App Store Google Play

Полон під Іловайськом очима солдата

30.09.2014 08:46
Полон під Іловайськом очима солдата

«О, привиди!» - махали нам у Черкаському знайомі хлопці, коли ми повернулися з російського полону під Іловайськом, - розповідає сержант Геннадій Єфремов із 93 мехбригади. - Живими нас звідти вже не чекали». Його призвали на службу 2 квітня по мобілізації. У зв'язку з інвалідністю Геннадій був визнаний частково придатним та повинен був при штабі займатися «підняттям» (тобто розконсервацією) і ремонтом бойової техніки - згідно своєї спеціальності. Але, подумавши, чоловік вирішив їхати в зону АТО, бо відчував відповідальність за життя молодих хлопців, яких відправляли туди.

«Я там був найстарший (49 років), хлопці мене називали «Дід». Ще до травми я не раз призивався на військову перепідготовку та мав хоч якийсь досвід, а вони – зовсім молоді-зелені», - пояснює свій вибір Геннадій. Мамі сказав, що його відправляють на блок-пост у Бердянськ. Часом дзвонив, розповідав, що вони купаються в морі, хоча погода в них там не дуже гарна – дощ і град. Про те, який це був «град», жінка дізналася 1 вересня, коли син повернувся додому з рукою на перев'язі.

«Години чотири ранку. Стоїмо з пацаном на посту. Світає. На небі спалахнула падаюча зірка. Одна, друга, третя, четверта... Красиво... - з убивчою самоіронією Геннадій описує «естетику» війни. - Ми навіть одразу не збагнули, що це. А потім чуємо звук «у-у-у-у» і до нас доходить: «Лягай! Град!!! » Як почало нас обсипати...» «Град» - це снаряд, який, наближаючись до мети, розсипається на безліч частинок і вражає все, що опиняється внизу.

Війна поступово ламала звичний спосіб життя мобілізованих солдатів. «Ми перестали чистити взуття, готувати їжу та купатися. Вирішили, що це – погана прикмета. Почистили берці – оточення. Кухар почав борщ варити – ах, який борщ! – оточення. Пішов у літній душ купатися – напад», - описує військові будні Геннадій.

 

- А де ви купалися?  

- Та насправді ніде. Неподалік біля нашої позиції було селище, яке люди залишили, рятуючись від війни. І на одній ділянці був літній душ, ми туди води з колодязя наносили, вона за день на сонці нагрілася...

 

- І часто ви навідувалися на покинуті ділянки?

- Я знаю, що ви маєте на увазі. Ні, мародерством ми не займалися. Але ми заходили в кожен дім з автоматом напоготові, заглядали в кожну кімнату та забирали всю зброю, включаючи ножі, а також усі засоби зв'язку – мобілки, ноутбуки і т.п., все що противник міг використовувати проти нас. Це вимушені заходи безпеки, називаються «зачистка» території. Не маючи впевненості, що з сусіднього будинку хтось не почне по нас стріляти, ми не можемо рити окопи, укріплюватися, ставити бойову техніку. Крім їжі ми нічого собі там не брали.

 

- Армія не забезпечила вас провіантом?

- Забезпечити-то забезпечила – каші, макарони, консерви. Але, полежавши трохи при 40 градусній спеці, залізні консервні банки розпухають, їх вміст стає неїстівним. Двоє моїх хлопців спробували це їсти. З наслідками. Гуманітарна допомога до нас на передову не доїжджала. Отже ми частково були на підніжному кормі: по нас міномети б'ють, а ми картоплю на городі копаємо... Цигарки ми робили самі. Один наш хлопчина шукав на городах тютюн-самосад, який ми сушили та курили.

 

- Розкажіть про полон. Як вас захопили?

- Ми стояли в селищі Грабському. Прикривали дорогу, по якій в Іловайськ увійшли хлопці з нашої зведеної роти та батальйону «Донбас». Трохи далі за нами, за переїздом, стояли наші мінометники. Нас там «сепаратори» щодня обстрілювали - АГС (автоматичний гранатомет), міномет, «Град». З обстрілу в нас починався «Добрий ранок!», останні падаючі міни бажали нам «На добраніч». Одного дня на нас посунули три танки, а нас 13 чоловік в окопі та з техніки було в нас тільки одне БМП. Вони не знали, що там жменька людей, думали більше, бо вже один раз спробували рипнуться, то ми по них такий вогонь відкрили...

 

- З переляку?

- Ні, з переляку так не вийде. Жити хотілося, ось ми і постаралися... Але проти трьох танків ми вже зробити нічого не могли. Вирішили відступати на БМП, але наша бойова машина отримала снаряд у бік і втратила керування. Ми вискочили та «зеленкою», городами побігли шукати своїх. А росіяни наше БМП підірвали, ще й на камеру знімали як «викурюють хохлів». Потім виклали цей ролик в Інтернет.

 

- Страшно було?

