App Store Google Play

Почніть бігати - відчуєте себе щасливими

31.05.2016 14:30
Почніть бігати - відчуєте себе щасливими

Минулими вихідними у Дніпропетровську відбулося свято бігу — перші міські змагання на напівмарафонську дистанцію INTERPIPE Dnipro Half Marathon. На старт вийшли півтори тисячі бігунів з усієї України, жителі міста, зокрема сім’я і родичі міського голови Бориса Філатова.

Про дружину мера Марину Філатову широкий загал дізнався менше двох місяців тому завдяки фейсбучній новині міського голови: «...Сьогодні моя дружина пробігла 40-й, ювілейний, паризький марафон. 42 кілометри 195 метрів. Два з половиною роки тому вона сказала мені, що зробить це. І зробила».

Але цим вражаючим особистим досягненням справа не обмежилася. Нещодавно за ініціативи Марини Філатової у місті було створено клуб бігу «Старт-Дніпро», а днями вона очолила міську федерацію легкої атлетики. Свою місію Марина Філатова вбачає у пропаганді здорового способу життя, розвитку бігу в місті на Дніпрі, керівництво якого просуває програму «Дніпропетровськ — спортивна столиця». «Дню» вона розповіла про те, як прийшла до спорту і як захоплення бігом може змінити якість життя не лише однієї людини, а й цілого міста.

— Ви давно займаєтесь бігом?

— Недавно — менш ніж три роки. Я почала бігати в листопаді 2013 року. Щоправда, до цього завжди вела здоровий спосіб життя, захоплювалась фітнесом. Але це, швидше, була данина моді. До бігу я не займалася спортом узагалі. І коли вийшла на свою першу пробіжку, то не могла бігти без зупинки навіть хвилину. На той момент мені було 40 років. Я нічого не знала про біг, і тому нічого не виходило — пульс був високий, обличчя червоніло, в потилиці стукало. Я вже не говорю про те, що м’язи не слухалися, незважаючи на те, що у мене не було зайвої ваги. Здаватися одразу мені не хотілося. Тому почала шукати інформацію про біг. Не розібралася в цьому одразу, але зрозуміла одне: потрібно вчитися і підключати інтелект. Це мені сподобалося, оскільки я саме такого плану людина — люблю читати. Підняла масу літератури — російською й англійською мовами. Прочитала всіх «стовпів» бігу, таких як А.Лідьярд — основоположник теорії про користь бігу підтюпцем. Читала спеціальну літературу з біохімії, з біомеханіки, мотиваційну літературу від марафонців. Невдовзі зрозуміла, що мені потрібен тренер, і почала його шукати. Але коли ми вперше з нею зустрілися, я ще не розуміла, що вона може дати. Хоча мій тренер — Світлана Твердохліб — на початку 90-х була знаменитим спринтером. Багато хто думає, що бігати — досить нескладно, намагаються бігти на великі дистанції і потім мають проблеми.

«Я ХОЧУ ЖИТИ НА БІГУ»

— Чому ви вирішили займатися саме бігом, а не іншим видом спорту?

— Пам’ятаю день, коли я їхала в машині й почула про напівмарафон. Мені стало просто цікаво. Якщо людина може подолати таку дистанцію, тоді є привід пишатися собою. Я така людина, що якщо не бачу для себе поля для діяльності, одразу йду, мені стає нецікаво і нудно. Так вийшло, що коли мій чоловік став бізнесменом, я зайнялася родинними справами. У цей період побудувала для сім’ї кілька серйозних об’єктів, почала вивчати дизайн, англійську, потім — іспанську, французьку мови. Якщо я й була домогосподаркою, то «просунутою», відповідала за благополуччя сім’ї і батьків. Цей період затягнувся достатньо довго — на 15 років. Коли у чоловіка була виборча кампанія до Верховної Ради і на посаду мера, напевно, хтось хотів мене бачити поруч із ним, але я не бачила сенсу виходити на публіку, оскільки мені нічого було запропонувати людям, адже мій девіз — «бути, а не здаватися». Я зайнялася бігом не заради амбіцій і зовсім не думала, що колись пробіжу марафон. Рік тому на паризькому напівмарафоні я показала свій кращий результат і досі його поки що не перевищила, тому вирішила подовжити дистанцію і пробігти марафон. Повірила в себе, почала тренуватися і 3 квітня пробігла вже марафон. Є, звісно, люди з незвичайними можливостями — вони заробляють гроші і медалі. Моя мотивація: у мене є ідея — я хочу жити на бігу, хоч скільки б мені було років. Я хочу бігати навіть у 80 років. Звісно, життя вносить свої корективи, але, врешті-решт, можу ж я мріяти! Поки що насолода від бігу викликає стан, у якому прокидаєшся вранці і відчуваєш свої м’язи. Люди часто скаржаться, коли погода міняється: ой, у мене крутить суглоби, крутить коліна. Так, у мене теж інколи крутить суглоби, але від спорту. Мені допомагає почуватися спортсменом те, коли я бачу на тренуваннях хлопців із нашого фізкультурного інституту. Мені подобається, що я разом із ними, а не з людьми, які палять і випивають. Мені подобається спілкуватися і бути з людьми, які йдуть до поставленої мети.

