App Store Google Play

Три виклики для України

18.11.2016 12:00
Три виклики для України

Тоді як конфлікт на Донбасі поступово заморожується, політична й соціальна ситуація в Україні входить у період перетворень.

Про ризик дострокових парламентських виборів Навіть якщо всі в Раді нині згодні з тим, що баланс сил, сформований там після виборів 2014 року, не відображає правдивих пропорцій політичних уподобань електорату, ніхто насправді не бажає організовувати дострокові перегони. Запровадження нової форми парламентського плюралізму в Раді завадить формуванню чіткої більшості між фракціями, внаслідок чого найвищий законодавчий орган ризикує стати неконтрольованим і ще дужче гальмувати реформи.

Якщо вибори відбудуться, хистка двоголова коаліція Блоку Петра Порошенка та «Народного фронту» колишнього прем’єр-міністра Арсенія Яценюка розвалиться. БПП, імовірно, здобуде менше місць, ніж має нині (143 депутати), а НФ, який утратив усю популярність, може геть зникнути з Ради, загубивши своє 81 крісло, бо не матиме ресурсу подолати п’ятивідсотковий поріг, необхідний, щоб потрапити до ВР.

Постмайданна більшість у Раді була зруйнована насамперед різноманітними політичними альянсами, що сформувалися в останні місяці. Коаліція, утворена з п’яти фракцій після виборів 2014 року, зберегла на сьогодні лише двох учасників: БПП та «Народний фронт». Ці формування ледь набирають достатню кількість голосів для ухвалення того чи того рішення, тож весь час звертаються по підтримку до інших груп (а отже, погоджуються на компроміси чи купують голоси), щоб провести основну масу законів і здійснити реформи, сутність та масштаб яких відповідно обмежується нескінченними політичними компромісами.

До того ж на випадок дострокових виборів парламентська опозиція де-факто («Самопоміч» і Радикальна партія) та опозиція де-юре (Опозиційний блок, «Відродження» й «Воля народу») не впевнені в тому, що дістануть чітку політичну вигоду від дострокового всенародного волевиявлення. Отже, така перспектива приховує великі ризики для всіх політичних утворень.

Для всіх, окрім «Батьківщини» Юлії Тимошенко, яка активно лобіює організацію дочасних виборів, вдаючись до потужної політичної риторики. Лише ця партія сьогодні може впевнено отримати більше парламентських місць. Вона сподівається подвоїти, якщо не потроїти свою присутність у Раді порівняно з результатом 2014 року. Результати нещодавнього опитування Київського міжнародного інституту соціо­логії (КМІС) характеризують «Батьківщину» як лідера виборчих симпатій більш ніж із 15-відсотковою підтримкою. Втім, пам’ятаймо: 60% електорату заявляє, що остаточний політичний вибір не зроблено.

Варто зазначити, що українські громадяни почуваються сьогодні дедалі більше відмежованими від політичних еліт: понад 65% їх повідомляє про розчарування власними представниками й не має довіри до політикуму загалом. Насправді Революція гідності 2013–2014 років не оновила достатньо глибоко національні політичні еліти. Стара політико-олігархічна гвардія не здала позицій.

«День ікс», про який треба пам’ятати, — це звіт про результати діяльності уряду прем’єр-міністра Володимира Гройсмана в Раді у квітні 2017 року. Проголошення недовіри автоматично призведе до організації нових парламентських виборів. Нинішній олігархічний баланс інтересів зовсім не виключає такої можливості, навіть якщо на сьогодні Кабмін не почувається в небезпеці.

Про тарифний Майдан. Україною ширяться чутки про потенційний «соціальний Майдан», який може виникнути в найближчі місяці через розчарування громадян відсутністю реформ та обмеженнями, потрібними для надання нового траншу позики від МВФ. Поза тим нову народну революцію в Україні сьогодні гальмують три фактори.
Передусім психологічний: країна все ще в жалобі по жертвах Майдану і громадяни не бачаться готовими знову ризикувати життям, як у 2013-му. Окрім того, соціальний: протестні демонстрації сьогодні надто неоднорідні за вимогами (корупція, зубожіння, справедливість) і розпорошені по всій території держави. Незадоволення виявляє себе дуже фрагментарно, без спільної мети. Допоки будь-який із цих рухів не згуртований єдиною метою, він не досягне критичної маси, здатної мобілізувати великі групи людей. Нарешті, вирішальним залишається політичний чинник: жоден лідер опозиції не є вихідцем із постмайданного громадянського суспільства. Не маючи такого керманича, гнів населення залишається роз’єднаним без перспективи організуватися. Водночас є очевидним, що наявність батальйонів та воєнізованих груп в Україні створює для наступної революції ризики великої крові.

