App Store Google Play

«Пилип з конопель» як антисистемний фактор

05.09.2012 17:34

Нагнітання політичного протистояння в Україні у серпні 2012 року вийшло в площину офіційного виборчого процесу з оголошенням Центральною виборчою комісією про реєстрацію кандидатів у народні депутати України. Як би Президент Янукович не намагався з цим боротися, саме Парламент в Україні є керуючим законотворчим органом і на даний час зберігає найбільше легітимних важелів керування державою. Тож не дивно, що вибори до Верховної ради відрізняються запеклістю й напругою.

Друзям - все, ворогам - закон

Що слід відзначити, говорячи про той Закон Про вибори народних депутатів, за яким проходить виборча кампанія? Насамперед, що це знову новий Закон: в Україні жодні національні вибори - ані Президента, ані депутатів - не проводилися двічі за одними й тими ж правилами. З одного боку це слід розуміти як бажання до вдосконалення законодавства, з іншого - бажання за будь-яку ціну втриматися у владі.

Адже не секрет, що у цій країні всі, починаючи з Президента Кравчука, який своє «президентство» фактично успадкував, а не виборов у жорсткій боротьбі разом з незалежністю, керували настільки «вдало», що при настанні чергових виборів їх програвали. Виняток - Леонід Кучма, хоча аби не певні політичні спекуляції, він був би також при владі лише один термін. Саме спекуляції - на рівні Законів про вибори та вигадування способів їх використання на користь поточної влади проти поточної опозиції - є основною ознакою виборчого законодавства сучасної України. От і сьогодні Закон про вибори до Парламенту прописаний таким чином,аби максимально зберегти і законсервувати наявні ситуацію у тому ж таки Парламенті.

Приклад - прохідний бар'єр для партій у 5% при одночасній забороні висуватися блоками і об'єднаннями. Він фактично унеможливлює появу нових політичних проектів і проходження їх в парламент. Навіть якщо якась політична сила представлятиме мільйон українців (а це 2,7% виборців), вона не має змоги потрапити у Верховну раду й захищати своїх виборців. Автори закону, вочевидь, воліли б бачити взагалі лише дві партії - «наші» й «ваші», які по черзі, у відповідності до критичних настроїв населення по відношенні до чільних лідерів, захоплюють гору, але всі разом «лупають скелю» державного бюджету. Для пересічного українця, який є лідером громадської думки в цих умовах є лише довгий і складний шлях партійного «служіння» з метою потрапляння у прохідну частину списку. А враховуючи, як верхівка партій, яка не вилазить з Парламенту кілька скликань, поводиться з найбільш вірними й відданими однопартійцями, подібний шлях стає взагалі нескінченим.

Іншим «нововведенням» Закону про вибори 2012 року є змішана пропорційно-мажоритарна система, коли половина депутатів обирається за партійними списками, а половина - прямим голосуванням за особу на виборчому окрузі. Норма ця не нова, вона застосовувалася на виборах до 2002 року включно і має як недоліки, так і переваги. Погано, що таким чином до влади легко приходять «грошові мішки» і відверті балакуни, яких просто дуже багато в телеефірі. Політична культура населення, яку так і не виховали українські політики за 21 рік незалежності, дозволяє виборцеві робити свій вибір на підставі асоціативних рядів «а, цього дядька я бачив у Шустера!» (як варіант - «О! та він же по всьому місту на плакатах наклеєний!»), або, що ще гірше, через так звану реакцію шлунку, «цей кандидат приніс нам продуктовий набір / побудував майданчик / вкрутив лампочку».

