App Store Google Play

Смертельна зброя «гібридної війни»

09.10.2014 09:24
Смертельна зброя «гібридної війни»

«Зачем Украина напала на Росию?», - таке абсурдне, з точки зору мешканця України, запитання задавали кандидату історичних наук Ігорю Щупаку пересічні громадяни Білорусі під час його поїздки на наукову конференцію у Вітебськ. Історик пробував пояснювати, що Україна не нападала на Росію, що все зовсім навпаки... Але відповіддю був лише спантеличений погляд співрозмовника й типова фраза, яка, мабуть, вирвалася звідкілясь із глибин підсвідомості: «Очень не хочется верить». Хоча російській імперській пропаганді повірити захотілось... Ось вона – справжня зброя нинішньої «гібридної війни» – вчасно підкинута деза або «правильно» інтерпретована інформація. Як-то кажуть, диявол ховається в деталях. Залежно від «світла», у якому представлена та чи інша подія, вона може «грати на руку» різним сторонам конфлікту.

 

Дехто навіть в Україні вірить, що «Путіна спровокували». Чим, цікаво? Тим, що українці скинули путінську маріонетку екс-президента Януковича, який перевищив свої повноваження? Але ж вибір президента – внутрішня справа громадян. Чи не так? Насправді агресору (як алкоголіку немає приводу не випити) не потрібен привід, щоби напасти. Доказ тому – представлення російської загарбницької політики на початку Другої світової війни в сучасних російських підручниках, які Ігор Якович проаналізував під час роботи круглого столу «Вивчення історії Другої світової війни та Голокосту в умовах сучасної війни проти України», який був проведений у межах ХІ Міжнародного конкурсу творчих робіт для учнів, студентів та вчителів «Уроки війни та Голокосту – уроки толерантності» за ініціативи Українського інституту вивчення Голокосту «Ткума».

 

Дослідник навів кілька цитат, які засвідчують ігнорування авторами підручників принципів міжнародного права та замовчування погляду опонента (країни, проти якої була здійснена агресія) на суть конфлікту. Наприклад, про причини Радянсько-фінської війни 1939-1940 років російським студентам розповідається вкрай лаконічно: восени між країнами погіршилися стосунки, тому в листопаді радянські війська перетнули кордон Фінляндії... А які треба пояснення? Інтереси імперії законніші за закони цивілізованого світу... В іншому сучасному російському підручнику про ті ж самі події сказано трохи розлогіше. Виявляється, СРСР запропонував Фінляндії змінити кордони, а вона, негідниця, відмовилася. Типова логіка агресора: хто з нами не згоден, той має бути покараний.

 

Це не випадкова незграбність автора підручника. Це доктрина, філософія держави. У тому ж стилі сучасні автори російських підручників обґрунтовують вторгнення радянських військ на територію Польщі в 1939 році: СРСР ввів війська, бо після нападу Німеччини польський уряд утік до Англії... Це, мабуть, із того часу бере історичний початок феномен російського «гумантірного конвою». До речі, поляки добре ту «допомогу» запам’ятали, вжили заходів, щоби її більше не отримувати (з 1997 року Польща – член НАТО) і зараз у Європі саме поляки чи не найбільше лобіюють українські інтереси в справі вирішення конфлікту на Донбасі, розуміючи, що наступною мішенню Путіна може стати їх держава.

 

Власне так відбувалося в усіх історично відомих країнах, які пішли шляхом війни та геноциду: промиваня мізків власному народу починалося зі шкільної парти. Напередодні одного з найкривавіших геноцидів світу в африканській країні Руанді шкільні вчителі національності хуту в усіх культурних та економічних негараздах свого народу звинувачували представників нацменшини тутсі, використовуючи при цьому ідеологічні напрацювання історика-шовініста хуту Фердінанда Нахімани. А для наочності (щоби показати слабкість ворога) навіть примушували учнів класу розділятися на дві нерівні групи: більшу – хуту та меншу – тутсі, які невдовзі й постраждали від геноциду. Напередодні Голодомору в радянських школах дуже інтенсивно впроваджувалися негативні образи «куркуля» та «одноосібника» по відношенню до господарів, які визнавали незручною та неефективною колгоспну систему...

