App Store Google Play

І виросте із сина… Сталін, або Кому і для чого потрібна Ваша слухняність

03.08.2012 13:28

Народы сами растят своих тиранов.
Борис Кригер
,
російський письменник Канади

«Спасибо товарищу Сталину за наше счастливое детство!» - такий напис супроводжував відому фотографію вождя з гарненькою бурятською дівчинкою на руках - Гелею Маркізовою. Доля цієї дівчинки символічна для сталінської доби. Батьки дали ім'я Енгельсині на честь теоретика комунізму Ф.Енгельса, а її брата Владілена назвали в пам'ять про В.Леніна. Можна собі уявити, яке ставлення було в родині до партії та вождя? Дізнавшись про те, що батько Гелі, народний комісар землеробства Бурят-Монгольської АРСР Ардан Маркізов збирається на зустріч зі Сталіним (керівництво СРСР саме приймало делегації радянських республік), дівчинка попросила взяти її з собою. Батько довго сумнівався, але все ж таки взяв.

Під час зустрічі Геля подарувала «вождю народів» куплений мамою букет квітів та передала привіт від дітей Бурят-Монголії. Сталін прийняв букет, взяв дівчинку на руки й поцілував - наступного дня фотографії цієї милої сцени з'явилися в пресі. Дівчинка була щаслива, показуючи всім свою світлину зі Сталіним, а також подарунки вождя - іменний золотий годинник та грамофон з пам'ятною табличкою...

А за півтора роки батька Гелі звинуватили в буржуазному націоналізмі та шпигунстві на користь Японії і розстріляли. Маму посадили у в'язницю, а через рік разом із двома дітьми відправили на заслання до Казахської РСР, де вона працювала дитячим лікарем і після одного з нічних чергувань була знайдена мертвою... На той час це - доля багатьох. Десятки тисяч людей (синів, батьків, дідів) були визнані «ворогами народу» й розстріляні, мільйони заморені голодом, сотні тисяч «політичних» сиділи по в'язницях і таборах, а їхні «сироти» виховувались у дитячих притулках НКВД.

Як не дивно, це покоління, дитинство якого припало на добу «зрілого» сталінізму, прониклось любов'ю до «вождя». І навіть гірко плакало, дізнавшись про його смерть. Дехто й сьогодні ностальгує за сталінським «порядком» та «справедливістю».

ЛЮБОВ ДО ДИКТАТОРА НЕ БУВАЄ ВЗАЄМНОЮ

- Що це - «стокгольмський синдром»? - питаю в директора психологічної служби «Вибір», психотерапевта Івана Ситника. - Деякі люди й зараз вважають Сталіна великим правителем... Навіть пам'ятник йому в Запоріжжі встановили. Як таке може бути?

- Ну, може, не зовсім стокгольмський синдром. Є різні психологічні механізми, які спрацьовують, коли людина потрапляє в травматичну для психіки ситуацію і змінити нічого не може. У нашому центрі іноді доводиться консультувати дітей, які виховувались в умовах родинної тиранії. І дитина, яку б'ють, принижують, починає звинувачувати себе («Я поганий, а батьки хороші»), бо вона вірить, що батьки її люблять і сама хоче їх любити.

Так само у випадку репресій. Якщо людина не може нічого вдіяти, приходить «рятівна» думка: батьків ми не вибираємо, їх нам Бог посилає, царя ми не вибирали, і Сталіна не вибирали...

ДОВІДКА

Стокгольмський синдром - ірраціональна симпатія жертви до агресора. Назва терміну пов'язана із ситуацією, яка виникла в серпні 1973 року в Стокгольмі під час захоплення заручників. Двоє злочинців взяли в заручники співробітників банку - трьох жінок та одного чоловіка, та кілька днів утримували їх, погрожуючи розправою, якщо не будуть задоволені їх вимоги. Коли ж поліція звільнила заручників, ті виявили ворожість до правоохоронців, а до своїх кривдників - несподівану симпатію і під час суду висловлювались на їхній захист.

- Але ж - пам'ять. Люди пережили таке, що неможливо забути!

- Навпаки. Є таке поняття в психології - «дисоціація», коли людина втрачає послідовність картини світу. Можна сказати, що з пам'яттю стається те ж саме, що й з фільмом, у якому хтось переплутав сюжети. Дуже часто дисоціація відбувається, якщо людина пережила насилля в ранньому дитинстві. Але таке може спостерігатись і в дорослому віці, і навіть на рівні суспільства. Яскравий приклад: політики звертаються до народу: «От згадайте, що вам обіцяли...» А люди не пам'ятають, і в цьому не їх провина - так захищається їх психіка. Бо якщо раптом всі забуті фрагменти стануть явними, відкриється конфлікт, який вимагає негайного рішення. А людина (суспільство) може бути не готовою до вирішення цього конфлікту...

