з постатями та подіями, які супроводжувалися у місті періоду двох українських республік та монархічного гетьманату. Останній матеріал був присвячений сімом фактам, які треба знати про українську революцію у місті 1917-19 років.

Зараз ми розповімо про видатних катеринославських діячів української революції та національно-визвольних змагань. Зазначимо, що вказати усіх наших земляків та гостей міста, які брали активну участь в українському русі зазначити просто нереально. Тут ми вкажемо кілька особистостей, які підіймали українську культуру у місті, працювали в адміністративних апаратах української республіки та воювали у складі “Вільного козацтва” та Дієвої Армії УНР.

 

Ісаак Мазепа

Один із лідерів української революції, міністр внутрішніх справ Директорії та голова уряду УНР народився на Чернігівщині у 1884 року. Після ґрунтовної освіти у Петербурзі Ісаак Мазепа опиняється у Катеринославі у 1914 році. До наших днів зберігся лист Миколи Стасюка, нашого земляка, який згодом стане працювати в Уряді першої УНР до Дмитра Яворницького, з проханням допомогти влаштувати Мазепу в Катеринослав. “…Мій товариш універсант Ісаак Мазепа подав прохання голові катеринославського губерніального земства, щоб йому на літо дали яку-не будь практику. Він студент вже останнього курсу, дуже щирий українець, дуже цікавиться Катеринославщиною взагалі і Запоріжжям з його історією зокрема. Для катеринославських українців він би дуже придався…Тому звертаюсь до Вас з великим проханням, якщо для Вас це можливо, замовте тепле слівце про мого товариша там, де слід”.

Уже у 1914 році ми зустрічаємо прізвище Мазепи серед членів катеринославської “Просвіти”. У 1915 році він працює у місцевих установах по постачанні армії. В 1917 році Ісаак Прохорович стає земським діячем, членом катеринославського осередку Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії. З початком революції його можна зустріти на кожному великому зібранні як української громади, так і соціально-політичних кіл міста та регіону. У 1918 році з більшовицьким повстанням у місті та проголошенням червоної влади Ісаак Мазепа, побоюючись переслідувань, не з'являється вдома, проте принципово ходить на роботу в земську продовольчу установу, яка після підписання миру червоних з німцями становить інтерес для більшовиків.

За спогадами сучасників Ісаак Мазепа під час більшовицького повстання під кулями ходить на перемовини з червоними, намагаючись уладнати ситуацію. Навесні 1918 року в Катеринославщині йде масова експропріація запасів продовольства до Росії. В місто навіть приїздить Серго Орджонікідзе, який прагне збільшити поставки хліба до Росії, де червоні розв'язали громадянську війну. Однак Ісаак Мазепа настільки це можливо чинить спротив у цьому. Більш того, в березі Ісаак Мазепа через органи місцевої влади та пресу вперше заявляє про червоний терор у місті – більшовики вдаються до арештів ідейних ворогів, страт та безпрецедентної націоналізації підприємств, обладнання яких вивозиться у Росію.

Із звільненням Катеринослава від червоних та гетьманським переворотом Ісаак Прохорович допомагає захистити від переслідувань гетьманської адміністрацією багатьох республіканських діячів. У 1919 році він обирається до парламенту УНР – Трудового Конгресу. З тих пір Ісаак Мазепа вже не повернеться у місто, що у певній мірі стало для нього рідним. З переїздом до Києва він працює в уряді Директорії – спочатку міністром внутрішніх справ, згодом – прем’єр-міністром. З поразкою національно-визвольних змагань Ісаак Мазепа з дружиною та двома доньками виїжджає в еміграцію. Спочатку в Польщу, потім до Праги. Навіть там він не покидає суспільної діяльності в емігрантських колах і видає мемуари “Україна в огні і бурі революції 1917-1921 рр”, які зараз служать значним джерелом для істориків та краєзнавців. У своїй книзі Ісаак Прохорович детально описує революційні події на Катеринославщині та свою працю в уряді УНР. Дружина Ісаака Прохоровича, Наталія Мазепа-Сингалевич (також діячка українського руху у Катеринославі) трагічно померла у 1945 році під час нальоту авіації союзників на Прагу. Сам Ісаак Мазепа помер своєю смертю у 1952 році в Німеччині. Одна з його доньок стала відомою в українській еміграції художницею та навіть вела переписку з відомим в Дніпрі краєзнавцем Миколою Чабаном.

