App Store Google Play

Тимошенко і порожнеча

27.10.2013 12:22
Тимошенко і порожнеча

Нинішні події в Україні у мене мимоволі асоціюється з сюжетом культової кінострічки Валеріо Дзурліні "Пустеля Тартари". Припускаючи, що з цим яскравим зразком неореалізму знайомі не всі, стисло перекажу його зміст.

Молодий офіцер прибуває на місце служби у віддалений гарнізон, дислокований у старовинній фортеці на околиці імперії. Дві з половиною години кінорозповіді лейтенант Дрого та його бойові побратими готуються до нападу загадкових "татар", які нібито зачаїлися десь на краю мертвої пустелі, що простяглася перед фортецею. Атаки противника чекають щохвилини впродовж довгих виснажливих років. Хтось - із відчайдушним страхом. Хтось - у надії блиснути ще не заіржавілою від бездіяльності доблестю. Хтось - із холоднокровною цікавістю філософа-фаталіста. Хтось - із непоясненною вірою в те, що грядуще нещастя-пригода зцілить від заціпенілої бездіяльності та паралізуючої туги. Але нічого не відбувається. Час від часу черговий спостерігач угледить рух серед барханів, і фортеця відразу ощиряється гарматами та багнетами. Але тривога щоразу виявляється несправжньою, і зброя повертається в піхви. На запитання, чи є там "татари", чи це "татари", і чи страшніший незваний гість за "татарина", відповіді немає. Через багато років хворий, змучений і постарілий Дрого отримує наказ залишити гарнізон. Він відбуває з фортеці під акомпанемент бойових труб, які вістять про напад противника. Цього разу цілком реального. Але так і не ідентифікованого.

Вирішення питання про можливе звільнення з-під варти Тимошенко в Україні чекають давно. Хто чекає його з тривогою, хто - зі зловтіхою, хто - з відстороненим інтересом. Підписання державою Угоди про асоціацію з Європейським Союзом (ключем до якого незмінно вважається вихід екс-прем'єра на волю, що минулого тижня підтвердили високопоставлені європейські та північноамериканські особи) очікують хто - з надією, хто - зі страхом, хто - з простою цікавістю. Щобожого дня новинна стрічка фіксує чергові обіцянки, пропозиції, прогнози та загрози. Країна перетворилася на фортецю, оточену пустелею Тартари, де всі готові до того, що так чомусь і не відбувається. Де імітацію дії важко відрізнити від дій реальних. Чи звільнять Тимошенко, а якщо звільнять, то як і коли? Що чекає на країну? Асоціація і зона вільної торгівлі з ЄС? Митний союз? Чи ми, як жартував колега Олександр Мартиненко, вкотре обдуримо всіх і не зрушимо з місця? Залишившись там, де були, - чи то у фортеці, чи то в пустелі. Звично очікуючи чи то чудесних зрошувачів, чи то кровожерливих загарбників...

Поява законопроекту про "лікувальні канікули" та повідомлення про можливість розгляду клопотання місії Кокса-Квасневського на комісії з помилування при президентові дало оптимістам підстави думати, що "питання Тимошенко" буде зняте вже цього тижня.

Проте я чомусь вважав, що "татари" не нападуть" і цього разу. Чи то спрацював природний скепсис, чи то збентежило повідомлення про вояж Віктора Федоровича до Мінська на саміт ЄврАзЕС.

Акурат напередодні візиту Януковича у братню Білорусь з'явилися відомості про те, що полум'яний євроінтегратор (на якого наш гарант перетворився останнім часом) готовий позадкувати. Тобто не йти на зближення з ЄС, якщо Москва не наполягатиме на обов'язковому приєднанні до Митного союзу. Якщо компенсує втрачену вигоду (у вигляді неотриманих кредитів від МВФ та, можливо, від США) власними кредитами. І трохи розширить права і можливості України як країни-спостерігача МС.

Особи, котрі вчули певні зміни в настрої та поведінці верховного вождя, пояснювали його можливі наміри так.

Пункт перший. Янукович зело не любить, коли на нього тиснуть. А нинішню позицію Європи він сприймає як тиск. Незадоволення цією позицією має не лише емоційну, а й прагматичну природу. Віктор Федорович цілком правомірно може себе запитати: якщо мені викручують руки (а саме так він розцінює заяву європейських політиків) тепер, то що буде, коли йтиметься про ратифікацію, про реалізацію зафіксованих намірів і виконання даних Європі обіцянок?

