App Store Google Play

«Ангели» на передовій

22.09.2014 16:04
«Ангели» на передовій

Як повинна діяти добра людина, якщо на неї напали? Як би ви діяли в такій ситуації? Є три варіанти відповіді на це питання. Перший - добра людина має захистити себе. Другий - прийняти муки, якщо буде потрібно - померти, але не відповідати ударом на удар. Третій - здатися та стати покірною зброєю в руках «переможця».

 

Обидва мої співрозмовники - Олексій Корж та Олександр Салабута - вибрали перший варіант. Коли Росія окупувала український Крим, коли почалася стрілянина на Донбасі, заворушення в інших областях нашої країни, ці двоє сміливих чоловіків одними з перших вийшли чергувати на блокпости, щоби не пропустити в рідне місто ворожу зброю та бойовиків. Олексій з іншими хлопцями з територіальної самооборони стояв на дорозі, яка проходить через Підгороднє. «Зброю нам не видавали. Хто ж нам її дасть? А силу застосовувати доводилося. Не всі люди з розумінням ставилися до перевірок на блокпостах. Зараз, напевно, розуміючих побільшало», - каже Олексій.

 

Олександр охороняв підступи до серця Дніпропетровська на блокпосту на дорозі між смт Кіровське та селом Партизанським. «Було смішно, - невесело посміхається мій співрозмовник. - Міліція, щойно починало сутеніти, сідала в машину та їхала геть. А ми залишалися, як партизани, практично без зброї, хіба хтось із хлопців приносив свою, зареєстровану рушницю. Було часом страшно. Але ми зробили те, що повинні були - захистили своє місто, свою область. Тепер ми повинні захистити людей, які живуть в Донецькій і Луганській областях».

 

Олексій та Олександр - добровольці. Олексій, поки не отримав поранення, був у батальйоні територіальної оборони «Донбас». Олександр - рядовий Збройних сил України. Олексій вже відслужив і вибув у зв'язку з пораненням, а Олександр через пару днів відправляється в зону АТО. Обидва вони уродженці Дніпропетровська. У обох є діти: в Олексія двоє, старшому синові 20, а молодшому 10 років; в Олександра - син 16 років.

 

У обох є мрії. Олександр мріє ще про доньку. Планує закінчити навчання в Уманському педагогічному університеті (це буде у нього друга вища). Коли повернеться з війни, працюватиме над тим, щоби років через 15 стати Учителем року (до вступу в армію Олександр викладав географію в школі № 108 в Чаплях). «Хочеться просто жити, бути порядною людиною. Хочеться, щоб мене любила моя дружина Уляна», - ділиться планами на післявоєнне життя Олександр.

 

Олексій мріє взяти участь у наведенні порядку в країні. «Я вважаю неправильним, що людина, яка офіційно заробляє 5000 гривень на місяць, їздить у шикарному «Лексусі», краде, а тих, хто не має таких грошей, вважає брудом під ногами... Це жахливо», - вважає доброволець. Сам Олексій має маленький бізнес і знає, як заробляється кожна копійка.

 

Останні декілька років його підприємство змушене було «годувати» різноманітні структури. Олексію «дуже хотілося дати в морду тим, які приїжджали «доїти». Зараз чоловік налаштований рішуче: «Якщо ситуація не зміниться, значить потрібно знову міняти режим. Не можна допустити, щоби люди, які загинули за справедливість, загинули даремно». Першим кроком до відновлення справедливості буде створене з його ініціативи громадське об'єднання «Національна дія».

 

А тепер я спробую задати своїм співрозмовникам запитання, які лунають у розмовах між людьми в транспорті, на вулиці - адже зараз усі говорять про те, що відбувається на Донбасі. Про солдатів, про їх рідних, про людські цінності.

 

- Олексій, а як дружина поставилася до вашого рішення стати добровольцем?

 

- Вона мене зрозуміла. Якщо не зупинити їх там, вони прийдуть сюди та повторять все те, що зробили на Донбасі.

 

- Скажіть, от ви вирушаєте на війну, а хто ваші вороги? - Питаю свого другого співрозмовника, Олександра. - Буквально сьогодні я йшла вулицею та спостерігала ситуацію: солдат, який приїхав додому на кілька днів у відпустку, переконує жінку, що українська армія не обстрілює мирних жителів у Донецьку та Луганську: «Так навіщо б ми це робили?!» ... Олександр, у кого ви будете стріляти?

 

-Я нікого не хочу вбивати. Я хочу захистити жінок і дітей. У Святому Письмі сказано: «немає більшої любові, ніж покласти душу свою за други своя». Серед моїх друзів, які пішли в армію добровольцями, немає таких, які б хотіли вбивати. Захистити свою землю, свій дім, своїх дітей - це так. У багатьох є діти: по двоє, а в деяких і по троє. Вони чхати хотіли на політику. Для них важливо, щоб війна не дісталася до їхнього будинку...