— Скільки часу займають тренування?

— Зараз я займаюся шість днів на тиждень, окрім неділі. Хоча спочатку це була година, причому я чергувала: хвилину йшла, хвилину бігла. Потім дві хвилини бігла, хвилину йшла. Так я дійшла до 15 хвилин безперервного бігу через 5 або 6 місяців. Тут ще є психологічний момент: ти прибираєш цю хвилину і можеш бігати вже довше. Приблизно через 7—8 місяців я була здатна бігти 12 км, а через 10 місяців пробігла свій перший напівмарафон. Моя тренер була проти — вона ні в чому не була впевнена. Я теж, але дуже хотіла взяти участь. Це був київський напівмарафон, організований компанією Дмитра Черницького Run Ukraine у вересні 2014 року. Існує часовий ліміт — три години на напівмарафоні й шість годин на марафоні. Я собі сказала: якщо я фінішую від 2.50 до 3 годин — добре, а якщо за 2.40—2.45 — я великий молодець. Фінішувала з часом 2 години 21 хвилина, і це був дуже великий сюрприз для мене самої та для мого тренера. Я планувала десь перейти на крок, але цього не зробила. І вже наступного дня реєструвалась на марафон у Парижі, адже на такі пробіги з історією у Європі місця розкуповуються дуже швидко. До речі, реєстрація на такі змагання завжди платна і набагато дорожча, ніж в Україні. Річ у тім, що для організації таких заходів працює багато людей, і їм треба платити зарплату. І треба забезпечити фінішуючих спортсменів медалями, і номери з чіпами замовити, і забезпечити пункти гідратації, і туалети, і багато іншого. Звісно, і спонсорські гроші залучаються, але це нелегко, і їх недостатньо.

Коли починала бігати три роки тому, бігунів на вулицях Дніпропетровська не бачила майже ніколи. Мене часто запитують, де я бігаю. Я бігаю вулицею, бігаю набережною Дніпра. Перед марафоном щосуботи пробігала дистанцію від 20 до 30 км. Чергувала: один день був біг, другий — загальна фізична підготовка. Інколи для тренувань потрібен стадіон, де ми виконуємо спеціальні бігові вправи. На даний момент тренуюся щодня 2—2,5 години — це мій мінімум. Щодня біжу близько 10 км і дуже рідко зменшую цю дистанцію.

Вважаю, будь-яка людина може добитися успіхів у спорті. Заведено говорити, що 20% — це фізичний розвиток, а 80% — твоє бажання. Я весь свій спосіб життя підлаштувала під спорт. Коли мене запрошують у гості, на день народження, я не можу їсти і пити алкоголь, тому що вранці мені треба встати і бігати. Але це увійшло у звичку. Я людей приводжу до спорту, пояснюю їм. У мене сформувалось додаткове коло спілкування.

— Ви вважаєте, що будь-яка людина здатна зайнятися спортом?

— Так, я вважаю, що спортом можуть займатися всі, якщо немає серйозних протипоказань. Хоча у мене теж було протипоказання — проблеми з хребтом. Вони не були серйозними, але з часом це могло змінитися в гірший бік. Коли почала займатися спортом, сказала про це тренерові, і ми почали «закачувати» спину. І ось востаннє я зверталася до мануального терапевта у травні 2013 року — рівно три роки тому. Більше я його не бачила, а він говорив, що ходитиму до нього до самого кінця. Проте бігати я почала не через проблеми зі здоров’ям, а тому що відчула таку потребу.