 

Що ж стосується круглого столу «Вивчення історії Другої світової війни та Голокосту в умовах сучасної війни проти України», цікавинкою цього заходу була участь в обговоренні проблемних питань не лише теоретиків – науковців, методистів та педагогів, зокрема з окупованих територій Донбасу та з Криму, – але й творців нинішньої історії України. Про шкідливість історичних міфів та переслідування окупаційною владою кримських татар за обрану ними громадянську позицію говорив голова Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров. Виступ Генерального консула Німеччини у м.Донецьк Детлефа Вольтера був присвячений засадничим цінностям демократії. Доброволець батальйону «Айдар» Віктор Боняк поділився з учасниками круглого столу польовими спостереженнями з війни 2014 року.

 

А тепер слово педагогам. Зараз у всіх на слуху випадок із одеською вчителькою, яка гарно поставленим голосом розповідала дітям пропагандистський міф про «укропів» (на жаргоні терористів та російських військових, які їх підтримують, так називаються Збройні сили України), які ніби-то знущаються над дітьми мешканців Донбасу. На щастя, школярі цього класу виявилися з власною думкою, зробили диктофонний запис «промови» та виклали в інтеренет. Отже: як викладається історія в сучасних українських школах? Які проблеми постають перед учителями? Яку філософію вони сповідують?

 

«Я викладаю на історичному факультеті Запорізького національного університету, – говорить один з учасників круглого столу кандидат історичних наук Олександр Давлєтов. – Я читаю лекції з різних дисциплін: «Історія міжнародних відносин», «Історія культури в новий та найновіший час» тощо. В аудиторії сидять студенти з Дебальцево, з Донецька, з Краматорська… Я не знаю, як в умовах «гібридної» (інформаційної) війни вони будуть сприймати історичні сюжети, наприклад, про Версальський мир 1919 року, про громадянську війну в США – війну між сепаратистами та конфедератами, якщо я сам увесь час потопаю в аналогіях. Навіть фраза «Ми за мир» у 2014 році набуває зовсім іншого, політичного забарвлення».

 

«Я працюю на кримськотатарському телеканалі, який належить до так званих «альтернативних ЗМІ» на Кримскому півострові. Поки що такі є, хоча журналісти перебувають під жорстким пресингом, – розповідає про життя на окупованій території історик, журналіст Гульнара Бекірова. – Останні півроку я дуже ретельно зважую все, що говорю про Другу світову війну, кримських татар, дисидентський рух. Хоча раніше я могла висвітлювати ці теми цілком вільно. Нещодавно була вилучена з магазинів моя книга про Мустафу Джемільова... Я викладаю в університеті, де раніше вела спецсемінар з історії України, але в серпні мені повідомили, що відтепер я викладаю історію Росії. І це я теж розповідаю вам далеко не все, що хотіла би сказати… Попереджувальні сигнали мені вже надходять.»

 

«Контроль інформації – одна з обов’язкових умов для успішного промивання мізків, адже в замкненому інформаційному просторі правда віри сильніша за правду життя, – вважає дослідниця психологічних наслідків Голодомору, науковий співробітник Інституту суспільних досліджень Ірина Рева. – Мені доводилося спілкуватися з мешканцями Донбасу та біженцями і я була вражена їх переконаністю в тому, що конфлікт на сході країни розпочала саме діюча нині українська влада з метою винищення місцевого російськомовного населення. Навіщо? Відповіді були різними. Мешканці Слов’янська вважають, що «очищення» території від місцевих мешканців дає можливість безперешкодно видобувати розташований на їх землях сланцевий газ. Один симпатичний дядечко з Донецька пояснював мені, що «Президент наказав військовим вбивати людей, бо хоче бути королем на завойованих територіях…» На моє запитання чи часто він дивиться російське телебачення, чоловік здивовано відповів: «Так у нас іншого немає…»

