App Store Google Play

Дніпропетровськ: місто забутих міст. Місто Ігрень

11.09.2012 12:41

Дніпропетровськ - дивне місто. В офіційній версії його історії виводиться чітка «катеринославська» лінія. Усе, що відбувалося від «творіння світу» до 1776 року, скромно означається як «передісторія міста». А все, що відбувалося після 1776 року, відбувалося лише у Катеринославі (Дніпропетровську). Треба добряче зацікавитись минулим свого міста, аби зрозуміти, що серед міст України Дніпропетровськ вирізняється тим, що, зростаючи, поглинав не лише землю, хутори та села, але й інші - цілком сформовані і самодостатні - міста.

Місто-сад

Для більшості дніпропетровців слово «Ігрень» є синонімом словосполучення «психіатрична лікарня». Для меншості городян це міський район із тінистими вулицями, дивними гранітними тротуарами, численними сходами і містками та будинками із присмаком стилю модерн. Для мене ж особисто однією з асоціацій, що виникають у зв'язку з цим словом, є термін «місто-сад». Причому не в тому його значенні, яке вкладалося в голови віршем Володимира Маяковського (насправді забите пилом і заводським димом), а в первісному, що пропонувалось англійським соціологом-утопістом Ебенізером Говардом.

Ідея міста-саду виникла в Англії наприкінці ХІХ ст. як чергова спроба вирішити житлову проблему. За первісним задумом місто-сад мало бути планомірно облаштованим поселенням на дешевій землі, що належить його громаді (це повинно було стримати земельні спекуляції). Передбачалось, що населення його складатиме середній клас - від підприємців до кваліфікованих робітників включно. Причому землеробство та садівництво мали бути невід'ємною частиною існування міста, для чого окрім присадибних ділянок передбачалося створення сільськогосподарських поясів довкола нього. Разом із тим подібне місто отримало б і всі вигоди міського життя: транспорт, театр, музеї, бібліотеки, комунальні мережі, концертні зали, церкви, школи різних рівнів, значну кількість крамниць. В ідеалі групи міст-садів мали утворювати широкі пояси довкола великого міста, будучи пов'язані із ним та між собою швидкісним транспортом.

Ідея міст-садів швидко захопила Європу, а наприкінці 1900-х рр. проявилась і на наших теренах. Щоправда, в умовах імперії англійський ідеальний проект лишався практично абстрактним. Пристосування ідеалу до місцевих реалій змусило обмежувати російські пропозиції щодо міста-саду «влаштуванням приміських селищ для службовців, прикажчиків, більш забезпечених та свідомих робітників і тих, кого, незалежно від їх соціального стану, не влаштовує місто...». Ці селища повинні були споруджуватись на кооперативних засадах (починаючи із придбання землі), в 5-30 верстах від міста і за спеціально створеним планом. Спорудженню будинків мало передувати прокладення вулиць, підведення комунікацій (газу, електрики, водогону, каналізації) та облаштування трамваю.

Проте і в цьому скороченому варіанті існувала загроза захоплення кооперативу земельними спекулянтами, оскільки робітники та службовці практично не мали коштів для подібної організації. Власне, це і сталося із більшістю подібних селищ, створених у 1900-1910-х рр. Але ідея міст-садів знайшла і своїх прихильників. На подив активними в цьому відношенні виявились залізниці. Спорудження селищ при станціях неподалік від міст дійсно виявилось спроможним вирішити житлову проблему службовців. До того ж ці селища надавали залізницям додаткові джерела прибутків від їх експлуатації та додаткові важелі впливу на своїх працівників. Тож переважно вони засновувались як відомчі, а не як кооперативні поселення. Система виявилась настільки вдалою, що у 1916 р. Міністерство шляхів сполучення навіть прийняло спеціальну програму зі спорудження селищ на казенних залізницях.

Катерининська залізниця до цієї державної програми не потрапила. Але у неї на цей час вже був напрацьований власний досвід, дещо відмінний від утвердженої відомчої програми.

