App Store Google Play

Здрастуй, зброє

21.02.2014 23:55
Здрастуй, зброє

"Вот, все", — буденно сказав провідник, перейшовши маленьку гірську річечку хитким дерев'яним містком. — "С этого мьеста уже сматри харашо, да?"

Автомат відразу поважчав кілограмів на десять. Став страшенно незручним. Що більше його мостив так і сяк, намагаючись видаватися бувалим, то більше переслідувало відчуття, що несу велику колоду. Прямо як Ленін на суботнику. Я нервово хихикнув, провідник підозріло зиркнув. Нещодавно я вже невдало пересмикнув затвор так, що патрон перекосило в патроннику, і отримав докірливе цокання язиком. Що в перекладі означало — сувору догану. 

Так у моє життя років двадцять тому ввійшла війна. Відчуття зброї в армії і зброї на війні — абсолютно різне. У першому випадку — це докучлива противна залізяка. У другому — якийсь "чужий", предмет-кіборг, який не просто живе своїм життям. Він скаже тобі, коли забрати його в іншого. 

Вміння стріляти і вміння вбивати відрізняються одне від одного як уміння цілуватися від уміння любити. І я навіть не знаю, чи можна на практиці вміння вбивати справді назвати таким. Бо завдання професіонала — дегуманізація.

Потрібно перетворити об'єкт вогневого контакту на не-людину, на просто-таку-ціль. Бо якщо ти живеш відчуттям ворога, постійно пам'ятаєш про його присутність, то починаєш дуже швидко вигорати зсередини. А якщо не живеш ним, то по якімсь часі починаєш запитувати себе: що, власне, ти тут робиш? Сумніваєшся, замислюєшся, мрієш? 

І тоді тебе вбивають. Кулі взагалі люблять романтиків. Це таке пекельне замкнуте коло. Щоб вижити, мусиш не думати. Точніше, думати доводиться не головним мозком, а спинним. Він чіткіший, різкіший, ясніший, але він перетворює тебе на хитру рептилію. 

А коли довго не думаєш, твоя "внутрішня Монголія" досить швидко перетворюється на внутрішнє згарище. І через багато років ти спіймаєш себе на тому, що, як і раніше, старанно обходиш усі збляклі купини на будь-якій галявині, бо це — перша ознака міни. І син несподівано запитає тебе: "Тато, а чому ти весь час озираєшся?". І зі сном проблеми, і все те, що знає будь-який психотерапевт. Посттравматичний синдром.

Війна вже ввійшла в наше життя, хоч як політкоректно ми її називали б, боячись ненавмисним заклинанням привернути ще більше лихо. Десятки, можливо сотні, вбитих. У бою, померлих від ран, спалених заживо... Повне усвідомлення цих смертей іще прийде до нас, воно буде дуже болючим. Те, що ми переживаємо зараз, іще не біль, а шок. Він захищає психіку, дозволяючи інстинктам і провидінню оберігати наші нерозумні тлінні тіла. Усе ще
прийде, і до цього слід підготуватися.

Не має значення, скільки часу тривала ця наша війна. Тиждень, два місяці, три? Ізраїльська була шестиденною, грузинська — чотириденною. У нас, як і в кожній із цих країн, усе ще може продовжитися, навіть у хвилину, коли ви читаєте ці рядки. Мусимо прийняти той жорстокий факт, що для всіх учасників нашої війни психологічно вона не закінчиться ніколи. Буде просто тривале перемир'я. Якщо пощастить, то завдовжки в життя.

Мусимо зрозуміти, що люди, які подивилися в очі смерті, змінилися назавжди, і це буде не найкраща їхня сторона. Це буде не Ремарк і не Хемінгуей. Радянські фронтовики, безстрашні орденоносці, неприкаяні після війни, іноді ставали такими ж безстрашними бандитами. Бо все, чого вони навчилися й за що їх заохочували, — це вміння вбивати.

На війні я бачив юного сапера, "ботана", який приїхав заробити на квартиру для
своєї немолодої мами і став іще більш сором'язливим і усміхненим від знання своєї справи. Бачив бригаду бандитів, які приїхали з великого закордонного міста "перевірити себе" і поїхали сильно задумливими. Бачив командира партизанів, який на час тривалого перемир'я вирішив з'їздити допомогти землякам — у його країні йшла "велика війна", з танками й артилерією, що вже давно зрубала під корінь "зеленку" — рослинність, до якої він звик. Повернувся в загін, але вже злегка хитаючи посивілою головою. 

У снайперів — вічно налиті кров'ю очі. Усі вони пахли димом, немитим тілом, своїм і чужим страхом, збройовим мастилом, кров'ю, що запеклася, і гарячим залізом. Убитий кінь чомусь викликає менше жалості, ніж пасіка, розбита випадковим снарядом. Медові стільники на траві із запахом гексогену або тротилу, забризкані чиєюсь кров'ю, не дозволять більше на ринку взяти "на пробу". Жах буває фізично щільним і відчутним, немов туман. Я бачив його в будинку, нещодавно залишеному біженцями, де підлога всипана битим склом і чиїмись старими листами, а на привітно застеленому ліжку втомленого бійця чекає під ковдрою протитанкова міна.

Війна ставить живих в один стрій із мертвими, з якими доводиться йти в ногу. 

"Люди з Грушевського" вже зараз психологічно не надто відрізняються від "людей з Майдану", хіба що сюжетами нічних кошмарів. Ті самі поранення, ті самі ампутації. Ми всі тепер — Майдан. Уся країна перебуває в стані політравми й очікує закінчення слабенького наркозу політичної перемоги.