- Страшно, звичайно, страшно. Тікали городами. З розгону заскочили в якесь болото, ледве вийшли... Зі зброєю, в броніках... Уявіть, біжимо, ховаємося, а поруч біжить людина та вже вголос уявляє, як нас тут покладуть. Щось ввічливо втовкмачувати йому в такому стані не має сенсу. Я пообіцяв, що, якщо буде нити, просто зараз йому обличчя наб'ю. Подіяло. Дякував мені потім, коли ми благополучно дісталися до своїх.

 

- І як вас прийняли?

- Полковник вилаяв за те, що залишили позицію, і знову привезли нас на те ж місце. У мене після всіх цих подій сердечко прихопило, і мене відправили в госпіталь. З польового госпіталю вивозили важко поранених на «Камазі». Мене і ще одного хлопця, який був поранений в руку, але міг тримати автомат, попросили супроводжувати їх. Дорогою нас обстріляли з міномета. Це було на розвилці біля Червонопартизанська. Водій, виходячи з-під обстрілу, повернув не ліворуч, куди вирушила частина нашої військової колони та генерал, а праворуч. І в цьому була наша помилка. З мінометів нас почали обстрілювати з двох боків. Ми повернули до селища, знайшли безпечний підвал і знесли туди поранених. Сховалися за БМП із тієї частини колони, яка поїхала за нами. Відстрілюємося. Бій був кошмарний. Спочатку наші навіть зуміли «віджати» у росіян два танки та БРДМ. Правда, ні навідника, ні заряжальщіка в нас для роботи з ними не було.

 

- У цьому бою ви отримали поранення?

- Так. Розірвалася міна, мене з хлопцем, який був поруч, вибуховою хвилею відкинуло метрів на п'ять. У нього всі ноги в чорних цятках - осколки від міни. У мене в руці, я думав, теж осколок застряг, але потім виявилося - куля. Я спустився в підвал до поранених і медсестра Катя зробила мені укол. Хороший укол! Біль залишилася, але в голові таке почало відбуватися, що біль ніби відійшла на другий план... За годину в підвал забігає якийсь мужик і каже, що росіяни нам дають коридор. Тільки вийти до них потрібно без зброї та здатися в полон. А у нас на той момент вже не було ні чим стріляти, ні гранат. Я втопив свій автомат у колодязі та виходжу. А їх вояка репетує: «Руки вгору! Руки вгору!" І матом криє. Я одну руку підняв, а друга висить. Вони нас посадили біля своїх танків. Сидимо.

 

- А що з пораненими?

- Я б і поранених із собою забрав, якби здоровий був та при пам'яті. Але тут медсестра підхопилася: «Потрібно поранених витягувати!» Росіянин, пом'явся та запитує: «А багато їх там?» Вона: «Чоловік п'ятнадцять». Він тоді зібрав команду з полонених, їх повели в селище, принесли поранених. Укрили, щоб не замерзли. І, напевно, годин 5 чекали в полі, поки за ними приїде машина. «Камаз» приїхав, лежачих повантажили та повезли. Куди – ми не знаємо. Думаю, в Ростовську область.

Потім під'їхав другий «Камаз». Нас, легких 300-х, відразу завантажили туди, вперед. Нас посадили, із нами ще було четверо лежачих. Усіх інших полонених, чоловік 100, запхали в той же «Камаз» стоячи та кудись повезли. Довго везли. Поки доїхали з чотирьох 300-х вже два 200-х. Вивантажили нас десь у полі. Спочатку їсти не давали. Повели на одне поле – мужики кукурудзи наламали. Повели на інше – кавунів набрали, щоб і попити, і пожерти. А згодом стали й пайки видавати. Спочатку один на 15 осіб. Потім – більше. Коли додому відправляли – кожному по російському пайку.

- От ви говорите «росіяни». А як ви визначили, що це були російські військові?

- А там визначати нічого. Ніхто не ховався. І форма, і техніка їх. І командування у них трохи по-іншому поставлено. І самі вони зізнавалися: «ми - рускіє». Єдине, що вони хитро зробили, це почали ховати свою техніку, коли «Червоний хрест» мав приїхати і забрати нас. Колона БМД кудись поїхала. Танки зникли. Росіяни зробили вигляд, що вантажаться та забираються геть. Цирк.

 

- Як вони ставилися до вас, полонених?

- Переважно нормально. Не було такого, щоб кричали «тварі» чи ногами били. Є там хлопці непогані. Хоч ми з ними вранці один одного з танків та БМП довбали, але їм за великим рахунком до нас немає діла. Вони – солдати. Робота в них така – стріляти в кого скажуть. Хоча в кожній армії є виродки. Було кілька людей, які весь час гундосили: «Та ми вас постріляємо, бандери...» А я і мовчу, що я народився, взагалі-то, в Московській області, Раменский район, село Захарово. А то, думаю, розстріляють як зрадника.

 

- А що – могли?