- Ви згадали про насилля над дитиною. Західні психоаналітики пишуть, що Сталін був садистом. І пояснюють, звідки могла взятися в нього така риса: батько Сталіна, чоботар Віссаріон Джугашвілі, напившись п'яним, часто і жорстоко бив сина. Колотила маленького Сосо, щоправда робила це з «великою материнською любов'ю», і його мати. Потім така модель батьківської поведінки перенеслася в родину самого «вождя народів» та в його політику. Л.Троцький наводить епізод із приватного життя генсека: Сталін брав з ліжечка свого сина, якому виповнився рік, набирав повен рот диму з люльки, видихав дитині в обличчя й сміявся, дивлячись, як вона захлинається та плаче. Паралельно Йосип Віссаріонович відучував від паління старшого сина, застосовуючи кулачні методи свого батька...

Скажіть, а що відбувається із особистістю людини, яка стає жертвою насилля?

- Під час терапії жертв насилля психологи стикаються з проявами колосального відчуття провини.

Людина себе звинувачує за те, що відбулося. І, хоч це багатьом і неприємно чути, тут є доля істини. Згідно статистичних даних, наприклад, понад 95% сексуальних агресій можна було б уникнути, якби жертва не приваблювала агресора поведінкою... Не сіла б з незнайомцем в машину о 12:00 ночі... Це складна проблема.

- А як проявляється відчуття про­вини?

- Найчастіше людина починає запускати себе і таким чином, ніби карає себе. Відчуття провини може проявлятися в деструктивних моделях поведінки: жертва агресії починає розривати стосунки з близькими. Якщо це молода людина, то може бути агресія, спрямована на батьків (які не змогли захистити). Відбувається знецінення власної особи та цінностей стосунків з іншими. Загалом лихоманить усі сфери життя людини, і професійну також. Наприклад, жертви сексуального насилля іноді починають зніматися для порносайтів.

- Про таких кажуть, що людина морально деградувала.

- А насправді на психологічному рівні це має цілком логічне пояснення. Переживши неконтрольовану агресію, вони вибирають такі сфери діяльності, де самі можуть контролювати сексуальну агресію. Це називається «ретравматизація», також захисний психологічний механізм, за допомогою якого жертва намагається пережити ту першу травму та звільнитися від неї.

Іноді відбувається «застрягання» в ситуації, коли людина несвідомо, але цілеспрямовано шукає в житті агресора, сердиться на нього і не розуміє, що з нею відбувається. В іншому випадку жертва агресії сама стає агресором і намагається звільнитись від свого болю через чужий.

- Як можна допомогти таким людям?

- Працюючи з людьми в нашому центрі, ми ставимо перед собою два завдання - зменшення страждання та вихід на автономність. Як для дитини, так і для дорослого. Щоби дитина була актуалізована, вільна. Щоби вона вміла відрізняти себе від оточення, свої бажання від чужих, щоби при потребі могла говорити «ні», в тому числі й своїм батькам. На жаль, у нашому суспільстві такі якості не дуже цінуються.

ІСТОРІЯ ОДНОГО ГЕНОЦИДУ

У контексті розмови про потребу самовизначення людини та вплив на формування особистості деспотичних батьків - як справжніх, так і символічних (йдеться про державних правителів - авт.) - варто пригадати епізод з життя однієї африканської країни. Ідеться про геноцид в Руанді, який вісімнадцять років тому здійснили представники національності хуту проти народу тутсі.

Сотні років скотарі тутсі та хлібороби хуту жили поруч. Одна мова, одна релігія. Стосунки не були ідилічними, бо роль економічної та політичної еліти частіше відігравали представники тутсі. Але не було й принципового неприйняття, жінки хуту нерідко виходили заміж за чоловіків тутсі й навпаки. Наприкінці ХІХ століття дослідники навіть засумнівалися: хуту і тутсі - це один народ чи два?

У 1960 році в країні провели референдум, і бажанням більшості населення Руанда стала республікою. Першим президентом став хуту. Зміна соціального ладу спричинилася до гострих сутичок тутсі і хуту, тисячі людей загинули, сотні тисяч залишили країну.

У 1973 році внаслідок військового перевороту до влади прийшов хуту Жувеналь Габ'ярімана, який, як і попередник, сформував своє оточення з представників хуту. Президенту підлягали ЗМІ, за його правління поширилася так звана ідеологія «Сила хуту», яка демонізувала тутсі. Словом, політика цікавила президента більше, ніж економічне та господарське життя країни.