Ви котили й тягали шини, передавали по ланцюжку каміння, рухали лавки й згрібали в мішки сніг, стругали дрючки, щербили об бруківку кухонні ножі — не має жодного значення, що було у вас у руках і як довго. Важливо — що було у вас у голові. Рішучість стояти до кінця, близькість смерті, природний страх та адреналін його подолання. Ми всі були одним інструментом цієї війни. 

І щойно в нас у всіх з'явилася внутрішня готовність убивати (байдуже — тим, що зараз у руках, чи просто голіруч) — ситуація похитнулася й змінилася. Це досить містичні речі, про які психологові говорити наче й негоже. І це досить неприємні речі, які будь-що захочеться вичавити зі свідомості. Однак цю готовність у якомусь там тонкому шарі відчули і ми, і противник, і світ. І повірили. Це вам не фольклором повстанським лякати, це серйозно.

Ми також невдовзі зрозуміємо, що співання воєнних пісень у мирний період завжди мало зовсім іншу мету, ніж підвищення бойового духу. Це для зняття воєнного синдрому робилося. Така собі народна психотерапія воїнів, культура, метадоновий замінник наркотику війни. Поспіваєш героїчне, позгадуєш, попереживаєш — і ніби вже легшає. Діти, знову ж таки, зачаровано дивлячись, підспівують.

Ось увесь цей час ми й були як діти. Підспівували, не знаючи справжньої ціни цим словам, але дуже швидко виросли. Навряд чи в недалекому майбутньому виникнуть літературні дискусії про доцільність зміни національного гімну серед тих, хто бачив, як люди вмирали за нього.

Ми всі, так чи інакше, взяли в руки зброю. Завдання в тому, щоб зрозуміти: це — не обридлий тягар, якого потрібно якнайшвидше позбутися, і тоді буде нам єврощастя. З такими думками, до речі, ми вже позбувалися ядерної зброї, мріючи при цьому про безхмарне халявно-безпечне майбутнє так, що тепер згадати соромно. 

У підсумку ледь країни не спекалися. 

Прийнявши 16.07.1990 року Декларацію про державний суверенітет України, ми потім якось по-шулерському підмінили в масовій свідомості слово "суверенітет" на слово "незалежність". Площу перейменували. І незалежність України, якою ми геть незаслужено почали пишатися й хизуватися, зажадала за це законної плати. У вигляді війни за незалежність.

Історична справедливість цілком холоднокровно проігнорувала шулерські спроби видати війни за незалежність минулих століть за свої власні. Мовляв, це все було покладено в якийсь астральний банк, за століття набігла пристойна рента — у будь-який підручник подивіться. Ми з неї й живемо — все чесно. Приблизно так наші олігархи, відповідно до власних уявлень про законність, пояснювали на Заході законність походження своїх грошей.

Терпець української історії, з якої вже знущалися всі, кому не ліньки, теж урвався, і вона попросила народ відповісти за свої горді слова досить простою дією — взяти в руки зброю і перейти від славослів'я козацтву — у стан козацтва. Від іконоподібного поклоніння портретам повстанців — до повстання проти гнобителів. Від слів про незалежність — до її усвідомлення, оплати кров'ю і збройного захисту.

Отже, якщо вас мучать думки про добро й гуманізм, про справедливість і миролюбність, про людяність і прощення, і ви вважаєте, що хто погане пом'яне — той лиха не мине, подивіться в порожні очниці напівосліплих майданівців, прочитайте в цих очах правильну відповідь. 

У романі Шарля де Костера "Тіль Уленшпігель" про боротьбу Нідерландів за незалежність, є показовий фрагмент. Після загибелі Клааса його вдова і син піднімаються на вигоріле багаття й беруть трохи попелу з місця страти. І щоразу перед відповідальним кроком Тіль повторює: "Попіл Клааса стукає в моє серце".

Якщо у вас є сумніви, підіть до київського Будинку профспілок. Там на поверхах іще лежать спалені заживо. Ті, хто був поранений і не міг рухатися, очікуючи медичної допомоги. Вони загинули в пекельному вогні, який відрізнявся від гітлерівського крематорію. У гірший бік. Хоча б тому, що пожежники, які були за п'ять хвилин пішої ходи звідти, їхали дві години. 

Трупи зазвичай спочатку зіщулюються, як від холоду, а потім вигорають до невпізнання. Попіл відлущується шарами, кришиться і змішується зі згарищем...

Не бійтеся. Навіть якщо ви знову почуєте нудотний запах згорілої людської плоті і побачите чорні людські тіні, які востаннє промайнули за стіною вогню. Віддайте їм солдатські почесті тією зброєю, яка у вас є і повинна бути завжди, — гострою, точною, безжальною пам'яттю.

А якщо цей попіл не стукає вам у серце, то у вас його просто немає. 

ДТ 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Андрій ДЕНИСЕНКО

Розрита могила

У Новоолександрівці під Дніпром - нова ілюстрація до відомого Шевченкового віршу. Під виглядом і прикриттям археологічного дослідження по варварськи знищено 5-тисячолітній курган. Усі розкоп...
Всі ми у ці дні про щось мовчимо. Кожен про своє, але і усі про одне, спільне. Але треба не лише мовчати. Треба і нагадувати, згадувати, поширювати, тільки б усі довкола ніколи не забули. 21...
Особливості українізації в одному невеликому місті і його околицях. То є не філологія. То є психологія.) Група в соціальній мережі невеликого міста центральної України. Учасники місцеві російсько...
В 1816 році в Європі стався рік без літа. В червні-серпні в Нью-Йорку, Лондоні, Парижі, Берліні були морози, сніги, бурі та затяжні дощі. Кліматичну аномалію викликало виверження вулкану Тамбора в Інд...