Але з іншого боку, саме таким чином - через вибори на одномандатному окрузі - до людей може прийти людина, якій є що сказати виборцю і яка може представляти інтереси окремих 120-150 тисяч громадян. Не абстрактних, а оцих своїх сусідів, які працюють, одружуються і помирають, їдять і вкручують лампочки на сусідній вулиці. Практика показала, що політична культура обранців нічим не краща від культури тих, хто їх обирає. Партійні боси, які вирішують в Парламенті питання особистих статків чи амбіцій, прийняття важливих для держави законів сімома десятками кнопкодавів за помахом руки Чечетова, прогули, голосування один за одного і при цьому відсутність відповідальності перед конкретним виборцем через прив'язку до округу - пропорційна система довела свою неефективність. Принаймні, на сьогодні в Україні.

Проте ляльководи з Парламенту не зупинилися на двох цих моментах. Вони пішли на пряме порушення конституційних прав громадян і прийняли з виборчих бюлетенів графу «не підтримую жодного кандидата». Тепер кожен, хто прийшов на дільницю, має обрати щось із запропонованого. В меню - праві, ліві й два десятки сортів того, чим на даний момент наповнена Верховна Рада, адже не секрет, що владою сформовані й запущені більше десятка виборчих проектів, покликаних показати «різноманітність» політичного поля й розпорошити голоси виборців. Навіщо? Та щоб вищезгаданий бар'єр у 5% подолали якомога менше партій, щоб з ними не рахуватись, а будувати політику «покращення» впевненою ходою.

Поле битви - мажоритарні округи

Насправді боротьба політичних партій за подолання виборчого бар'єру й розподіл місць - верхівка айсбергу. Рейтинги, які кожна політична сила замовляє у власної соціологічної служби, програми, які ніхто не читає навіть у тій партії, яка їх складає, обіцянки, що з 1 листопада настане мало не рай на окремо взятій Україні - все це мало впливає на усталену картину уподобань виборців. Вже сьогодні з великою ймовірністю можна не лише назвати сили, що будуть представлені у новій Верховні Раді, а й саме це представництво. При цьому усім зрозуміло, що сформувати фракцію або коаліцію, достатню для здобуття ВЛАДИ, жодна з політичних сил не в змозі. Тому основна боротьба за голоси (чи цифри у протоколах) розгорнеться на мажоритарних округах. Що ж ми маємо тут?

В кожному окрузі є кандидат, висунутий Партією регіонів та Об'єднаною опозицією «Батьківщина» або ВО «Свобода». Майже скрізь висувають комуністи, представники «УДАРу» та «України вперед». Розрізнено висуваються кандидати від ще двох десятків партій. Це - відображення офіційної біполярності політичної верхівки, того самого поділу «свій» - «чужий». І якщо кандидати від опозиції часто-густо - політичні й громадські діячі, кандидати-регіонали - це державні службовці або люди, призначення яких погоджується виконавчою владою. Це - потенційне безголосе стадо кнопкодавів для пана Чечетова.

Технологія запуску по мажоритарці подібних кандидатів добре відпрацьована ПР на місцевих виборах 2010 року: людям пропонують голосувати за впливову людину або керівника, який нібито щось там ініціював чи покращив, насправді ж витратив бюджетні кошти на свою виборчу кампанію. Як наслідок, наприклад, у Дніпропетровській міській раді ПР має ядро у 40 безголосих «овечок», які слухняно тиснуть на все, що вказує голова фракції. Це ректори вишів, директори державних підприємств, головні лікарі медичних закладів та керівники комунальних підприємств. Ці люди гірші за «тушок» - ті бігають з фракції у фракцію, аби бути біля матеріальних потоків, у владі, ці - сидять і допомагають купці справжніх ляльководів дерибанити бюджет і розкрадати інше майно громади міста. Тепер регіонали намагаються зорганізувати таке ж «стадо» у Верховній Раді.

У їх опонентів - також не все гладко. Адже кандидат-мажоритарник - це насамперед представник певної громади. Чи адекватним буде це представництво, коли у кандидата в депутати у виборчій програмі записано положення «Вступити до фракції Об'єднаної опозиції «Батьківщина» у Верховній Раді VII скликання та не виходити з неї протягом дії мандату, наданого мені виборцем»? Депутат, безумовно, має право бути партійним, когось там підтримувати й захищати. Тільки насамперед - ті 120-150 тисяч людей, які живуть на його окрузі, а вже потім партію, лідера й усіх інших.