Створення Катерининського

Ідея створення залізничного селища на кооперативних засадах, схоже, належить тогочасному начальнику служби шляху та будівель Катерининської залізниці (з 1910 р. - начальнику залізниці) К. Н. Ваніфатьєву. Наскільки довго пересувалася ця ідея бюрократичними каналами - невідомо. У активну фазу вона вступила у 1908 р., коли з 20 липня нарешті розпочав свою діяльність кооператив службовців, який отримав досить довгу, як на наш час, назву «Товариство влаштування та благоустрою селища "Катерининське"». Першим головою правління товариства став Олександр Миколайович Соловцов. Того ж таки року у купця О. П. Жирова було придбано 189 десятин 184 сажні землі (більше 200 га) при станції Ігрень, які обійшлися кооперативу у 100 684 рублі. Щоправда, з цієї суми одразу було виплачено всього 10 212 рублів, а на залишок укладено із Жировим довготривалу закладну із виплатою близько 2 500 рублів щорічно. В цьому ж 1908 році членами кооперативу було проведено топографічну зйомку місцевості і перевірку рівня залягання ґрунтових вод. А вже у 1909 р. укладено договір із межовою артіллю на розробку плану селища і розбивку його в натурі.

З огляду на рельєф придбаної земельної ділянки, яку перетинала долина річки Маячка, селище було розплановано як дві групи кварталів. По лівому березі Маячки розмістилось 28 кварталів, які отримали назву «Катерининське Нижнє», а по правому березі 33 квартали під назвою «Катерининське Верхнє». Головним в цьому тандемі було суміжне зі станцією Катерининське Верхнє, в якому від самого початку було виділено місце під базар та Церковну площу. В цілому планування селища відтворює риси, звичні для типових робітничих селищ краю: прямокутна нарізка кварталів, вулиці однакової ширини, без виділення головних і другорядних, обов'язкова наявність базару і церкви. Помітно більшим від стандарту був розмір земельної ділянки - 300 сажнів (до того ж залежно від заявки член кооперативу міг отримати у своє розпорядження від 2 до 6 ділянок). Розміщення громадських будинків, можливо, передбачалося в перспективі, але в плані селища це не знайшло вираження.

У 1909 р. було розпочато і розподіл ділянок між членами товариства. Розподіл проводився жеребкуванням у декілька етапів і завершився у серпні 1910 р. Така довготривалість процесу була пов'язана із вибуттям деяких членів і входженням до кооперативу нових членів. При цьому первісний склад залізничників був значно розбавлений городянами - представниками середнього класу, які погоджувались прийняти умови кооперативу. Розподіл землі змінив і схему наповнення бюджету товариства. Якщо на початковому етапі він формувався з членських внесків, то з 1910 р. він утворюється за рахунок зборів за землю (1,6 коп. з одного сажня).

Власне будівництво селища було розпочато восени 1909 р. із підготовчих робіт щодо зведення мосту через Маячку між Верхнім Катерининським та станцією Ігрень. Спорудження цієї залізобетонної споруди було здійснено підрядником Л. В. Вінарським у квітні - серпні 1910 р. З весни 1910 р. було розпочато і забудову ділянок. Навесні управління Катерининської залізниці надало безвідсоткові кредити робітникам, а влітку, на прохання товариства, і службовцям, членам кооперативу. У квітні правління товариства уклало договір із Жировим на постачання на будівельний сезон 300 000 штук цегли, а також черепиці та цегли-сирцю. Для реалізації цього договору Жировим навіть було споруджено власну цегельню. Централізовано відбувалось і будівництво, здане підрядникам братам Артес та Погрібному. Першими спорудами нового селища стали бараки будівельників та матеріальний склад, зведені навесні 1910 р. на площі Верхнього. Вже у травні поряд із ними функціонували перші п'ять столиків селищного базару. А у серпні спеціальною комісією було прийнято перші 46 будинків та господарських споруд. В одному з цих будинків восени було відкрито початкову школу. А 8 жовтня до власного будинку у Нижньому Катерининському перебралась і контора товариства, яка до цього мала приміщення в управлінні залізниці.

Успіхи в розбудові селища були помітними, і вже в 1910 р. залізниця звернулася безпосередньо до міської влади Катеринослава із проханням продати 100 десятин землі на пільгових умовах для влаштування аналогічного селища в нагірній частині міста. Але ця ідея не знайшла підтримки у самоврядування. У 1910 р. міська дума запропонувала придбати цю землю за комерційною ціною без жодних пільг. А після початку будівництва Мерефо-Херсонської залізниці взагалі відмовилась вести подальші переговори з цього приводу, оскільки земля в нагірній частині почала швидко дорожчати.