 

Сергій Бачинський

Псевдоніми: Наддніпрянець, Кремінчанин, Свій. Народився в 1887 році в Новомосковському повіті. Один з найпомітніших представників національного громадсько-політичного руху, заступник міністра закордонних справ УНР, автор тексту Акту Злуки УНР та ЗУНР, займався розробкою тексту тимчасової Конституції УНР. Педагог, редактор, публіцист, вчитель першої української гімназії у Катеринославі. Сергій Васильович спочатку здобував військову освіту – у кадетському корпусі в Орлі, згодом в Андріївській військовій школі в Петербурзі. Долучився до суспільно-політичних процесів ще під час революції 1905-го року. З 1906 році через переслідування жандармерії переходить у нелегальну становище та емігрує до Франції. У Парижі закінчив математичну освіту, а у Тулузі – агрономічну. Долучається до українського революційного руху ще у Франції. Лише у 1917 році з початком революції він переїздить до Катеринослава, стає членом Української Партії Соціалістів-Революціонерів, викладає в українській гімназії, розпочинає тут кар'єру журналіста. Обирається від Катеринослава до Української Центральної Ради, Всеросійських Установчих Зборів та Всеукраїнських Установчих Зборів. Однак більшовики розігнали перший російський парламент та зірвали збір українського.

З гетьманським переворотом повертається до Катеринослава та продовжує викладацька роботу у Вищій технічній школі, організує у місті газету “Республіканець” – поширене видання серед українських республіканських кіл. З проголошення Директорії Сергій Васильович обирається до парламенту УНР – Трудового Конгресу. Згодом стає помічником міністра закордонних справ УНР, складає Акт Злуки УНР та ЗУНР та веде переговори в Одесі з представниками Антанти.

Коли УНР переносить свої установи до Кам'янця Подільського, переходить працювати до університету. З натиском більшовиків у 1920 році потрапляє до Польщі. Ще на протязі 20-их років працює в установах УНР в еміграції. В 30-их роках Бачинський переїздить працювати агрономом та викладачем на Волинь. Однак згодом потрапляє під нагляд польської поліції. Уникаючи арешту, таємно переїздить до Луцька та закопує у тайнику усі свої найдорожчі праці та родові коштовності.

З нападом Гітлера на Польщу, не бажаючи потрапити до Німеччини, опиняється в окупованій зоні радянських військ, де згодом арештовується органами НКВС за антибільшовицьку діяльність. У ході слідства, НКВСники розсекречують тайник Бачинського та засуджують його до розстрілу. Вирок виконали у Биківнянському лісі під Києвом у день нападу Німеччини на Радянський Союз 22 червня 1941 року. Більшовики знищили і увесь науковий доробок нашого видатного земляка.

 

Брати Горобці

Брати Василь, Гаврило та Микола Юхимовичі Воробйови (“Горобці”) – помітні діячі військово-революційного руху у нашому місті, що походили з родини катеринославського залізничника-росіянина. На жаль, вони лишились ледь не єдиними помітними діячами, від яких до наших часів не збереглося навіть їх фотографії. Ще до революції вони українізувалися – вивчили мову, пройшли навчання у Катеринославському комерційному училищі, згодом у Київській політехніці. Згодом Гаврило та Микола стануть активними військово-революційними діячами у місті. Ще в 1914 році Гаврило потрапив під нагляд жандармерії, з революцією від вступає до катеринославського осередку Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії, обирається до Української Центральної Ради, згодом до Міської Думи Катеринослава, де працює у військовому відділі.

Місцева влада та зросійщена еліта краю з недовір’ям поставились до українського руху, що змушувало українські партії кооперуватися між собою та співпрацювати з польськими та єврейськими соціалістичними рухами. Восени 1917 року з проголошенням Української Народної Республіки у губернії починається створення Вільного Козацтва – міліцейських частин на противагу корумпованій поліції. Брати Гаврило та Микола активно долучаються до руху козаків – вернуть у його ряди робітників заводів та жителів навколишніх сіл – Сухачівки та Діївки (зараз це уже частина міста). Вільне козацтво брало участь у січневих боях за Катеринослав з більшовиками, однак показало себе як не надто дисциплінована сила і було роззброєне. З проголошенням у місті червоної влади, активність братів Гаврила та Миколи зменшилася. Лише у березні 1918 року є згадка що під час наступу військ УНР та австро-німців на Катеринослав, загін Вільного козацтва під командуванням Гаврила наступав у авангарді. Козаки звільнили від червоних станцію Жовта (нині місто Жовті Води), село Пальмирівка (нині село у П’ятихатьському районі), П’ятихатки, а після тривалих боїв 4 квітня під Кам’янським увійшли у Катеринослав.