Пункт другий (безпосередньо пов'язаний із першим). Янукович уже давно не приховує, що не вірить Росії. І майже не приховує, як боїться апетитів Путіна. Але в останні місяці рівень його недовіри до європейців також неабияк підскочив. Насельник Банкової розглядав "змичку з Заходом" як спосіб зберегти владу. Однак віднедавна може розглядати як механізм її втрати. ЄС прикриє його від Росії, але після підписання і захоче, і зможе впливати на події в Україні сильніше, ніж раніше. Європа вимагатиме від нього небажаних політичних і економічних рухів, а в разі відмови здатна докласти руку до його зміщення з посади у 2015-му. Адже асоціація і ЗВТ - це не тільки українська, а й її справа. Її, Європи, бізнес, її головний біль, її прибутки і збитки. Тож навіщо ускладнювати собі життя за власний кошт?

Теза про те, що лаври євроінтегратора дозволять прирости електоратом на Заході та в Центрі, сумнівна. Підтримку не конче одержувати, її можна намалювати. А Європа такому художеству - тільки завада.

Пункт третій. Прагнення бачити Тимошенко в клітці - не політичного, а насамперед ірраціонального характеру. Віктор Федорович хоче, щоб вона сиділа. Ненависть до неї, схоже, сильніша за страх перед нею. Навіть задля масштабної мети Янукович не готовий наступити на горло власній пісні. Він просто готовий співати тихіше. Він готовий зняти з ув'язненої наручники, але не ярлик злочинниці. "Лікувальні канікули" - максимальний компроміс, на який він готовий піти. Якщо Захід упреться у своєму намірі домогтися помилування... Ну що ж, тим гірше для Заходу. Йому асоціація потрібна навіть більше, ніж Україні. Їм потрібні нові перемоги та нові ринки - ось хай і йдуть на поступки. Ні? Ну то й ні. Виберемося, бувало і гірше.

Пункт четвертий. Янукович вважає, що вже достатньо налякав Росію, і вона вимушена стане податливішою. Для Путіна, який звик добиватися всього, чого хоче, Україна - по суті, останній незавойований трофей. Зі стерхами політав, Грузії помстився, Америку (завдяки Сноудену та Сирії) умив, пам'ятник Дзержинському, вважай, повернув. Холостий і багатий (багато хто вважає Володимира Володимировича де-факто найбагатшою людиною на Землі, і, можливо, небезпідставно). Чого ще треба? Україну. ВВП неодноразово натякав, що його обов'язок - місія збирача розбазарених ісконних земель. І ще ніколи, навіть на початку 2005-го, не було такої серйозної загрози позбутися надії отримати бажаний приз. Чим не привід змінити політику батога на політику пряника?

Кожна з вище наведених тез (кулуарно озвучених соратниками Віктора Федоровича) має право бути. Крім, мабуть, однієї, але про це трохи нижче.

Описуючи можливі роздуми першої особи Української держави, я мимоволі згадав... Дарвіна. Колись читав, що в передмові до легендарного "Походження видів" знаменитий біолог написав: усе, викладене тут, підкріплене двадцятилітніми дослідами та роздумами; і все, що тут написане, може бути настільки ж доказово спростоване.

Тим більше що теза "бувало й гірше" (як стверджує більшість відомих мені неангажованих економістів) не зовсім відповідає істині. Те, що очікує українську економіку найближчим часом, за їхніми словами, аналогів у нашій новітній історії не має. Фінансове підживлення - запорука не тільки спроможності влади Януковича, а й, по суті, запорука спроможності держави.

Янукович - не панславіст і не євроінтегратор, він насамперед користолюбець і гедоніст. Хоч би якими ірраціональними видавалися деякі його вчинки, йому чітко властивий інстинкт самозбереження. Він шукатиме найвигідніший для себе шлях. Намацає гарантовано надійну купину в болоті - зробить крок. Скоряючись волі Божій, відчуваючи необхідність в мавпуванні - однаково, аби вижити. Але він мусить розуміти, що і в Брюсселі, і в Берліні, і у Вашингтоні, і в Москві тверезо оцінюють ситуацію, в якій він опинився. Звідси - конфлікт "компромісів", змагання обіцянок, зіткнення натяків, війна загроз.

