App Store Google Play

Шизофренія

21.02.2016 17:35
Шизофренія

Весна прийде. Обов’язково. Тільки от коли? Вже два роки вона все топчеться на місці, місить болото й ніяк не розпочнеться. Справжня українська весна, що заграє мільйонами барв, запахів і звуків, задзвенить струмками, забринить променями сонця, наповнить цю змучену землю зеленню… І хто в цьому винен? Вороги, Путін, п’ята колона, Порошенко, Яценюк, може, Шокін чи Медведчук або мінські домовленості й Меркель з Олландом. Врешті, є ще Обама, який не дає нам зброї…

Безперечно, у всьому винні вороги. І ще друзі. Які тільки на словах друзі, а насправді лише шантажують та співчувають, висловлюють стурбованість і махають пальчиком. А ще не дають кредитів, відтягують скасування віз, повчають, повчають, повчають… Кінця-краю не видно тому всьому. І вороги ці множаться як кролики. Свої, чужі, явні, приховані… Якесь божевілля насправді.

Взагалі пошук ворогів і винних — дуже весела й захоплива справа, і займатися нею можна регулярно, як фітнесом. М’язи нарощуються, дух зміцнюється. Тільки от на мозок жодного впливу немає, бо, виявляється, хоч як це прикро, у мозку відсутні м’язи й качати банально нічого. Хоч гантелями, хоч стероїдами… Та і їсти тих ворогів не будеш, як і себе самого, бо кажуть, що найбільший твій ворог таки ти сам. Може, і брешуть. Але, можливо, щось у тому і є.

Причина цієї все ще холодної весни, яка все ніяк не розпочнеться, радше в роздвоєнні нашої дійсності й нашого сприйняття світу. У такій собі суспільній шизофренії. З одного боку, у нас нібито війна, але й нібито антитерористична операція. Нібито ті, по той бік фронту, терористи, але з ними ведуться переговори, вони нібито злочинці, але дехто з них може спокійно сидіти в Києві й пити каву під носом СБУ. Росія нібито агресор, але її фури курсують нашими дорогами, а її банки спокійно працюють чи не в кожному містечку. Ті, хто зупинив окупанта, нібито герої, але водночас це ще під великим питанням, бо шастати зі зброєю, навіть відібраною у ворога, протизаконно. І бити сепаратистів на власний розсуд також. А що як той мужик з АК на блокпосту ніякий не терорист, а мирний житель, що вийшов покурити чи справити природну потребу? Дивись, бо приїдуть слідчі із Сєверодонецька й заарештують за образу честі та гідності громадянина України, і чхати, що він бив наших вояків і за пляшку казенки коригував ворожу артилерію. Закон начебто один для всіх, але за кулю в кишені можна загриміти на кілька років, а за кілька провалених операцій відбутися критикою в ЗМІ. З одного боку, труни додому приходять цілком реальні, а з другого — війна в нас ведеться за законами мирного часу, а тому її начебто й немає. З одного боку, нібито люстрація, але професіонали важливіші. Сепаратистом бути нібито погано, але коли ти сепаратист-нардеп чи, ще краще, олігарх, тобі це прощається. Теоретично мінські домовленості не мають жодної законної сили, а практично під них ламають Конституцію. Згідно з ними в нас начебто вже давно перемир’я, а фактично на лінії зіткнення шмаляють безперестанку. Президент у разі продов­ження стрілянини нібито обіцяв проголосити війну війною, але він про це вже або давно забув, або гатять для таких радикальних кроків ще недостатньо, тому обіцянка не виконується. З корупцією наче боремося, але «свої» поза підозрою, злочинці сяк-так ловляться, тільки судді продажні відпускають, прокурори вже діамантами не беруть, але за безготівку кудись в офшори можна домовитися, реформи начебто просуваються, тільки просвітку не видно, бо смотрящий від папи все одно підкаже, кого ставити, кого послати, а куди краще не дивитися, бо благословення не було.
Суцільні тобі зрада й перемога, перемога й зрада.

З усім цим, врешті, можна жити. Якийсь час. Хоча повноцінним життям цей стан назвати важко. Таке собі балансування на межі фолу. І насправді це лишень маячки, які вказують на симптоми, але нічого не вирішують. Вирішити може повноцінне лікування, яке, зокрема, передбачає ще й «відновлення втрачених знань і навичок». А коли їх уже неможливо відновити, то закладення цілком нових, адекватних і здорових. Тільки чи здатне суспільство нині дати собі з цим раду? Скидати царів уже навчилося, зупиняти ворожі армії також, а ось вичистити власне нутро від хробаків і мертвеччини, виявляється, дещо складніше…

Хоча… Усе, здається, дуже просто. Риба гниє з голови. У всьому винна влада, винна стара еліта, яка зрослася з нею. Так, і ми частково причетні, адже обираємо їх, але далі вони вже повинні виконувати свої обіцянки й зобов’язання, бо ж кожному своє. Хтось крутить гайки, хтось керує. Тому, коли все знову виявиться безнадійним, ми вкотре вийдемо на Майдан і покажемо, хто в хаті господар, дамо по шиї і змусимо перетасувати колоду. Звісно, це крайнощі, особливо в час війни, ворог лише чекає дестабілізації, тож хотілося б обійтися тільки переформатуванням уряду, коаліції чи, на біду, перевиборами. Так, поміж них ще багато ворогів, зрадників і пройдисвітів, але такий уже закон жанру: плодами революції користаються негідники. Ну й старий прогнилий механізм не так просто змінити, систему зламати, тут час потрібен. Сказано ж бо: вороги скрізь…