 

Слово – найдешевша зброя і при тому найдієвіша. Психологами ще в середині ХХ століття доведено, що коли аудиторія перебуває в стані стресу, боїться за життя своє та близьких або просто переванатажена інформацією і не встигає її самостійно перетравити, у такому випадку критичність сприйняття знижується, а якщо ще немає виразних коментарів із протилежного боку, глядачам, слухачам та Інтнернет-користувачам можна легко «згодувати» будь-яку брехню. Агресор про це знає і користується, як зараз модно говорити, «технологіями управління массовою свідомістю». «Займаючи село, одна з найперших справ, яку роблять сепаратисти, це встановлюють на кожен, навіть найбідніший, найрозваленіший будиночок супутникову антену, «тарілку», яка орієнтована, звичайно, на Росію, - ділиться спостереженнями доброволець «Айдару» Віктор Боняк. - Для того, щоби інформаційне поле було російським. Бо насправді в містах, наприклад, де ми знаходимося, Старобельськ, Новоайдар, я нічого російського не бачу, там 80% населення за Україну…»

 

Багато хто з українців зараз задається питанням: «А що робити з вороже налаштованими українцями Донбасу, які переконані в тому, що українська армія це – загони карателів, які цілеспрямовано полюють на російськомовних мешканців?» «Я родом із Закарпаття, – розповідає дослідниця, педагог Тетяна Мелещенко. – Мої земляки також багато дивляться російські телеканали, які значною мірою заповнюють ефірний простір. Дивлячись їх, люди не розуміють, що відбувається насправді. Відеосюжети обговорюються вдома, при цьому репродукуються страшні та безглузді речі російської пропаганди, і в такому інформаційному хаосі формується свідомість дітей. У цих умовах завдання вчителя – за допомогою фактів, документів донести до учня реальний стан речей». А в ідеалі, звичайно, - навчити дитину думати самостійно, критично сприймаючи емоційно представлену інформацію з телевізора та комп’ютера.

 

Під час роботи круглого столу доповідачі торкалися багатьох дражливих питань. Вчителі скаржились на непослідовність авторів українських підручників, які, залежно від політичних віянь, схильні однобоко представляюти вітчизняну історію. Але найголовніше було не сказано і навіть не озвучено. Ніхто з гнівом не говорив про «ворогів». Ні про росіян, ні про проросійськи налаштованих (а частіше – вкрай заляканих та дезорієнтованих) мешканців Донбасу. І це свідчить лише про одне – в свідомості українців немає «образу ворога» та сліпої ненависті. Хіба що співчуття до 80% росіян, які підтримують злочинну політику Путіна. Які програли інформаційну війну, здалися без бою, і тепер їх свободу та гідність переплавляють у чергову ілюзію – у смертельну зброю проти мирних мешканців колись братньої держави.


На фото - доброволець «Айдару» Віктор Боняк.

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Всі ми у ці дні про щось мовчимо. Кожен про своє, але і усі про одне, спільне. Але треба не лише мовчати. Треба і нагадувати, згадувати, поширювати, тільки б усі довкола ніколи не забули. 21...
Особливості українізації в одному невеликому місті і його околицях. То є не філологія. То є психологія.) Група в соціальній мережі невеликого міста центральної України. Учасники місцеві російсько...
В 1816 році в Європі стався рік без літа. В червні-серпні в Нью-Йорку, Лондоні, Парижі, Берліні були морози, сніги, бурі та затяжні дощі. Кліматичну аномалію викликало виверження вулкану Тамбора в Інд...
У Дніпрі й на цілій Січеславщині розгортається велика драма маленької людини Коломойського.Щоби сформувати прозелену більшість і залишитися головою облради чи перескочити у крісло голови адміністрації...