Хочу сказати, що з бігом прийшло і ще одне захоплення. Мені дуже подобається скелелазіння. Під час канікул поки що вважаю за краще займатися гірським туризмом. Це — сходження, які не вимагають спеціального спорядження.

Напевно, людина може все. Гадаю, питання лише в тому, скільки часу знадобиться для цього. Так, комусь марафон може датися через рік тренувань. Мені він дався через два з половиною. Одна жінка в Америці подолала свій перший марафон за 3 години 30 хвилин. Це золотий стандарт для середнього бігуна. Зараз їй за 50, і вона бігає марафон за 2 години 28 хвилин — приголомшливий результат. Мета може бути будь-яка — тільки різним людям потрібно по-різному: комусь менше, а комусь більше часу. Бігати можна і в 60, і у 80 років. На останньому марафоні в Лондоні, який відбувся кілька тижнів тому, найстаршій учасниці було десь 86-88 років. Є й 100-річні бігуни.

— Як ставиться сім’я і родичі до вашого захоплення спортом?

— Коли я зайнялася бігом, сказала про це чоловікові і дочці, сказала мамі і родичам: досить вузькому колу людей, але не сказала подругам. Місяць приблизно моя сім’я тихо чекала, коли це закінчиться. І справді, є думка, що бігуни діляться на три типи. Перший — ті, хто через місяць кидає, і потім усе життя розповідає. Другий тип — тренуються для такої значної дистанції, як напівмарафон або марафон, пробігають її, отримують медаль, фотографуються, і потім теж усе життя розповідають і демонструють фото онукам, називаючи себе марафонцями. Третій тип людей постійно тренується, просто бігає і не хвалиться, оскільки це спосіб життя. Моя дочка дуже за мене переживала, вона бачила по телебаченню, коли «швидкі» відвозять людей із дистанції. Перший і другий напівмарафон мої близькі переживали. Коли ми біжимо, рідні перебувають у спеціальній зоні, і вони не знають, що зі мною відбувається на дистанції. Але бачать машини «швидкої допомоги», які їздять туди-сюди, возять людей. Вони ж не знають, що не мене.

Мої близькі сподівалися, що спочатку я зупинюся на одному досягненні, потім на іншому — і всі будуть задоволені, але я після першого напівмарафону одразу зареєструвалась на другий. А коли готувалася до повного марафону, то до Парижа поїхали всією сім’єю, і друзі теж. Була така гордість за мене, вони були вражені. Але я хочу сказати, що відчуття першого напівмарафону не перекрили інших. Я думала, що коли пробіжу 42 195 метрів, то це важливіше, ніж 21 км, але емоційно перші відчуття сильніші. Віжаю, з часом зможу подолати й ультрамарафон. І тут немає нічого неможливого, треба просто правильно тренуватися.

Я вірю, що в місті ситуація з легкою атлетикою зміниться. І не без допомоги федерації й активістів. У нас будуть реконструйовані стадіони, гребний канал буде пристосовано під змагання. Бути містом на Дніпрі й не приймати змагання з водних видів спорту — це навіть дивно. Люди повинні розуміти, що їм мають дати спорт і здоровий спосіб життя. Тому головна моя мрія — побачити розвинену інфраструктуру й стадіони. Хочеться виходити на вулицю й бачити, що нас побільшало, щоб бігло більше людей, щоб були великі змагання, й вони перетворилися на свято.

— Рідні не надихнулися вашим прикладом?

— Моя дочка починала неодноразово бігати, але кидала. Їй 22 роки. Хочу сказати, що в дніпропетровському напівмарафоні брали участь п’ять Філатових. Окрім мене, ще чотири особи, і я всіх мотивувала на біг. Ніхто не бігав до мене: біг племінник Бориса, бігла його дружина. Бігла племінниця, випускниця школи, незважаючи на підготовку до ЗНО. І сюрприз — на п’ять кілометрів бігла наша дочка.

Я бачу на змаганнях за кордоном багато людей. Наприклад, у Лондоні чоловік і жінка такого ж віку, як я, бігли вдвох. І на фініші він їй освідчився. Потім у Парижі зустріли пару з Китаю — вони бігають разом, і, незважаючи на те, що це «повільні» бігуни, вони бігають постійно. Кажуть, коли ми біжимо — ми разом. От я б теж дуже хотіла. Я не думаю, що чоловік стане спортсменом, але в нього є таке уявлення, що треба покращувати фізичну форму. І не для амбіцій, а для здоров’я. Тому що це — інша якість життя.