А що стосується ворогів - вороги повинні бути зі зброєю. Я знаю, як наш дільничний мент збирав тітушек й організовував їх влаштовувати погроми. Тих, у кого була підписка про невиїзд, умовний термін за хуліганство тощо. Ось таке бидло підняло голову на Донбасі, їм дали зброю... І, звичайно, російські війська...

До речі, у моїй військовій частині є етнічні росіяни, які пішли добровольцями воювати за Україну. Не в національності суть. Суть - у відчутті зв'язку з Батьківщиною. Я вважаю, що людей, які не хочуть бути громадянами України, потрібно позбавляти громадянства, а також права голосу на виборах. І нехай собі живуть в Україні, якщо хочуть. Працюють. Дотримуються законів.

 

- Олександр, а звідки у вас цей зв'язок із Україною? Деякі чоловіки, отримавши повістку, міркують так: «Не буду ризикувати життям, що мені Україна дала? За що її любити?»

 

- «Не питай, що тобі Україна дала, а спитай, що ти зробив для неї». Так мене виховував дід. Він був родом із старовинного села Волоське Дніпропетровської області. Зріст 180 см. Блакитноокий. Світловолосий. Він був націонал-комуністом, вірив у світле майбутнє, але на українській землі. Він брав мене з собою в степ і читав напам'ять уривки з творів Сосюри, Рильського, Гоголя. Він привозив мені книжки і українською, і російською мовами.

 

Бабуся мені читала українські казки. У любові до рідної землі мене виховував батько. Мій дід по батькові був родом із Сіверщини (Чернігівська область), теж старовинний український край... Але що таке земляки-українці я по-справжньому зрозумів у 1990 році в радянській армії, коли потрапив на Далекий Схід у морчастину прикордонних військ. Мене там підрізали прихильники великодержавної ідеології за те, що я «хохол» і патріот. Я дивом вижив.

З тих пір я пишу вірші українською мовою, до армії писав по-російськи. Хочете прочитаю те, що написалося вчора вночі?

 

Я в ніч піду, безмежну і безкраю,

де пада лист осінньої пори.

Лише в листі скажу тобі: «Кохаю»

й погляну на тебе лише згори.

Я в ніч піду, і друзі всі зі мною,

ми - ангели в зеленому вбранні.

То не мішки військові за спиною,

то - крила, що здіймаються з землі.

Багато з нас не вернуться ніколи.

Ми знали, на що йшли, куди ідем.

Хтось дужий з нас, а часом хтось і кволий

крокує в вічність, в божий сад - Едем.

Хтось вернеться із нас, а хтось - ніколи

не зможе своїх рідних обійнять.

Я йду у бій, я - ангел, я - військовий:

я йду жінок й дітей охоронять.

 

- Чудова поезія! Асоціативно в свідомості спливає образ архангела Михаїла... Спасибі, Олександр.

А тепер у мене питання до Олексія, який вже побував у зоні АТО. Розкажіть, як складалися ваші стосунки з місцевими жителями?

 

- Відсотків 10 населення нас абсолютно не сприймали. Типове запитання: «Навіщо ви прийшли нас убивати?». Ми намагалися з ними розмовляти, пояснювати, але з їхнього боку було повне нерозуміння ситуації, що склалася.

 

- А що ж решта - 90% населення?

 

- Інертна маса. Сидять і чекають: «Що буде далі?». Хоча деякі люди нам допомагали. Наприклад, ми певний час жили в фермера. У великому хліві, у якому на одній половині розташовувалися вівці, а на іншій лежали брикети соломи. Ми на цій соломі спали. Колюча, зараза. Нас там дуже смачно годували тричі на день. Господар не побоявся нас до себе пустити.

 

- Можливо, людей відлякували закриті обличчя бійців батальйону «Донбас»?

 

- У нас в батальйоні «Донбас» більшість хлопців були з Донецької області, вони обличчя закривали. Я не закривав, бо я з Дніпропетровська та й взагалі я для себе так вирішив. Я думаю, що причина в іншому. Система на Донбасі була поставлена ​​таким чином, що від людини взагалі нічого не залежить. Весь минулий рік (у мене був контракт) я пропрацював у місті Соледар, поруч з Артемівськом. Я бачив, як там люди живуть.

Коли почалися події в Донецьку, я спілкувався із хлопцями з Артемівська, вони розповідали: приїжджають на шахту в Соледар, всіх збирають до автобуса: «В Артемівську будете стояти на демонстрації». Один хлопець каже: «Я не хочу». «Не хочеш, - кажуть, - звільняйся!»

 

- Як ви пережили Майдан?

 

- Ніяк. Я не вірив, що таким чином вдасться поміняти систему. Напевно, я дуже довго дозрівав.

 

- Розкажіть, де ви отримали поранення?

 

- Під Карлівкою... У квітні на базі батальйону територіальної оборони «Дніпро» почали створювати добровольчий батальйон «Донбас». Спочатку нас було трохи більше 50 чоловік. Наскільки я розумів завдання тероборони - це мала бути охорона якихось будівель, якихось осіб, можливо, зачистка території. Але 11 травня ми потрапили в Маріуполь. Ми кілька днів були там, охороняли аеропорт - щоб місцеві «ополченці» його не розкурочили.