Але провал цього проекту ніяк не вплинув на розвиток Катерининського. В 1911 р. землевласник Борзенко, чиї землі примикали до Катерининського Верхнього, теж розпочав нарізку кварталів під забудову, ув'язавши план свого селища із планом Катерининського. При цьому власники ділянок Борзенківських планів вступали в товариство, збільшуючи кількість його членів. До кінця 1911 р. у Катерининському вже існувало близько 300 будинків, а кількість членів товариства перевищувала 500 осіб. А ще влітку селище набуло міських ознак, оскільки загальними зборами були встановлені назви для селищних вулиць: Тургенівська, Толстовська, Лермонтівська, Глинки, Кольцовська, Запорізька, Шевченківська, Українська, Піроговська, Достоєвська, Некрасівська та ін.

Перетворення на місто-сад

Особливий склад населення Катерининського зумовив і специфічні погляди на його подальше облаштування. Якщо оцінювати потреби за обсягами видатків, то найбільшу зацікавленість члени товариства виявляли до розвитку освіти. Вже на початку 1911 р. було прийнято рішення про будівництво школи із домовою церквою. При цьому необхідною умовою було спорудження такого будинку, щоб у ньому міг розміститися середній навчальний заклад. З метою збору коштів товариство навіть прохало дозволу просити пожертви на території губернії. Дозволу отримано не було. Натомість Новомосковське повітове земство запропонувало спорудити у селищі земську двокомплектну початкову школу на 120 учнів, зауваживши, що в разі потреби у 1915 р. воно може відкрити у селищі і другу школу. Наскільки зрозуміло, загальні збори від цієї пропозиції відмовились, оскільки земська школа була б незалежною від товариства.

На початку 1913 р. загальні збори нарешті ухвалили рішення про збір коштів на спорудження будівлі гімназії. А 9 вересня змінили це рішення, визнавши необхідність відкриття двох гімназій - чоловічої та жіночої. Для чоловічої гімназії було обрано місце на площі Нижнього селища (для її створення члени кооперативу Ф. В. Садовий (на цей час голова правління), С. Я. Бурлуцький та Н. Ф. Іванов віддали свої земельні ділянки, отримавши заміну у нових кварталах), а для жіночої гімназії відвели Кандидатську площу у Верхньому селищі (зараз її будівлю займає СШ № 87). Обидва будинки мали споруджуватись за єдиним проектом в стилі український модерн. Будівництво було розпочато після Великодня 1914 р. Але з початком війни будівництво було призупинено, а кошти спрямовано на військові потреби. З весни 1915 р. було відновлено будівництво лише корпусу чоловічої гімназії у Нижньому селищі. Разом із тим з серпня 1915 р. у селищі розпочало роботу жіноче чотирикласне училище, що розташувалось у найманих приміщеннях. Проіснувало воно недовго. Через великі видатки на будівництво навчального корпусу товариство було змушене відкоригувати первісні плани, зупинившись на проекті відкриття гімназії із спільним навчанням хлопців та дівчат. З тієї ж причини товариство зменшило і обсяги навчального корпусу, відмовившись від другого поверху та декору фасадів.

Освячення нової гімназії відбулося 16 грудня 1916 р. Церемонію проводив ректор Катеринославської семінарії о. Кречетович спільно із викладачем Закону Божого о. Соколовим. Голова правління Н. І. Липинський зачитав доповідь з історії створення гімназії, а директор І. А. Звєрєв у промові наголосив, що «новий будинок - не від надміру коштів», а є бажанням простого народу. Гімназія отримала 5 основних класів та 2 паралельних. Перетворення її на повнокомплектну передбачалося у 1919-1920 навчальному році. Всього до неї вступило 355 учнів, з яких лише 169 дітей були з Катерининського. Інші 186 учнів походили з сусідніх поселень: Амура, Нижньодніпровська, Одинківки, Новоселівки, колонії душевнохворих, Синельникового. Незвичною була і велика кількість селянських дітей, яких набралось аж 150 осіб.

Чимало і грошей, і праці членів товариства було вкладено і в озеленення селища. Зрозуміло, що розпочиналося все зі створення садів на власних ділянках, але поступово переросло у створення бульварів вздовж вулиць. А з 1912 р. почалося закладення громадського парку у долині Маячки (для нього навіть додатково було придбано луг у спадкоємців Жирова). На річці було споруджено греблю, по якій пройшла дорога між двома частинами селища, і створено ставок. Надзвичайну зацікавленість у створенні парку демонстрував К. Н. Ваніфатьєв, який ввів на залізниці практику весняних днів лісонасадження, вивозячи на них службовців, робітників і навіть учнів залізничних шкіл.