«ЗАВДЯКИ БІГУ ВІДЧУЛА СЕБЕ ІНШИМ МІСТЯНИНОМ»

— Що може дати регулярне заняття бігом?

— Перше, що дає біг, — це самодисципліна. Бігуном не може бути розслаблена людина. Розумієш, що треба рано вставати й тренуватися. Якщо регулярно займаєшся спортом, стаєш «резистентним» до багатьох речей, що викликають стрес або депресію. Коли було важко, йшла на пробіжки, й голова очищалася від негативу. Навіть незважаючи на те, що буває кривавий мозоль на підошві. Коли біжиш дистанцію, залишаєшся наодинці з собою. Повірте, дуже багато часу, щоб передумати все, що хвилює.

Особисто я себе навіть іншим містянином відчула завдяки бігу. Людина, яка сидить за кермом, бачить місто зовсім по-іншому. Та чого там приховувати, через приналежність мого чоловіка до великого бізнесу ми вели певний спосіб життя, не на очах у людей. А тут ти просто взуваєш кросівки й почуваєшся, як усі. Повірте, я бігаю без охорони й супроводу, навіть якщо забігаю глибоко на прибережну косу. Починаєш спілкуватися з людьми, знаєш, що ось цей чоловік гуляє з собакою, а ця немолода жінка ходить швидким кроком. Ми одне одному усміхаємося, вітаємося, це зовсім інакше сприймаєш.

Неабияк змінився й характер моїх відпусток. Коли я повертаюся з пробіжки за кордоном, кажу своїй сім’ї: ви не уявляєте, скільки може побачити і здолати людина, якщо вона в кросівках і на бігу. У Парижі є тренер, який збирає екскурсію — бігом по місту. Це знайомить з людьми й розширює коло спілкування.

— У Дніпропетровську є умови для заняття спортом?

— У бігунів-аматорів те ж місце існування, що й у інших громадян. Ми біжимо тими ж тротуарами й дорогами, що й люди ходять. Якщо ви будете багатими, то це не гарантія того, що ви будете щасливими. А ось якщо почнете бігати, то відчуєте себе щасливим. У будь-якому разі варто виходити й починати бігати на такі дистанції, як три, п’ять або десять кілометрів. Коли я починала бігати, то не думала, що відкрию біговий клуб у Дніпропетровську, а коли відкрила його — не думала, що займуся такою громадською діяльністю. Цей клуб ми анонсували на початку травня. Називається він «Старт-Дніпро». Зараз у ньому близько 50 осіб. Це звичайні люди різного віку, які знаходять нас за сторінкою в мережі «Фейсбук». Створення бігового клубу — це моя ініціатива. Я зрозуміла, що коли людина починає бігати, то її не можна залишати з цим бажанням одну. Їй потрібна підтримка. У нас є абонемент. Групи бігунів розбиваються за рівнем підготовки, й тренер з ними займається для того, щоб людина не просто почала бігати по асфальту. Їй треба все розуміти й зміцнювати своє здоров’я. Ось це на тренуваннях ми й робимо, ведемо просвітницьку роботу.

Гадаю, проводитимемо лекції — першу, можливо, стосовно основ бігу на початку червня. Ми запрошуватимемо цікавих лекторів по серцево-судинній системі й правильному харчуванню. Я думаю, що наші лекції будуть, у принципі, цікавими не лише бігунам. Зараз ми реєструємо клуб як громадську організацію. Це рішення було прийняте не в один день. Спілкуючись з людьми, побачила інтерес до бігу взагалі.

Коли я їжджу світом, бачу, що на пробіжки виходить вражаюче багато людей — у Тель-Авіві, Лондоні, Парижі. У Лондоні люди бігають з рюкзаками — виявляється, це — людина, яка живе у віддаленому районі, не дуже пристосованому для спорту. Коли вона їде на роботу, бере з собою в рюкзак спортивну форму. Після роботи в офісі вона переодягається і з цим рюкзаком за плечима бігає в центрі, там, де є парки, є інфраструктура, а потім виїжджає у свій район. На жаль, я не бачу у нас людей, які готові так напружуватися. Треба задати такий тренд, щоб, як мінімум, заговорили про біг. Коли ми біжимо з тренером, одній 42, другій 43 роки, матусі з колясками говорять — дивись, дівчатка побігли. І ця мама не розуміє, що ми старші за неї на десять або 15 років. Люди навіть не розуміють, що незабаром вони можуть так само бігти, а ті, хто йде назустріч, думатимуть, що вони спортсмени. Створенням бігового клубу ми хочемо змінити ситуацію.