 

Потім нас відправили у Великоновосілківський район Донецької області. Там були проблеми з місцевою владою: ДНРівський прапор висів біля адміністрації, звільнили старого голову адміністрації, втік начальник РВВС, забравши з собою всю зброю зі збройової кімнати. Ми підняли державний прапор, охороняли адміністрацію, охороняли нового голову адміністрації. Взяли РВВС під свій контроль, а враховуючи, що в міліціонерів не було зброї, довелося дві ночі їх також охороняти. Тобто батальйон реально займався своєю безпосередньою діяльністю.

 

- А потім?

 

- 23 травня ми потрапили в засідку під Карлівкою. Ми знали тільки дві точки, із яких по нас будуть стріляти. І з того боку ми були прикриті. А по нас стріляли, як мінімум, з 4-х, а то і з 5-ти точок. В результаті - поранені 5 чоловік, 5 загинули. Мене врятувала каска: одна куля потрапила в каску, інша пробила лицьову кістку та вийшла крізь вухо...

 

- Дорого обійшлося лікування?

 

- Лікування для нас було безкоштовним, за це величезне спасибі нашій адміністрації. Лікарі в лікарні Мечникова та у військовому госпіталі в Дніпропетровську до нас ставилися дуже добре. Але особливо мене здивувала щира турбота лікарів у місті Красноармійську Донецької області (куди нас привезли для надання першої допомоги), я такого ставлення до себе в лікарнях ніколи не зустрічав... Пізніше, коли призначали лікувальну фізкультуру та профілактику, здавалося, що для нас вже все добре закінчилося.

Але настав час нас виписувати - і ніхто не знає куди. Давайте випишемо їх в батальйон. Давайте. А є батальйон тероборони? Батальйону немає. Є батальйон «Донбас» Нацгвардії, а ви туди не вступали, медкомісію перед вступом не проходили, присягу не приймали. Хочете - пишіть заяву, проходьте медкомісію і, як тільки будуть вільні місця, ми вас приймемо. Але всі поранення, отримані раніше - ваша проблема...

 

До речі, психологи вважають, що найбільш близьким до поняття «доброволець в армії» є поняття «волонтер». Характерні риси волонтера: справедливість, відповідальність, самодисципліна, сміливість, альтруїзм, любов до людей і віра в людей. Найдивовижніша особливість добровольця в армії це - готовність віддати своє життя, захищаючи кого-то другого. Така поведінка потрясає, але, в той же час, добровольця не можна ідеалізувати. Від ангела він відрізняється здатністю відчувати (наприклад, страх), мати особисте ставлення до подій, ворогам, наказам командира і діяти з власної волі.

 

Таким чином для Олексія війна стала подвійним випробуванням на міцність - на фронті та в тилу. Виявилося, що бути добровольцем у боротьбі з бюрократією - не простіше, ніж воювати на передовій. Але дніпропетровці не здаються. Створювана А.Коржем громадська організація «Національна дія» покликана захищати інтереси добровольців, які отримали поранення в зоні АТО, допомагати встановлювати статус загиблих і тих, кого послали на війну, а в документах написали «на навчання» ...

 

Це дуже важливо - зробити так, щоб воїни, які проливали свою кров за батьківщину, відчували підтримку з боку народу та держави. Не страшно, якщо спочатку буде тільки народ, «держава» (в сенсі, представники влади) скоро підтягнеться, зміркувавши, що це вигідно.

 

І тоді перестане бути риторичним запитання «За що любити Україну?». За те, що тут живуть люди, вдячні солдату за його подвиг, які хочуть про нього піклуватися. За те, що тут живуть не просто люди - земляки, які вважають тебе своїм і готові допомогти земляку, який потрапив у біду. Як казав мудрий Григорій Сковорода: «Якщо я хочу, щоб мене любили, то я сам, перший, люблю». Ймовірно, цим принципом керуються і добровольці, що йдуть на фронт.

 

ЛИЦА 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


4 роки тому Дніпро позбувся тягаря гріхів і злочинів одного з організаторів Голодомору та офіційно став Дніпром.З тих пір навіть затяті противники узаконення цієї народної назви забули й згадувати про...
Юрій Фоменко

Біля річки Жовтої

1648 року, вночі з 15 на 16 травня, військо Речі Посполитої вишикувалося для здійснення маршу до урочища Княжі Байраки ...Чим була та битва під Жовтими Водами? Початком визвольної війни? Початком бурж...
Олександр ВАЙС

Окупація

Окупація завжди починається з брехні. Певною мірою окупація і є брехнею. Довгими й марними намаганнями називати речі тим, чим вони не є і привласнюванням їх тими, кому вони ніколи не належали. Наш вип...
Колись Чорний ліс тягнувся від Карпатів до Дніпра, а Голубий ліс на Січеславщині займав майже повністю Петриківський, Царичанський, Магдалинівський, Новомосковський та Павлоградський райони.Про що сві...