App Store Google Play

«Бандерівці» на Дніпрі

04.07.2012 12:08

Чи знаєте ви, що Дніпропетровськ у роки Другої світової називали «бандерівською столицею» Наддніпрянщини? І на те були підстави - найбільша оунівська організація, яка налічувала до 5 000 учасників (800 відомі поіменно) і прихильників, центр всього підпілля на півдні та сході України. На чолі - непересічний Василь Кук, який за кілька років очолив УПА. До речі, саме тут, у нашому місті Кук зустрів своє кохання на все життя - Уляну Крюченко.

Але до чого це все? А до того, що традиції живуть - знову «кляті бандерівці» на берегах Дніпра! Якщо ж без жартів, то 15-16 червня у нашому місті відбулася всеукраїнська наукова конференція, присвячена українському визвольному руху 1920-1950-х років. І кого тільки не було на тій конференції - житомирці і тернополяни, запорожці і львів'яни, лучани і криворожці. І всі вони доповідали, питали, дискутували, документи цитували, ще й презентації влаштовували.

Організували все це «неподобство» (бачив уже такий коментар в Інтернеті, там, правда, було написано не так цензурно, але цитувати прихильників «Русского міра» - це ж жодна клавіатура не витримає!) кілька громадських організацій. «Бандерівці», звичайно, були - Центр досліджень визвольного руху зі Львова. Але основна робота припала на наших - Інститут суспільних досліджень та - увага, ось воно, справжнє обличчя українсько-єврейського буржуазного націоналізму! - Всеукраїнський центр вивчення Голокосту «Ткума».

З Інститутом суспільних досліджень все ясно - його директор Володимир Панченко так взагалі дисертацію про економічну програму ОУН захистив, а от «Ткума» тут яким боком? Можна, звичайно, повірити іронічному Ігореві Щупаку: євреї схильні підтримувати успішні проекти. Якщо ж серйозно, то така співпраця є надзвичайно потрібною і корисною, причому для всіх. Історія євреїв - складова повноцінної історії України. Але описати минуле цієї спільноти в українському ХХ столітті без тупих ідеологем про «українців-погромників» чи «жидокомуну» - справа не одного року спільної роботи. От і на конференції говорили про різні, часом болючі моменти українсько-єврейської взаємодії. Але розумні люди завжди знайдуть спільну мову.

До речі, конференція вирішувала ще одну цікаву наукову (та й не тільки наукову) проблему: що розуміти під українським визвольним рухом ХХ століття? На рівні постановки питання більшість істориків погоджується, що має йтися про рух українців за встановлення власної держави, нашу боротьбу проти комуністів та нацистів. Але у практичній площині часто конференції обмежуються ОУН та УПА. На щастя, цей захід уникнув такого спрощення. А доповідь Юрія Митрофаненка, який говорив про антибільшовицький повстанський рух на Кіровоградщині у 1920-1940-х роках, підтвердила тезу про тяглість визвольних змагань. Один із його висновків наступний: ті села, які найзатятіше опиралися червоним у 1920-1930-х роках, потім найактивніше підтримали похідні групи ОУН. Документи навіть зберегли пояснення юнака, який включився в оунівське підпілля: «Мій батько за Україну боровся, то що ж я, склавши руки сидіти буду?».

Страшна сила - джерела! Людмила Гриневич продемонструвала, якими вбивчими вони є для стереотипів. Наприклад, кілька років тому в Росії став можливим доступ до матеріалів щодо Червоної армії в Україні у серпні 1920 року. Ну здавалося би, що тут такого? Але дані цих документів розбивають вщент міф про те, що українці підтримували радянську владу і перемога червоних - це саме перемога українських прихильників однієї ідеології над прихильниками іншої.

Справа в тому, що на 1 200 000 солдатів Червоної армії в Україні українців приходилося аж... 130 000! А основна маса - вихідці з нечорноземних губерній Росії. Коли пані Людмила озвучила ці цифри на одній з конференцій у Росії, один із тамтешніх істориків замислено запитав: «То що ж, виходить, ми вас окупували?» Врешті, він сам це сказав. Ну, і ще один фактик. У 1930 році відкриті виступи проти більшовиків в Україні охопили близько 1 млн людей. Будуть ще питання, чому Сталін організував Голодомор?