КРАЩІ ДРУЗІ ДИКТАТОРА - «ВОРОГИ»

Не витримуючи тиску, тутсі та помірковані хуту тікали з Руанди, що, безумовно, шкодило міжнародному іміджу країни. Обсяги зовнішньої торгівлі скорочувались. Занепад економіки, нестача землі та ще й посуха призвели до того, що частину країни охопив голод.

Щоби відволікти населення від проблем насущних, Габ'ярімана знаходить внутрішніх «ворогів» - звинувачує місцевих тутсі в колабораціонізмі з Руандійським патріотичним фронтом, який сформували біженці, сподіваючись колись повернутися на батьківщину.

І раптом... 6 квітня 1994 року літак, у якому летів Габ'ярімана, збито ракетою. Уряд закликає помститися за смерть правителя, населенню роздають зброю, і... хуту масово беруться до «роботи» (так учасники різанини називали вбивство тутсі). Як наслідок, протягом 100 днів загинули 800.000 чоловік, з яких 10% були хуту.

Світова спільнота була шокована небаченою жорстокістю. На запитання: «Чому так сталося?» - знайшлося чимало відповідей. Колоніальна політика Бельгії, якій Руанда була підпорядкована в 1916 році: бельгійська адміністрація вимагала чіткого розподілу населення на «хуту» і «тутсі». Зміна державного ладу - до 1960 року країною керував король-тутсі. Злочинна диктатура Ж.Габ'ярімани. Переписування політиками підручників з історії...

Але й інші країни були колоніями, були в них королі та диктатори, політики переробляли підручники на свій смак. Незрозумілою залишається дивовижна покірність населення: уряд видав зброю - і сусіди пішли різати сусідів... І ще цікавий момент. Як таке могло бути, щоби тутсі, які становили меншість населення (близько 14% до геноциду), протягом століть зберігали статус соціальної еліти?

ЗВОРОТНИЙ БІК СЛУХНЯНОСТІ

На думку автора книги «Стусани. Питання та відповіді про дисциплінарне насильство», французького вчителя Олів'є Маурела, велику роль тут відіграв феномен побутового «стокгольмського синдрому». Маурел розповів про спостереження дослідників, які за кілька років до геноциду вивчали в Руанді засоби виховання дітей. Місцеві жінки, які носили дітей на собі в спеціальних сумках, привчали новонароджених до чистоти, б'ючи їх кожного разу, коли вони випорожнялись, забруднюючи матір. При таких методах африканські діти дуже швидко привчалися «проситися» на горщик, а насправді - кричати від жаху, відчувши бажання звільнитись від продуктів життєдіяльності.

Дослідники звернули увагу, що, виростаючи, діти Руанди ставали «дуже дисциплінованими та слухняними, але пасивними і губились кожного разу, коли опинялись поза межами звичного способу життя. З таких дітей виростають досить покірні, пасивні та фаталістично налаштовані дорослі». З дитинства звикнувши не довіряти своїм відчуттям і бажанням, такі люди сліпо підкорялися наказам старшого. Вони жили «позиченим розумом», не здатні на більш-менш самостійний вчинок.

Оповідаючи прояви побутового «стокгольмського синдрому», дослідники й уявити не могли, що за кілька років такі нерішучі хлопчаки Руанди перетворяться на вбивць, які старанно виконуватимуть «роботу» під керівництвом «батька»-садиста. Таким є зворотній бік слухняності людини, яку змалечку не навчили бути вільною.

ЛИЦА

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


У Дніпрі й на цілій Січеславщині розгортається велика драма маленької людини Коломойського.Щоби сформувати прозелену більшість і залишитися головою облради чи перескочити у крісло голови адміністрації...
В середині минулого тижня деякі справи та одне свято закинули мене у Дніпро. Тому вперше за останні 16 років я подивився на це місто поглядом киянина. Хоча киянин з мене відносний - тільки вийшов на П...
Нам вдовблювали 200 років, що Днєпрапєтровск - це російське місто, його збудували російські царі та зросійщені генсеки «і ваапщє - тут всєгда гаварілі па рускі».Але ми з вами у 2014-2015 р...
Андрій ДЕНИСЕНКО

Дніпру 1200 років

Дніпру 1200 років!Такі гасла цілком могли би прикрасити вулиці нашого міста в ці святкові дні.Міста, давнішого за Москву та імперію, з її катеринами, переписуванням історії та байками про початки житт...