Таким чином, потенційний кандидат, якщо хоче бути висунутий тою чи іншою політичною силою, має не тільки підготуватися ідейно й матеріально (адже виборчу кампанію він все одно проводитиме й забезпечуватиме сам), а й погодитися на певне усічення свободи волі на користь партійних босів, які від округу, проблем і очікувань виборців так само далекі, як марсохід. Більш того, голосування за кандидатів, навпроти прізвища яких присутня позначка «від партії НАЗВА», має бути готовим, що його особиста підтримка буде мало корелювати з його вчинками й обіцянками, а значною мірою - з рейтингом партії на даному окрузі. Зовсім інша справа - кандидат, який висунув себе сам.

Чи врятують парламентаризм «Пилипи з конопель»?

Різниця між партійними кандидатами у народні депутати й самовисуванцями - як між найманими працівниками й підприємцями. Перші, навіть дуже професійні й фахові, виконують роботу за розпорядженням і плодами цієї роботи користуються в межах сформульованої платні за роботу. Роботодавець (партія) покриває витрати на реєстрацію підприємства ( в даному випадку - 2 мільйони гривень за подання списку партії в ЦВК) та несе всі ризики, пов'язані з невдалою діяльністю (непотрапляння в парламент, занепад, втрата прихильності). Самовисуванець - це такий собі приватний підприємець, який ризикує особистими грішми (30 тисяч до тієї ж ЦВК), особистою репутацією і бажає сам отримувати дивіденди. Можна поділяти чи не поділяти економічну теорію Адама Сміта, але вона працює і саме приватні підприємці є становим хребтом усіх розвинутих економік на сьогодні. Тому і з'являються самовисуванці там, де здавалося б, усе «поділено» й «узгоджено». Партійні кандидати називають таких конкурентів «Пилип з Конопель» - натякаючи, що ті з'явилися неочікувано й вносять безлад у відлагоджений механізм політичної боротьби в усталеній системі. Тільки от питання - чи на користь ця «усталена політична система» Українській державі та простому виборцю з округу? Як би там не було, самовисуванці створюють живильний грунт будь-якої економіки - конкурентне середовище.

Сучасна українська влада не була б владою, аби й у це, здавалося б здорове конкурентне середовище не втокмачила свою ложку (а подекуди й діжку) дьогтю. Разом з самовисуванцями, котрі хоч якось презентують громадську думку й очікування виборців, бюлетені будуть наповнені найрізноманітнішими «технічними» кандидатами. За 30 тисяч гривень (що в масштабі бюджету навіть Дніпропетровської області, до якого активно докладається місцева влада - не гроші) ЦВК зареєстровані цілі хмари людей, які будуть виконувати наступні функції:

- «двійник» - кандидат з однаковим прізвищем, задача якого відтягти бодай якусь кількість неуважних виборців, що можуть помилитися з позначкою;

- «торпеда» - кандидат, який не веде власної виборчої кампанії, а лише наголошує на недоліках конкурента (зазвичай - впливового опозиційного кандидата) та оприлюднює компромат (найчастіше, такий що не відповідає дійсності, але це з'ясовується вже після виборів);

- «клон» - кандидат, який не має програми і пропозицій, але завзято критикує владу і все, що бачить навколо; набагато завзятіше від самих опозиційних кандидатів, у яких і відбирає голоси;

- «невидимка» - кандидат, присутній у бюлетені для формування за його допомогою виборчих комісій з людей, наданих владою, для організації фальсифікацій та застосування адмінресурсу.