Усе нібито й так, але мрії мають здатність здійснюватися лише тоді, коли для їх втілення мрійник хоча б щось намагається робити. Не тільки піти на вибори й проголосувати. Не тільки посидіти в соцмережах і лайкнути або покритикувати. Звісно, завжди хочеться дива, і воно іноді трапляється, але скатертина-самобранка, золота рибка та піч на реактивній тязі, яка транспортує лінивого Івана-дурня, — таки не наші казки. Вороги — це добре, точніше погано, але й ми самі не пасемо задніх у гальмуванні свого поступу. Вороги на те й вороги, аби бути такими, як є, підлими, підступними, кровожерними. А диво на те й диво, щоб дивувати, а не ламати через коліно. Можна у всьому звинувачувати когось, тільки не себе, знаходити виправдання, пояснення. Тільки не вороги й далі носять чиновникам хабарі, дзвонять суддям, крадуть, лобіюють свої інтереси. Не вороги заробляють на відкатах і контрабанді, на тарифах і субсидіях, на призначеннях, на харчуванні та обмундируванні вояків, на виділенні землі ветеранам АТО, на ліках для хворих і на всьому що завгодно. Ці вороги — наші сусіди, приятелі, знайомі, земляки, наші обранці, а часто й ми самі. Бо ми ж собі таки не вороги, якщо є нагода, якщо доля підкинула шанс взяти, чому б і ні. Адже тільки дурень не візьме.

Все дуже складно й водночас доволі просто. Холодильник ніколи не стане телевізором, хоч ти його перейменуй, а Конституційний чи Верховний Суд те перейменування підтвердить. Еліта й влада ніколи не працюватимуть на благо народу, доки цей народ їх не контролюватиме й не битиме по руках. Так, можна сперечатися про методи, вести дискусії з приводу їхньої жорсткості, доцільності тих чи інших кроків. Але не можна сидіти й чекати, сподіватися, що якийсь чинуша вирішить одного разу прокинутися новою людиною, чесною та непідкупною. Петиції президенту, критика на адресу урядовців і депутатів, викриття злочинців у мережі — це ой як круто, але все починається насправді не так із них, як із клерків якогось там енерго, котрі не вміють добре рахувати й фальсифікують платіжки на свою користь, із працівників ЖЕКів, які несумлінно виконують свою
роботу, з пожежних інспекторів, яким треба з чогось купити жінці квіти 8 березня і які заглядають у чужу кишеню, з диспетчерів гарячої лінії, що чхати хотіли на ваші холодні батареї. Далі все лізе вгору, лише збільшуючись у масштабі. І байдуже, скільки хто напише злісних постів у Facebook. Доки ці люди не втомляться накликати на себе неприємності, доки не почнуть по-справжньому боятися, кіна не буде. Але боятися не судді, від якого можна відкупитися, а власної тіні.

Теоретично після всього пережитого за останні два роки в зміні правил співіснування мали б бути зацікавлені в цій країні всі. Але це теоретично. На жаль, на практиці декому все те до лампочки, комусь невигідно, а комусь і так добре. Більшість, звісно, страждає. Але звичка «якось викручуватись» і цього разу рятує. А втім, ту звичку треба нарешті поламати. Людина приходить на світ не викручуватися, інакше вона народжувалася б хробаком, а жити. Жити гідно й щасливо, відповідно до своїх здібностей, умінь, талантів, везіння та чого завгодно, не заважаючи бути щасливими іншим. А держава при цьому — лишень надбудова, створена за спільною угодою, покликана людині сприяти, захищати її та піклуватися про неї. Якщо вона не здатна того зробити, угода не працює, а система, як модно нині казати, не піддається змінам, треба ставити на ній хрест та укладати нову угоду.

Можливо, хтось уже забув, але два роки тому в боях у центрі Києва люди гинули не за якісь економічні угоди з ЄС, абстрактні реформи, міфічну боротьбу з корупцією, перейменування міліції в поліцію чи президента Порошенка. Вони віддавали своє життя за цілком конкретні речі: власну гідність, власну свободу й власне щастя. Кожного зокрема й усіх разом.

Тиждень

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Максим Мірошниченко

Моя президентська програма

Україна first!1) Реінтеграція підконтрольної частини Донбасу2) Міністерство окупованих територій займається питаннями моніторингу за дотриманням санкцій, підготовкою теоретичних засад майбутньої кримс...
Тема не нова, але я не перестаю дивуватися на кожному кроці, як все запущено з автоматизацією процесів в Україні. Як можна мати такий ресурс, такі світлі голови, які працюють на міжнародні компанії, і...
Реакція на 30% Зеленського мене лякає набагато більше, ніж самі 30%. Люди раптово відкрили для себе, що світ набагато ширший за Фейсбук чи Ютуб. Всі раптово забули в якій країні ми живемо і яке минуле...
Спостерігаючи за тим ідіотизмом, який відбувається серед виборців у Фейсбуці, дійшла до висновку, що українцям взагалі не потрібен президент. Їм потрібен лише дуже хороший психіатр. І тому напрошуєтьс...