Незабаром має побачити світ монографія Владислава Гриневича, в якій проаналізовано ставлення українського суспільства до радянської влади напередодні радянсько-німецької війни. І знову кляті джерела не хочуть відповідати нашим уявленням, сформованим книгами і фільмами. Пам'ятаєте: «Масовий героїзм... Українці як один піднялися на боротьбу з гітлерівськими окупантами...» Красиво - тільки неправда.

Навіть звичайна логіка підказує, що основній масі мешканців України (а це селяни) любити червоних не було за що. Поміркуйте - землю забрали, церкву закрили, родичи чи сусіди в Голодомор померли. Ну як нормальна людина, а не мазохіст, після цього може любити таку владу? От пан Владислав і показує, як люди сприймали Сталіна і СРСР. Висновок його простий - для більшості ця влада не була «рідною».

На конференції лунали різні доповіді: про визвольну боротьбу в різних регіонах, постаті, ідеологічні настанови; говорили навіть про різницю у сприйнятті жінкою і чоловіком підпільного життя. Дуже важливою була неформальна атмосфера, що панувала на цьому заході. Одразу після доповіді йшли питання, репліки, доповнення. Найчастіше це виглядало так: 10 хвилин триває доповідь та 20-30 хвилин - обговорення. Модератор постійно прагнув дотримуватися регламенту, та де там - людям було цікаво обмінятися думками.

Завершуючи, скажу, що «бандерівці» були-таки на Дніпрі - не тільки на березі ріки. Другий день роботи конференції проходив на борту корабля з романтичною назвою «Металург» - і в цьому була певна проблема. Полягала вона не стільки в тому, що певний час учасникам доводилося перекрикувати двигун. Виявилося, що загартовані студентськими аудиторіями Галина Стародубець та Роман Шляхтич цілком здатні на це не зважати. Найбільша небезпека чаїлася у краєвидах, які підступно намагалися дезорганізувати роботу конференції.

Кілька виступів стосувалося сучасного сприйняття визвольного руху. Наприклад, Володимир В'ятрович та Оксана Каліщук показали, наскільки шкодить взаєморозумінню між українцями і поляками надмірна увага політиків та ЗМІ до цього конфлікту часів Другої світової. Адже, зрозуміло, журналіст прагне сенсації та найчастіше не враховує деталей. От і виходить одновимірна картинка, в якій кожна сторона вважає правою тільки себе. Останнім, мажорним акордом стала доповідь запорізького студента Василя Кушнерчука щодо пам'яті про ОУН та УПА в субкультурі футбольних фанатів.

І насамкінець: в одного з учасників конференції під час перебування у нашому місті поцупили вишиванку. Одразу згадується Володимир Винниченко з його фразою про те, що Україна реалізується тоді, коли у підворітні грабіжник буде у вас вимагати гаманець, а не «кошельок». Раз крадуть вишиванки, отже, є підстави для оптимізму!

«Експедиція XXI»

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Відверто кажучи, давно втомився читати такі заголовки, як "Україні потрібен націоналізм!". "Націоналізм - саме те, що потрібно Україні". "Україні не вистачає націоналізму".Все це, звісно, прекрасно. І...
Під тиском багатотисячних протестів нам дійсно вдалося уникнути швидкої капітуляції, але загроза повзучої капітуляції, з далекосяжними для держави та нації наслідками, є цілком реальною.Зе суттєво ско...
Максим Мірошниченко

Рейтинг влади падає

Очевидно, що в найближчий час ми побачимо фрагментацію влади. Із занадто різних елементів вона складається. Ці різноманітні групи воюють одна із одною через оці телеграмні зливи та інсайди. Портнов лю...
Те, що два великих свята, Архістратига Михаїла і День гідності та свободи, Україна відзначає в один день, не випадковий збіг. Ці свята дещо схожі – і за смислом, і особистостями.Наші Герої, які...