Досить високим, хоча й не ідеальним, був і загальний рівень благоустрою селища. Вулиці мали шлакове покриття. По головних із них було прокладено гранітні тротуари. Ані водогону, ані каналізації первісно споруджено не було, але селище отримало 200 колодязів, що суттєво перевищувало існуючу норму на один двір в поселеннях губернії. Не було проведено і електрики, але до 1913 р. вже діяло вуличне керосинове освітлення. У 1913 р. було відкрито поштове відділення. Діяла поліційна дільниця. Ще в 1911 р. у селищі було відкрито амбулаторію залізниці, а трохи згодом - приватну аптеку Милославського. У 1914 р. селище за власний кошт відкрило навіть шпиталь на 10 ліжок, який, щоправда, призначався для потреб армії. Отримало воно і комерційну баню, яку утримував Ринкевич. Задля поліпшення зв'язку із містом у 1913 р. товариство виступило з ініціативою будівництва за власний кошт пасажирської платформи «Романівської». Ця назва, яка мала увічнювати 300-річний ювілей царювання дому Романових, так і не прижилася, а платформа залишилась під назвою «Ксеньївка». У тому ж 1913 р. у селищі було відкрито клуб громадського зібрання, але окрім нього збори, лекції і навіть вистави проводились у приміщеннях шкіл та контори.

Райцентр і після нього

Громадянська війна вимела із селища той середній клас, який його створював. Тож не дивно, що вже у 1920 р. жителі селища прийняли рішення про перейменування Катерининського на селище ім. Карла Маркса. А невдовзі, у 1923 р. під час створення районів, селище було перетворено на райцентр. Найбільшої потуги Карло-Марксівський район набув після приєднання АНД до Дніпропетровська і ліквідації Мануйлівського району. В цей період до його складу входило 14 сільрад і 15 населених пунктів: Іларіонове, Підгороднє, Вороне, Діброва, Олександрівка, Іванівка, Любимівка, Мануйлівка, Одинківка, Новоселівка, Василівка, Рибальське (Червоноармійськ), Йосипівка (Самарівка), Половиця, Мар'ївка із населенням у 32 844 особи. На 1926 р. в межах району існувало 6 848 індивідуальних господарств, 1 колгосп та 2 радгоспи (в цілому все це складало 6 903 господарства). Проіснував район відносно недовго. У 1934 р. його було включено до складу земель підпорядкованих Дніпропетровській міськраді, які утворили Дніпропетровський приміський район.

Власне селище ім. Карла Маркса у районі було далеко не найбільшим населеним пунктом, маючи у 1925 р. всього 2 000 мешканців. При цьому ситуація в селищі склалася досить дивна. З одного боку, воно було райцентром досить великого сільського району і навіть мало власний колгосп з нетривіальною назвою «ім. Карла Маркса». З іншого боку, селище лишалось вотчиною залізниці. Переважну частину його населення складали залізничники, тут діяли відомчі системи постачання, відомчі навчальні та медичні заклади. Ще одним цікавим моментом було включення до складу селища території психіатричної лікарні, яка взагалі-то цілком підпорядковувалась обласній владі. З кінця 1920-х рр. в життя селища входить ще одне потужне відомство - завод ім. Карла Лібкнехта, який у зв'язку із нестачею житла і слабкістю комунального транспорту у місті починає селити своїх робітників у селищах, розташованих вздовж залізниці. З 1934 р. у цій управлінській системі районну владу змінив Дніпропетровський міськвиконком і селищна рада. Все це призводить до помітного зростання населення (1934 р. - 4 800 осіб, 1941 р. - 15 000 осіб), розподілу великих ділянок на дрібніші, вирубки садів і спорудження численних невеликих будинків.

Ще одним помітним наслідком цієї дивної ситуації став занепад благоустрою. Як відомо, «у семи няньок дитя без ока», тож проблеми селища потопали у взаємних претензіях зацікавлених сторін. Скарги на стан шляхів, будинків навчальних закладів, клубу, бібліотеки, амбулаторії та мостів стали хронічними. Селище так і не отримало доступу до електрики Дніпрельстану, задовольняючись невеликою динамо-машиною. Постійною стала проблема з водою. Проект автогужового мосту через Самару, як і проект трамваю, який мав пройти через нього, не почали навіть розробляти.