Після гетьманського перевороту почалося переслідування українських республіканських діячів і завдяки великому клопотанню української громади міста (об'єднаної в Український Національний Союз – майбутній осередок антигетьманського повстання) брати уникнули тюрми. Їх вдалося влаштувати у загони охорони Катеринославської залізниці. Праця ця була відповідальна – адже з занепадом виробництва та поглиблення політичної та соціально-економічної кризи ріс рівень злочинності – у губернії формувалися бандитські загони, що грабували вантажні та пасажирські потяги. Так, наприклад, влітку 1918 року на півдні губернії уже сформувалися загони Махна, з якими не могла впоратися ні гетьманська адміністрація, ні окупаційні австро-німецькі війська. З падінням гетьманату, у Катеринославі постала Директорія – влада другої УНР і Гаврило та Микола очолили козацькі республіканські формування у місті, які роззброюють гетьманську варту, а згодом у вуличних боях у нагірній частині міста витіснять колишні гетьманські війська, які оголосили себе частиною денікінської “білої” армії.

Остання згадка про бодай когось із братів Горобців датована 10 грудня 1918 року – місцева республіканська преса повідомила, що Гаврило Горобець став начальником дипломатичної служби при Директорії. У деяких згадках українських емігрантів вказується, що Микола Горобець загинув у 1920 році на підконтрольних Директорії територіях у чині старшини Армії УНР, а Гаврила розстріляли у Києві у 1924 році більшовики під час другого червоного терору.

 

Сергій Федорович Єфремов

Генерал-хорунжий Армії УНР, член катеринославської “Просвіти”. Народився у 1893 році в Київській губернії (нині село Зельників входить до Черкаської області). Служив у імператорській армії під час Першої Світової Війни. Лікувався від фронтових поранень у Катеринославі, де його і застала революція. З початком формування курінних частин Української Центральної Ради очолив військову адміністрацію УНР. Перший публічний виступ української громади міста він провів на милицях і закликав до створення військових національних формувань. Під час першої війни червоної Росії проти УНР керував обороною Катеринослава, де піднявся більшовицький заколот. Кілька днів гайдамаки тиснули на червоних, що закріпилися у будинку Рад солдатських депутатів (нині Будинок Губернатора), в Чечелівці та на Брянському заводі. Однак, коли місцевим червоним підійшла допомога, відступив з міста. Навесні 1918 року з наступом козаків УНР та австро-німців проти червоних отримав посаду начальника 1-го відділу управління персонального складу Генерального штабу УНР і перебував там за часів гетьманського перевороту.

Під час антигетьманського повстання переходити до співпраці з Директорією та знаходиться у її військах на фронтах проти більшовиків та білих. Є дані, що Сергій Єфремов як військовий керівник приймає участь у звільнені міста від Махна та червоних у грудні 1918 року. Палкий прихильник перейменування міста у Січеслав. Згодом Сергій Федорович працює у військовому міністерстві УНР, а в 1920 році отримує звання підполковника Армії УНР, згодом – генерала-хорунжого. Наприкінці другої радянсько-української війни керував двома куренями Залізної дивізії Армії УНР. Після поразки потрапив до щойно проголошеної Чехословаччини, де не полишав свою участь у військово-патріотичному русі українських емігрантських кіл. 

Через 19 років після поразки УНР Сергій Єфремов знову стане до військових справ – у 1939 році з розчленування Чехословаччини у місті Хуст проголошується незалежність Карпатської України (закарпатські землі на правах формальної автономії входили до складу Чехословаччини). У той же день самопроголошену республіку атакують угорські військові частини (проти проголошення незалежної Карпатської України виступили практично усі сусіди – Угорщина, Польща та Румунія). Сергій Єфремов очолив національну оборону республіки. Однак через кілька днів під натиском угорців війська Карпатської Січі були розгромлені. Сергій Єфремов переїздить до Югославії, згодом служить у чині майора у незалежній Словаччині, яка фактично знаходиться під німецьким протекторатом. Після Другої Світової війни Сергій Єфремов опиняється у Штатах. В еміграції він отримує звання генерала-хорунжого Армії УНР (до 1991 року за кордоном буде існувати уряд УНР в екзилі). Помер Сергій Федорович 18 грудня 1966 року у місті Асторія, штат Нью-Йорк. Похований на цвинтарі Саут-Баунт-Брук у Нью-Джерсі. Могила збереглася до наших часів.

