App Store Google Play

Каїне, де твій брат Авель?

19.03.2014 09:35
Каїне, де твій брат Авель?

Іще надовго залишиться в національній пам’яті нічим не спровокована збройна агресія Росії проти України в Криму… Десятки тисяч десантників, спецназівців напали на мирну країну, що аж ніяк не загрожувала Російській Федерації. На вулицях кримських міст – вояки в чужих одностроях, на дорогах – броньована техніка, скрізь блокпости, у Крим не можна в’їхати, із Криму не можна виїхати. Всюдисущі солдати повітряно-десантних військ РФ і спецназу Головного розвідувального управління генштабу Збройних сил Росії (місцеві назвали їх «зеленими чоловічками»), озброєні до зубів і з незрозумілими намірами, в непоодиноких жителів півострова викликають почуття страху та роздратування. Шок і нерозуміння. Як до цього ставитися українським офіцерам, які на півострові часто-густо проживали неподалік російських колег, чиї діти відвідували спільні дитсадки?.. Та й за часів СРСР ці люди служили в одному полку, на кораблі, спільно проходили випробування в гарячих точках. Російських військових уважали якщо не своїми, то й не чужими. За 22 роки перебування Чорноморського флоту РФ на території України до його офіцерів та моряків звикли як до частини місцевого пейзажу. І раптом така підлість, такий удар у спину. Навряд чи це пробачать і забудуть…

Ось із таких, зокрема подій складаються відносини між народами. Колись «вождь світового пролетаріату» писав із приводу 9 січня 1905-го, коли царські війська в Петербурзі відкрили вогонь по мирній вірнопідданій демонстрації, що у криваву неділю було розстріляно віру народу в царя. Путінські війська в Криму своїми чобітьми роздавили симпатії українців до Росії. У 1914 році (ювілей!) царська армія, вдершись до Галичини, поклала край доти потужному тамтешньому москвофільству. Після 1914-го воно цілком здеградувало і зрештою зникло майже безслідно. Можливо, що саме сьогодні закладаються основи таких українсько-російських відносин на довгі роки.

Річ у тім, що від часів міністра оборони України генерала Олександра Кузьмука наше військо комплектується за територіальним принципом. А це означає, що у військових частинах на півострові служить багато кримчан. Часто-густо вони давно знайомі з російськими офіцерами, незрідка вчилися з ними у Севастополі в одній школі чи в одному офіцерському освітньому закладі. І те, що сталося, – це струс, якого не очікували. Журналісти, спілкуючись із військовими РФ після початку того, що в деяких ЗМІ східного сусіда називають операцією «Російська весна», помічали в них відчуття цілковитого морально-психологічного дискомфорту. Справді, ні сіло ні впало зненацька напасти на своїх сусідів і колег, оточити їхні військові містечка, заблокувати й нахабно вимагати капітуляції та зради… В українців, і не лише військовослужбовців, і не лише в Криму, нині домінує гостре відчуття образи та приниження, змішане з огидою. Віроломство й підступність можуть в очах наших співвітчизників «збагатити» психологічний портрет російської нації…

Не менше, ніж фізичні дії окупантів, дошкуляють російська пропаганда й ганебна поведінка лідерів РФ, що, пошиваючи в дурні всю світову громадськість, зухвало заявляють, ніби в Криму немає російських військ. І це тоді, коли відомі вже навіть регіони, звідки прибули ці підрозділи… Навіть самі вояки РФ цього не приховують. Інформаційна агресія Росії супроводжує збройну; кремлівські, як їх тепер називають, «пропагандони» деморалізують не менше, ніж бронетранспортери східного сусіда в Криму. Все це підтримують тисячі політичних «туристів Путіна», що посунули із сусідніх російських областей на Харків, Донецьк, Луганськ, Херсон, Миколаїв, Одесу…

Чи не створює такими діями Путін потужний антиросійський комплекс у ментальності українців? Адже етнокультурні стереотипи у свідомості народів – то явище доволі динамічне, здатне змінюватися під тиском обставин. Нам сьогодні ще важко точно передбачити, які психологічні та ідеологічні наслідки матиме «російська весна» московських спецслужб і генштабу в Україні.

Однак, якщо ця акція вилікує мільйони наших громадян від проросійських ілюзій, як колись інша допомогла видужати від москвофільства, це стане єдиним плюсом подій, що відбуваються. А є підстави вважати, що вона вже лікує, і доволі ґрунтовно. Раніше, за всіма соціологічними опитуваннями, в нас понад 80% громадян позитивно ставилися до Росії. До збройної агресії в Криму остання вдалася наприкінці лютого – на початку березня 2014 року, тож найсвіжіших соціологічних даних іще не маємо. Однак уже нині зрозуміло, що мільйони українців оцінили ці події на півострові (а заодно і спровоковану Кремлем на сході України шовіністичну істерію) як цинічну й безсоромну наругу над їхньою країною та гідністю. Майдан показав, що з українцями так учиняти не можна…
На наших очах Кремль закладає підмурівки нових росій­сько-українських і українсько-російських відносин, коли візаві вбачають один в одному зовсім не друга й не доброго сусіда.
Національна травма, заподіяна українцям, може сформувати в них як мінімум відчуженість і антипатію щодо росіян.