Серйозних випробувань зазнало селище і в серпні - вересні 1941 р., ставши спочатку заручником артилерійської дуелі між радянськими та німецькими військами, а згодом і ареною боїв під час відступу радянських військ з Ломівського плацдарму. Через півроку «Дніпропетровська газета», звітуючи про відновлення життя селища, звинувачувала у всіх руйнуваннях радянські війська і демонструвала «людяне обличчя» нового режиму, який перейменував селище на Ігрень, відновив діяльність двох шкіл, «Просвіти», пошти, лікарні, дитячого садка, електростанції, двох кооперативів, відкрив українську автокефальну та слов'янську церкви і навіть розмістив на території Ігренської психіатричної лікарні нову районну лікарню. Щоправда, при останньому повідомлені ніхто не подав відомостей ані про розстріл німцями всіх психічно хворих, ані про те, що більша частина території лікарні була відведена під концтабір для військовополонених.

Життя селища після звільнення дуже швидко увійшло у звичну колію міжвідомчих конфліктів. Скарги звідти наприкінці 1940-х немов з року в рік писали під копірку: «вулиці у грязюці, паркани поламані, зелені насадження знищені, мости розвалюються, води та електрики немає». Амбулаторія, клуб, бібліотека перетворилися на блукаючі об'єкти, які кожен рік переміщувались по хатах на задвірках селища. Як відзначено в одному з листів від 1951 р., «допомогти вже 5 років обіцяє завод ім. Карла Лібкнехта. Сталінська залізниця взагалі нічого не обіцяє». До того ж у складній післявоєнній ситуації влада повністю закрила очі на самовільне будівництво. Як наслідок, саме в цей час селище втратило свою найбільшу окрасу - долину річки Маячка з її луками та гаями, яку було захоплено під садиби.

Місто

Часи Микити Сергійовича Хрущова увійшли в історію як доба постійних і не завжди зрозумілих реформ. Позначилися вони і на селищі Ігрень. Скорочення армії призвело до появи великої кількості відставників, яких треба було забезпечити житлом. Саме селище стало одним із центрів їх розселення. Під створення нових садиб не лише нарізалися додаткові квартали, але й було проведено остаточне ущільнення старих садиб. В цьому випадку, до речі, зіграла роль і знаменита реформа про «6 соток». Боротьба із засиллям відомств відгукнулась практично повною ліквідацією відомчих закладів.

Бурхливі адміністративно-територіальні зміни зачепили селище у 1959 р., коли Дніпропетровський приміський район було реорганізовано у звичайний район із підпорядкуванням області. В ході цієї реорганізації з його складу було вилучено селище ім. Карла Маркса та Червоноармійськ (Рибальське) і село Одинківку, які об'єднали в єдине ціле, перетворивши на місто із назвою «Ігрень». Про цікаві зміни, які вже в цей час відбулися у складі населення, свідчить той факт, що першим головою міськвиконкому став підполковник у відставці Михайло Олександрович Марченко.

Саме у час існування як міста Ігрень і отримала свій сучасний вигляд. Але цей період в її житті був недовгим. На початку 1970-х рр. місто Дніпропетровськ вирішено було перетворити на місто-мільйонник. У пошуках джерел швидкого приросту зупинились на вже звичній для міста схемі приєднання сусідніх населених пунктів. Указом Верховної Ради 1976 р. у Дніпропетровську було створено новий Самарський міський район, до складу якого - в якості житлового масиву - було включено і місто Ігрень.

 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Андрій ДЕНИСЕНКО

Дніпру 1200 років

Дніпру 1200 років!Такі гасла цілком могли би прикрасити вулиці нашого міста в ці святкові дні.Міста, давнішого за Москву та імперію, з її катеринами, переписуванням історії та байками про початки житт...
Дмитро Томчук

Про COVID-19 зсередини

Это мой очередной ежедневный лонгрид, но! На этот раз я очень прошу дочитать все до конца! Особенно людей который я люблю и уважаю и я знаю, что многим не хватает сил дочитать все до конца и они прост...
Події другої половини літа й початки осені наочно показали, що боротьба за Україну не припиняється і табір по той бік барикад готовий до наступу. Мова, зокрема йде про так званий "дніпровський референ...
Найелектронніше місто із суперпослугами повсажувало недолугих бабусь за компи і довірило їм документи. Найпродвинутіший пологовий на Космічці обіцяє оформити свідоцтво і дитячі виплати ще до виписки....