— Що планується робити для популяризації бігу?

— У нас є велика амбіція провести повний масовий марафон у Дніпропетровську. Як перший етап — це напівмарафон. Я не є організатором цього заходу, але була в оргкомітеті, була його амбасадором. У Дмитра Черницького все вийшло. Він — голова, засновник, творець компанії Run Ukraine. Уже сім років займається організацією спортивних заходів — напівмарафонів, тому що марафон набагато складніший. Наскільки я знаю, в Україні близько півтори тисячі людей, які хоч би раз подолали марафонську дистанцію, а напівмарафонців — десь більш як чотири тисячі. Для нас поки утопія такі бігові заходи, як у Парижі або Лондоні, де біжать 50 тисяч осіб. Але над цим треба працювати, треба піднімати біговий рух. Чим більше клубів залучимо до бігу, тим більше людей бігатиме. У Дмитра давно був план провести напівмарафон у Дніпропетровську. Він написав листа на ім’я міського голови, але він десь осів, і до міського голови навіть не дійшов. У мене не було уявлення, як це буває, але за рахунок бюджету це не робиться ніколи.

Знаєте, чому в нас розвинений теніс? Тому що серед багатих людей знайшлися любителі цієї гри. З футболом те саме сталося. А от з бігом цього немає, хоча є ентузіасти. Є інші бігові клуби, вони проводять дванадцять змагань на рік, але потягнути велике змагання поодинці — це складно, і не було концепції. Зараз ми познайомилися, і я побачила, що можу зробити в цьому плані.

Коли бачу жінок з сигаретою й пляшкою пива, розумію, що людям треба показувати позитивний приклад. Може, хтось пройде й не відмітить, а може, хтось зрозуміє, нехай не з першого разу. Не вірю, що є жінки, які не хочуть виглядати так, як я, в такому ж віці й мати таку фігуру. Я повинна цим ділитися. Ще більші можливості побачила, коли несподівано отримала пропозицію очолити міську федерацію легкої атлетики. Тоді я просто зателефонувала голові обласної федерації Володимирові Арутюнову, щоб запросити його на презентацію клубу. 26 квітня ми переговорили, й він сказав: «Ви говорите про спорт так, як я думаю, і ви цим живете!» Минуло кілька годин, він зателефонував і запропонував цю посаду. Навіть думати про це не хотіла, але потім подумала: а справді, якщо я можу допомогти швидшому розв’язанню проблем у легкій атлетиці, чом би й ні.

Я вірю, що в місті ситуація з легкою атлетикою зміниться. І не без допомоги федерації й активістів. У нас будуть реконструйовані стадіони, гребний канал буде пристосовано під змагання. Бути містом на Дніпрі й не приймати змагання з водних видів спорту — це навіть дивно. Люди повинні розуміти, що їм мають дати спорт і здоровий спосіб життя. Тому головна моя мрія — побачити розвинену інфраструктуру й стадіони. Хочеться виходити на вулицю й бачити, що нас побільшало, щоб бігло більше людей, щоб були великі змагання, й вони перетворилися на свято.

ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ МАРИНИ ФІЛАТОВОЇ

 «День»

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


4 роки тому Дніпро позбувся тягаря гріхів і злочинів одного з організаторів Голодомору та офіційно став Дніпром.З тих пір навіть затяті противники узаконення цієї народної назви забули й згадувати про...
Юрій Фоменко

Біля річки Жовтої

1648 року, вночі з 15 на 16 травня, військо Речі Посполитої вишикувалося для здійснення маршу до урочища Княжі Байраки ...Чим була та битва під Жовтими Водами? Початком визвольної війни? Початком бурж...
Олександр ВАЙС

Окупація

Окупація завжди починається з брехні. Певною мірою окупація і є брехнею. Довгими й марними намаганнями називати речі тим, чим вони не є і привласнюванням їх тими, кому вони ніколи не належали. Наш вип...
Колись Чорний ліс тягнувся від Карпатів до Дніпра, а Голубий ліс на Січеславщині займав майже повністю Петриківський, Царичанський, Магдалинівський, Новомосковський та Павлоградський райони.Про що сві...