App Store Google Play

У мєня нєт брата

31.10.2012 08:32
Скільки ж це вже разів я ходив на вибори в незалежній Україні? Якщо рахувати і парламентські, і президентські, то разом із позавчорашніми їх було вже одинадцять. А з тими, які стали прологом до незалежності (1990-й), то й усі дванадцять. Себто така собі дюжина.

Одинадцять виборів, цілих одинадцять! Це ж фактично 21 рік життя, що насправді складалось, як виявляється, з одинадцяти виборних кампаній.

Ще колись був такий радянський фільм - "Одинадцять надій". То про всі ці наші вибори з кампаніями можна було б висловитись якось так само: одинадцять надій. Але з деяким доповненням: похованих.

Тобто щоразу виходило якось так, що недільного вечора ми ще раділи і сподівались, а в понеділок уже розуміли, що це чергова катастрофа.

От і минулої неділі так трапилося, що ми вхопилися за екзит-поли і на якусь недовгу мить мені навіть здалося, що відтепер ми знову заживем у хоча б "частково вільній" країні. Але потім настав понеділок.

Зараз я спробую прокреслити минуле двадцятиліття своєрідним подієвим пунктиром - рік за роком, іноді перестрибуючи не настільки виразні, млявіші роки. Мені вже й самому цікаво: скільки ж у нашій найновішій історії цих моментів, коли вона, катастрофа, як здається, вже ось тут?

1992 - 93-й: лавиноподібна інфляція, вокзали й базари, по яких масово скуповуються російські рублі, пересічна платня розміром у 8 доларів на місяць, параліч інфраструктури, шахтарські страйки, енергетичний колапс, безконечні зустрічі Кравчука з Єльциним і безконечні поступки першого другому.

1994-й: украй невтішні результати спершу парламентських, а відтак і президентських виборів, про які мій герой Карл-Йозеф Цумбруннен, австрієць із роману "Дванадцять обручів", у своїх тодішніх листах звітує так:

"Ця країна мала чудові шанси змінитися й від стану перманентної потворності та олігофренічної безпорадності майже блискавично перестрибнути до стану принаймні нормальності. Виявилося, проте, що кількість тих, які всередині неї самої не хочуть цього, взагалі не хочуть її існування як такого, суттєво перевищує всі допустимі межі".

1998-й: ще жахливіший (хоча, здавалось би, куди?) результат парламентських виборів - якийсь уже просто безнадійний.

1999-й: ми змушені радіти другій перемозі Леоніда Кучми на президентських виборах, бо виявляється, могло бути й гірше. Але - відбулися Кучмою, його другим терміном.

2000 - 2001-й: зникнення Георгія Ґонґадзе, ескалація конфлікту навколо його вбивства, перші в найновішій історії масові виступи проти влади, жорстоке їх придушення, панічне намагання Кучми рятуватися підтримкою Путіна - відомо, що не задарма.

2001 - 2004-й: сталі намагання режиму встановити диктатуру, хоч би "м'яку", тотальне повернення цензури, початок розмов про Єдиний економічний простір - нову ймовірну форму імперії - і принципове рішення Кучми про те, що Україна до нього увійде вже в недалекому майбутньому.

2004-й: украй брудна і брутальна президентська виборна кампанія, ще брутальніше фальшування виборів, насильство, обман і відчуття прірви.

Однак у тому ж 2004 році сталося диво, що розірвало цей гнітючий потік. Іншими словами, Україна, здавалося, таки визріла до якісних зрушень - і почалося щось дивовижне: слон полетів!

Утім, вже наступний рік показав усю передчасність цих радісних висновків. Поворотного моменту в нас не вийшло, точніше, він був настільки моментом, що ми його моментально втратили. Тож залишається продовжити й доповнити той самий пунктир.

2005-й: криза нової влади, початок відкритої, розрахованої на публіку, війни її лідерів. На завершення року - газова війна-1 з усіма її втратами.

2006-й: повернення до влади вчорашніх на чолі з Януковичем. Очевидною стала політична неспроможність Ющенка, його неадекватність.

2008 - 2009-й: попри повернення до влади "помаранчевих" - їхня тотальна нездатність утримати ситуацію під контролем, найчастіше карикатурна, хоч від того не менш фатальна.

2009-й: газова війна-2, що її Україна програла ще нищівніше, ніж першу.

2010-й: завіса. Починається демонтаж демократичної декорації.

Минулої неділі - так мені здавалося - його можна було хоча б зупинити. Чи хоч би суттєво пригальмувати. Бо якщо в людей дедалі частіше відмовляє розум, то є ж іще інстинкт. Отой, котрий самозбереження.

Проте здається, що вже й він відмовляє. Зрештою, хіба це не ми вимираємо? То які ще потрібні докази того, що він відмовляє?

Наш колективний шариков не здивував і вкотре проголосував за "своїх". Він голосував за них протягом усіх одинадцяти (чи й дванадцяти?) кампаній.

Мабуть, йому з ними було особливо добре протягом останніх двох з половиною років. Мабуть, він отримував задоволення. Задоволення можна отримувати в різний спосіб. У нього саме такий.

На жаль, ми з ним прописані на одній житлоплощі. Я розумію - від нього вже нікуди не дітися, ми приречені бути разом, бо такі механізми прописки. Але ніхто вже не переконає мене в тому, що він мені не просто сумнівний родич, а рідний брат.

ТСН

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Андрій ДЕНИСЕНКО

Розрита могила

У Новоолександрівці під Дніпром - нова ілюстрація до відомого Шевченкового віршу. Під виглядом і прикриттям археологічного дослідження по варварськи знищено 5-тисячолітній курган. Усі розкоп...
Всі ми у ці дні про щось мовчимо. Кожен про своє, але і усі про одне, спільне. Але треба не лише мовчати. Треба і нагадувати, згадувати, поширювати, тільки б усі довкола ніколи не забули. 21...
Особливості українізації в одному невеликому місті і його околицях. То є не філологія. То є психологія.) Група в соціальній мережі невеликого міста центральної України. Учасники місцеві російсько...
В 1816 році в Європі стався рік без літа. В червні-серпні в Нью-Йорку, Лондоні, Парижі, Берліні були морози, сніги, бурі та затяжні дощі. Кліматичну аномалію викликало виверження вулкану Тамбора в Інд...