 

Василь Олексійович Біднов 

Відомі псевдоніми: Катеринославець, В. Степовий, В. Широчанський, В. Поперешній. Професор, історик. Народився 2 січня 1874 року в селі Широке Херсонської губернії (нині райцентр Дніпропетровської області). Помер в еміграції 1 квітня 1935 року у Варшаві. Походив із селянської заможної родини. Здобув ґрунтовну освіту – однорічну земську школу у рідному селі, потім навчався у Херсонському духовному училищі, Одеській духовній семінарії та Київській духовній семінарії, яка вважалася найліберальнішим освітнім закладом імперії. Уже там Василь Олексійович активно цікавився українською національною ідеєю, став дописувачем “Записок Наукового товариства імені Шевченка” (саме товариство знаходилося у Львові і там головував Михайло Грушевський). В 1903 році він переїжджає до нашого міста на посаду помічника інспектора Катеринославської духовної семінарії. Тут Василь Олександрович живе до 1918 року. Він стає одним із фундаторів катеринославської “Просвіти” – місцевої філії всеукраїнського наукового товариства. Організація займається дослідженням української культури, історичними розвідками доби козаччини, виданням української періодики та публіцистики. Василь Біднов відкриває філії “Просвіти” на околицях міста – у Мануйлівці (нині житловий масив “Мануйлівський” – колишній “Воронцовський”), Сухачівці, Діївці. Зарекомендовує себе у якості знавця періоду козаччини. Видає кілька праць по цьому періоду, по заснування міста, по біографії Лазаря Глоби (козак, що заснував сад, який зараз у статусі парку носить його ім’я). Втім, на відміну від Дмитра Яворницького та Адріана Кащенка (катеринославський письменник та видавець), він остерігається романтизувати козаччину. Під час революції стає членом Української Центральної Ради (майбутнього парламенту УНР), активно допомагає відкриттю українських шкіл у місті, стає членом Української Партії Соціалістів-Федералістів. Біднов досить стривожені зустрів більшовицький переворот у Петрограді, а після січневих боїв за місто між військами УНР та червоними у перших днях 1918 року та з встановленням влади більшовиків, ймовірно, залишився у місті. Відомо що через пресу Біднов закликав не звертати у місті український рух та українські органи місцевого самоврядування (Українську губерніальну раду) – “Украину не задушило самодержавие, не задушат и большевики” (“Наша Борьба” 1918). Весною, коли місто звільнили від червоних та з гетьманським переворотом у місті був створений університет. Викладати історію України туди запросили Дмитра Яворницького, а Василь Біднов отримав запрошення до Кам'янець-Подільського університету, який тоді мав статус Українського державного (на відміну від Катеринославського). Василь Олексійович переїжджає до майбутньої столиці УНР Директорії разом з сином Арсенієм. У нашому місті лишилася його дружина Любов (теж активна діячка українського руху) та син Леонід.

З цих пір сім’я могла лише листуватися. В кінці 1918 року з падінням Скоропадського, проголошенням УНР та новою агресією більшовицької Росії проти республіки Біднов з сином лишаються у Кам'янці-Подільському, а в кінці 1920-го року з падінням УНР переїжджають до Польщі, згодом до Чехо-Словаччини. В еміграції Біднов не покидає роботу – пише нариси з історії України, з історії визвольної боротьби, листується з сім’єю та Яворницьким. Видає наукову книгу про Дніпрові пороги (під час життя у Катеринославі професор досліджував пороги). У кінці 20-их його син під час купання тоне у Влтаві. Ця трагедія підкошує життя професора та його дружини у Катеринославі. У 1935 році він помирає у Варшаві. Похований на православному цвинтарі – могила збереглася до наших часів. Дружина, Любов Біднова працювала вчителькою уже в перейменованому Дніпропетровську, доки у 1929 році її не арештували за сфабрикованою справою “Союзу Визволення України”. Вона отримала трирічний умовний термін. Після цього жінці було складно влаштовуватися на працю, вона бідувала і подальша її доля з сином невідома. Усі праці Василя Біднова не збереглися до наших часів – їх нищили червоні, однак більшість своїх робіт після смерті Біднова знищилися за його прямим розпорядженням.

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Андрій ДЕНИСЕНКО

Розрита могила

У Новоолександрівці під Дніпром - нова ілюстрація до відомого Шевченкового віршу. Під виглядом і прикриттям археологічного дослідження по варварськи знищено 5-тисячолітній курган. Усі розкоп...
Всі ми у ці дні про щось мовчимо. Кожен про своє, але і усі про одне, спільне. Але треба не лише мовчати. Треба і нагадувати, згадувати, поширювати, тільки б усі довкола ніколи не забули. 21...
Особливості українізації в одному невеликому місті і його околицях. То є не філологія. То є психологія.) Група в соціальній мережі невеликого міста центральної України. Учасники місцеві російсько...
В 1816 році в Європі стався рік без літа. В червні-серпні в Нью-Йорку, Лондоні, Парижі, Берліні були морози, сніги, бурі та затяжні дощі. Кліматичну аномалію викликало виверження вулкану Тамбора в Інд...