Не випадково по деяких округах Дніпропетровщини (яка майже наздоганяє Київ за кількістю кандидатів) конкуренція складає більше ніж 20 претендентів на одне місце. Але і в цих умовах шанс для самовисуванців зберігається.

Складається враження, що виграти вибори в якості мажоритарного кандидата в наш час і в цій ситуації можна лише якщо ти - погоджений кандидат від Партії регіонів, або ж готовий іти на будь-які кроки - від прямого підкупу виборців й виборчих комісій до статусу жертви режиму з наступним поверненням з попелу арештованого майна, засуджених друзів й родичів, низки кримінальних справ. Перший шлях, якщо ти не при владі, практично закритий, на другий готові лише одиниці, на кшталт Юлії Тимошенко.

Втім, якщо проаналізувати дані ЦВК, стає зрозуміло, що по Україні є близько 80-90 округів, де мають реальні шанси на перемогу люди, які, з одного боку, не вписалися (за своєї чи чужої ініціативи) у жодні партійні списки, хоча мають доволі суттєвий рейтинг підтримки та готові йти на прямі зіткнення з владою. Саме ці «пилипи з конопель» можуть стати тим неврахованим фактором, який унеможливить традиційну роботу «системи», або, принаймні, вкрай ускладнить.

Адже система, заснована на протистоянні «свій» - «чужий» не передбачає, що в ній буде хтось третій, «окружний» або свій власний. Якщо ж таких, незалежних від політичної сили, що їх просувала, буде кілька десятків - це вже доволі потужна сила. Чи варто нагадувати, що Юлія Тимошенко привела на президенство Віктора Ющенка і стала прем'єр-міністром, маючи власну фракцію з 19 депутатів?

Сьогодні прогнозувати кількість «незалежних» депутатів-мажоритарників у майбутньому парламенті, їх здатність до структурування та майбутню поведінку, погодьтеся, зарано. Зрозуміло лише, що навряд чи ці люди будуть ходити шеренгами й голосувати за махами рук якогось малоосвіченого злодюжки. В разі вибудови суспільно-політичних важелів відповідальності цих депутатів перед конкретними виборцями вони можуть стати флагманом тої нової політики, якої так зачекалося суспільство. Насамперед - повернути основну керуючу функцію від виконавчої влади (президента) до Парламенту, а потім утворити вертикаль відстоювання інтересів місцевих громад місто (село, селище) - область - країна. І тоді відбудеться ключова зміна в свідомості як виборця, так і його представника: депутат стане нарешті говорити від імені конкретних 150 тисяч осіб, а не від партії чи фракції. Не випадково, у одній з найрозвинутіших демократій світу, США, конгресмени бувають демократами, республіканцями та навіть безпартійними - але вони обов'язково конгресмени від Техасу, Нью-Йорку чи Айдахо. І відкликає їх в разі невдалої діяльності не партія, як футбольна команда відправляє на заміну, а виборці округу, які обирають наступного СВОГО представника, хай він буде демократом, республіканцем чи безпартійним...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Андрій ДЕНИСЕНКО

Дніпру 1200 років

Дніпру 1200 років!Такі гасла цілком могли би прикрасити вулиці нашого міста в ці святкові дні.Міста, давнішого за Москву та імперію, з її катеринами, переписуванням історії та байками про початки житт...
Дмитро Томчук

Про COVID-19 зсередини

Это мой очередной ежедневный лонгрид, но! На этот раз я очень прошу дочитать все до конца! Особенно людей который я люблю и уважаю и я знаю, что многим не хватает сил дочитать все до конца и они прост...
Події другої половини літа й початки осені наочно показали, що боротьба за Україну не припиняється і табір по той бік барикад готовий до наступу. Мова, зокрема йде про так званий "дніпровський референ...
Найелектронніше місто із суперпослугами повсажувало недолугих бабусь за компи і довірило їм документи. Найпродвинутіший пологовий на Космічці обіцяє оформити свідоцтво і дитячі виплати ще до виписки....