Здавна українці звикли дивитися на Росію як на якийсь позитив, від котрого можна чекати на розуміння й допомогу. Цьому ставленню сприяв не так історичний досвід (що давав зовсім інші орієнтири), як потужна імперська й радянська пропаганда. Проте жодна пропаганда не може вічно протистояти фактам. Проросійські настрої значної частини українців досить довго утворювали специфічне тло внутрішньої та зовнішньої політики держави. Однак після інтервенції в Криму українська свідомість має якось жити з тим, що Росія – ворог, що на сході – страшна загроза Україні. Це справжній струс для мільйонів людей. І ми ще не можемо прогнозувати, яких емоційних форм він набуде і які сталі комплекси витворить.

Цікаво, що під час облог наших частин у Криму російські військові були щиро переконані: українці повинні по-хорошому капітулювати у найкращих «братніх» традиціях. У нашій історії це можна назвати комплексом Калнишевського. Калнишевський – останній кошовий отаман Запорозької Січі, який умовив козаків здатися генералові Єкатєріни ІІ Текелі, мотивуючи тим, що російські солдати – єдиновірні з козаками православні й чинити їм опір не можна (навіщо проливати християнську кров?). Але солдатам ці поважні обставини аж ніяк не завадили сплюндрувати козацьку республіку.
Тепер на очах цей комплекс Калнишевського руйнується і приниження перетворюється на інше, агресивніше почуття. З іншого такого зневаження після програшу війни за Україну 1918–1921 років зродилася УВО – Українська військова організація полковника Євгена Коновальця. Образ росіянина в українській душі рішуче переформатовується, набуваючи доволі непривабливих рис. Розриваються глибинні емоційні зв’язки, що вироблені звичкою, 300 роками проживання в єдиній імперії. Україна звільняється від проросійських симпатій та ілюзій. Національно-духовному усамостійненню українців своєю агресією посприяв Владімір Путін.

Хай там як, але тепер духовно-політичне самопочуття українського народу поділятиметься на два періоди: до кримської кризи та після неї. Дещо має відбутись і в російській ментальності, яка звикла бачити українців чимось невіддільним від себе, бо ж раптом сталась очевидна емансипація. Зрозуміло, що активною стороною в цьому процесі остаточного розриву виступила саме РФ (незалежно від суб’єктивних намірів її еліти).

Що довше перебуватимуть окупаційні війська в Криму, то більше поглиблюватиметься цей розкол двох суспільств – українського та російського – на самостійні сутності.

Для українців настає великий момент істини, коли нація звільняється від забобонів облудної пропаганди й починає бачити світ у його справжніх рисах. І це позитивний, хоча й болісний процес, бо за ілюзії доводиться надто дорого платити. Що ж, як ми побачили, ті історичні й ментальні тканини, котрі зв’язували дві нації, Владімір Путін вирішив брутально розрубати мечем. Є підстави вважати, що це йому вдалося. Як і національне виховання українців Півдня, коли російськомовні, а часто й етнічно російські матроси, солдати та офіцери ЗСУ на пропозиції росіян здатися відповіли виконанням Національного гімну й гаслом «Слава Україні!». Вони не забудуть, за яку країну стояли до кінця…

У дуже тяжкому стані буде тепер ідеологія «Русского міра» і пропаганда братерства двох народів, бо завжди вилізатиме Крим. Саме він стане прірвою між націями, бо агресія РФ 2014 року залишиться в анналах української історії. Надто болісна травма… Почне формуватися новий тип українця, підготовленого до суворих історичних випробувань, здатного протистояти національним і геополітичним викликам.

Чимало політологів казали, що в 1991-го незалежність упала на українців як Божий дар, без справжньої боротьби й жертовності. Здається, сьогодні доведеться віддати історії цей борг. Шкода лише, що через багаторічну діяльність у керівництві держави неукраїнських сил вона не є найкращим чином організованою для опору. Але в того, хто бореться, шанси завжди є.

Тиждень 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


4 роки тому Дніпро позбувся тягаря гріхів і злочинів одного з організаторів Голодомору та офіційно став Дніпром.З тих пір навіть затяті противники узаконення цієї народної назви забули й згадувати про...
Юрій Фоменко

Біля річки Жовтої

1648 року, вночі з 15 на 16 травня, військо Речі Посполитої вишикувалося для здійснення маршу до урочища Княжі Байраки ...Чим була та битва під Жовтими Водами? Початком визвольної війни? Початком бурж...
Олександр ВАЙС

Окупація

Окупація завжди починається з брехні. Певною мірою окупація і є брехнею. Довгими й марними намаганнями називати речі тим, чим вони не є і привласнюванням їх тими, кому вони ніколи не належали. Наш вип...
Колись Чорний ліс тягнувся від Карпатів до Дніпра, а Голубий ліс на Січеславщині займав майже повністю Петриківський, Царичанський, Магдалинівський, Новомосковський та Павлоградський райони.Про що сві...