Мінськ-2 і конфлікт на Донбасі. Уряд у Києві добре усвідомлює, що міжнародний тиск стає дедалі потужнішим у контексті мінських угод-2 (припинення вогню від 12 лютого 2015 року). Ризик швидкого повернення сепаратистських територій під контроль України може спричинити в ній соціальну й політичну катастрофу.

Річ у тому, що врегулювання конфлікту на Сході може стати в певному сенсі пірровою перемогою: той, хто отримає під свою відповідальність ці землі, програє війну. Втілення політичної складової угод (місцеві вибори та «спеціальний статус») автоматично не приведе до стабілізації та безпеки в регіоні. До того ж деякі політичні умови (амністування сепаратистів та фінансова вартість відновлення територій) були б глибоко контрпродуктивними для Києва. Годі вже й казати про людські та моральні втрати від реінтеграції цих теренів в Україну.

Щоразу більше й більше політиків підтримують сьогодні план «деокупації» та ізоляції сепаратистського Донбасу, щоб уникнути його негайного повернення під відповідальність Києва. Україні було б вигідно офіційно передати «отруєний подарунок» Росії, принаймні на певний час, вимагаючи офіційного визнання замороженого конфлікту в спосіб ухвалення закону про території, окуповані Москвою. Такий розвиток подій не був би вигідний останній, вона геть не зацікавлена в цьому через супутній ризик узяти на себе «смертельної ваги» витрати, пов’язані з утриманням Донбасу.

Офіційно визнати окуповані території означало б заморозити конфлікт і припинити економічні обміни з Донбасом, «відбарикадувавши» сепаратистські землі від решти України. Мова, отже, про логіку «герметичного кордону», який унеможливив би запровадження спеціального статусу й переніс на пізніше організацію місцевих виборів на окупованих теренах.

Деокупаційний план може набирати різних форм, але він повинен включати визнання окупації Донбасу Росією та ізоляцію захоплених нею територій. У такий спосіб можна підійти до фази роззброєння сепаратистів способом запровадження воєнного стану та військової адміністрації перед тим, як передати владу цивільним органам. Щойно життя нормалізується, можна буде проводити місцеві вибори.

Таку концепцію підтримують парламентська опозиція («Самопоміч», Радикальна партія, «Батьківщина»), а віднедавна й голова Верховної Ради Андрій Парубій та секретар Ради національної безпеки і оборони Олександр Турчинов.

Утім, під час втілення такого сценарію виникають дві великі проблеми. Відмежуватись від сепаратистських територій і замкнути «кордон» означало б їхнє фактичне визнання. До того ж було б важко пізніше знов інтегрувати ці землі в Україну, бо тоді постали б дві паралельні реальності: окупованих територій та Києва. Це дуже складні умови.

Тиждень

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Всі ми у ці дні про щось мовчимо. Кожен про своє, але і усі про одне, спільне. Але треба не лише мовчати. Треба і нагадувати, згадувати, поширювати, тільки б усі довкола ніколи не забули. 21...
Особливості українізації в одному невеликому місті і його околицях. То є не філологія. То є психологія.) Група в соціальній мережі невеликого міста центральної України. Учасники місцеві російсько...
В 1816 році в Європі стався рік без літа. В червні-серпні в Нью-Йорку, Лондоні, Парижі, Берліні були морози, сніги, бурі та затяжні дощі. Кліматичну аномалію викликало виверження вулкану Тамбора в Інд...
У Дніпрі й на цілій Січеславщині розгортається велика драма маленької людини Коломойського.Щоби сформувати прозелену більшість і залишитися головою облради чи перескочити у крісло голови адміністрації...