- У них такі дивні думки в голові. Вони вважають, що це ми загарбники, а не вони. Вони нас питали, і це не один раз було: «Ну чого вам не сиділося вдома, чого ви сюди прийшли?» Хоча насправді це ми вдома, а вони прийшли... А уявляєте, стоїть «чех» (ми так чеченців називаємо), помотав головою і видає з характерним таким акцентом: «Ти чєво прішол на нашу зємлю, да-а?» Був там один молодий хлопець, росіянин, сидів-сидів, а потім піднявся та й говорить: «Я, чесно кажучи, не розумію ситуацію. Нам вранці сказали: «Ви їдете захищати кордон». Але не сказали, де кордон... » І це він говорить, стоячи у нас під Іловайськом...

 

- Там були й чеченці?

- Так, це реально – звірі. На очах моїх хлопців «донбасівців» били. Росіяни віддали «чехам» 15 наших пацанів. Якби я до «чехів» потрапив, я би підірвав себе разом із пораненими, - у мене для такого випадку «лимонка» з собою була.

 

- Протримавши п'ять днів у полоні, вас відпустили? Напевно, обмінявши на своїх?

- Так. Але відпустили тільки армійців, а всіх хлопців з батальйону «Донбас», які попалися разом із нами, навіть поранених, залишили. Ми змогли забрати лише трьох дівчат із «Донбасу», двох розвідниць і медсестру, сказавши, що це наші. Ротний сам приїхав по нас на «Уралі». Каже: «Краще я вас заберу, ніж ви будете чекати, поки організують відправку». І ми вночі на швидкості 100 км на годину, без фар, щоби важче було в нас поцілити, примчали в Черкаське... Здрастуйте, «привиди» явилися! У Черкаському нас відпустили на 10 днів по домівках – на відпочинок. І ось тепер ми сидимо та думаємо, що нам буде за те, що зброю втратили, здалися в полон...

Геннадій відвернувся до вікна. Курить. Я обдумую почуте. Ми знаємо, що під час Другої світової радянські громадяни, побувавши в полоні, вважалися зрадниками. І ми засуджуємо Сталіна за це. Будемо сподіватися, що зараз у нас інші часи. Постійно ведеться робота з обміну полоненими. По телевізору показують як солдатів, що вийшли з «котла», зустрічають друзі та рідні – як героїв. Та вони і є героями. Більшість солдатів, які воюють в АТО – мобілізовані. Тобто люди, звичні жити в зовсім інших умовах, але вони взяли в руки зброю та захищають свою землю, живуть в окопах без душа й телевізора, сплять на землі, потрапляють під обстріли, отримують поранення... Чи це не подвиг для невійськової людини?

- Геннадій, які у вас плани на ці 10 днів?

- Та які плани? Коли зарплату дадуть, поїдемо провідати своїх бойових товаришів... на кладовищє. Потім матерів їх провідаємо, спасибі скажемо за те, що виростили героїв. А через десять днів усі повернемося назад, у Черкаське.

 

- В так впевнено говорите «всі повернемося». Невже після пережитого не буде дезертирів?

- З нашої роти не буде. Коли місяцями в одному окопі з людьми сидиш, а по вас б'ють «Гради», на голови сипляться міни, вас пробують взяти в оточення, то починаєш відчувати їх рідними братами. Виробляється почуття плеча.

Геннадій загадково посміхається і намагається здоровою рукою підняти рукав футболки. Я допомагаю йому і бачу татуювання з тризубом та написом: «З нами Бог і Україна».

- Це Ігор Ємельяненко робив, - тихо каже Геннадій, дивлячись у вікно. - Наш перший 200-й ...

 

ДО РЕЧІ

В одному з інтерв'ю дніпропетровський психотерапевт А.Федорець звернув увагу на зміну світосприйняття людей під час Майдану-2004, Евромайдану та нинішньої «гібридної війни». Світ ніби розколовся надвоє: «свої» - «чужі», «друзі» - «вороги», «хто не з нами, той проти нас...». Емоційні телесюжети лише підсилюють чорно-білий ефект. Частина населення перестала бачити напівтони, ігноруються очевидні факти, заперечується можливість неоднозначного трактування подій. Психоаналітик М. Кляйн називає цей стан свідомості «шизо-параноїдна позиція». Вийти з нього, зокрема, можна в процесі живого спілкування з очевидцями, з учасниками подій, які зуміли зберегти критичність мислення.



НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


4 роки тому Дніпро позбувся тягаря гріхів і злочинів одного з організаторів Голодомору та офіційно став Дніпром.З тих пір навіть затяті противники узаконення цієї народної назви забули й згадувати про...
Юрій Фоменко

Біля річки Жовтої

1648 року, вночі з 15 на 16 травня, військо Речі Посполитої вишикувалося для здійснення маршу до урочища Княжі Байраки ...Чим була та битва під Жовтими Водами? Початком визвольної війни? Початком бурж...
Олександр ВАЙС

Окупація

Окупація завжди починається з брехні. Певною мірою окупація і є брехнею. Довгими й марними намаганнями називати речі тим, чим вони не є і привласнюванням їх тими, кому вони ніколи не належали. Наш вип...
Колись Чорний ліс тягнувся від Карпатів до Дніпра, а Голубий ліс на Січеславщині займав майже повністю Петриківський, Царичанський, Магдалинівський, Новомосковський та Павлоградський райони.Про що сві...