Було очевидно, що до завершення саміту в Мінську в Києві ніхто подій не форсуватиме. Важлива деталь: білоруський форум залишався єдиним місцем, де лідери України і Росії могли зустрітися до Вільнюського саміту. Певна річ, якщо не виникне потреба зустрітися позапланово...

Жорсткі заяви Путіна, трохи розгублений спіч Януковича про тристоронню комісію "Україна-ЄС-МС" і, найголовніше, скасована розмова глав держав віч-на-віч дають непрямі підстави вважати, що Москва поки що не продемонструвала належної готовності замінити батіг на пряник.

Припускалося, що Володимир Володимирович міг запропонувати Віктору Федоровичу розмову про зниження ціни на газ і кредити. А ще - про інвестиції. І не тільки про російські в Україну, а й про українські - у Росію. Вважалося, що Кремль може приманити "Сім'ю" (і не тільки її) обіцянкою поділитися свердловинами.

Володимир Володимирович міг це запропонувати, але, судячи з усього, не запропонував. Відомості про завівтарний бік мінського саміту - убогі й уривчасті. Носіїв реальної інформації небагато, і, будемо відверті, вони не балакучі. Решта - суть припущення.

Одне з них: непоступливість Москви неабияк потішила Вашингтон, який готовий активніше включитися в процес. Оскільки, здається, не тільки Європа зацікавлена в Україні, а й США зацікавлені в Україні в Європі. Як багато Сполучені Штати готові зробити для цього, має вияснитися найближчим часом.

Інше припущення: Януковичу потрібні тверді гарантії чи то Кремля, чи Брюсселя, чи Вашингтона. Він надто недовірливий і надто багато чим ризикує. А відмовитися від союзу з Росією йому психологічно легше, ніж здається. І не тільки зі страху перед Путіним. Газовий бізнес у цій країні завжди був "президентським". Після угод
2009-го він таким бути перестав. У цьому - ще одна (цілком раціональна) причина ненависті Януковича до Тимошенко. Янукович навчився жити і багатіти без цього. Інколи здається, що Путін про це забуває.

Він, схоже, впевнений, що Україна й так нікуди не дінеться. Він чекає смиренності та покаяння.

А чого чекаємо ми? Що відчувають жителі країни, яка переживає Апокаліпсис Очікування? Сьогодні, за великим рахунком, визначається майбутнє держави, але чомусь здається, що більшість дивиться на це ніби збоку. Як глядачі в кінотеатрі. Кадр: Тимошенко в Качанівці. Кадр: Янукович у Мінську. Кадр: Квасневський і Кокс у Києві. Глядачі, позіхаючи, втомлено чекають розв'язки. Як у "Пустелі Тартари", коли через дві години починаєш роздратовано запитувати себе, то нападуть ці прокляті "татари", чи ні. Забуваючи, що кіно не про них.

Це кіно - про нас. Про мертву пустелю, засіяну нашими надіями, але так і не пророслу нашою вірою у власні сили. Про порожнечу, яку ми мусимо наповнити справами і смислами. Не очікуючи зрошувачів із Заходу або завойовників (чи рятувальників - як кому подобається) зі Сходу. Це мусимо зробити МИ. Незалежно від того, що чи кого ВОНИ в цій пустелі збираються посадити.

ДТ

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Рефлексії навколо "втрачених" Криму та Донбасу - це звичайні "фантомні" болі. Усім цим обмінам думок про людей чи територію ("як повернути", "коли", "на яких умовах", "ми не повернемо, бо") скоро випо...
Помилка московітських протестувальників - це упор на «мирний протест». Вони, скоріш за все, помилково сприймають наш Майдан, як мирний виступ.Так! У нас багато тринділи про те, що тільки м...
Юрій Фоменко

Промоушен

Один пан з нашого міста забрав літніх батьків ближче до себе. Була придбана і приведена до ладу дачна ділянка в садовім товаристві, де постійно проживало багато ровесників батьків. Реконструйований бу...
Ярема ГАЛАЙДА

Про емпатію

Зустрів товариша випадково на вулиці. Постарів. Добряче постарів. Геть сивий, обличчя у зморшках, але все такий же жилавий, по молодечому стрункий, вкритий мало не чорною, степовою засмагою. Старий, с...