App Store Google Play

Лики протесту

26.09.2011 10:21

«Футболкова війна», зламаний паркан і розбиті двері Верховної Ради, підпали будівлі Генпрокуратури в Мелітополі та міліцейського пункту в Харкові, закидані коктейлями Молотова будинки «чинобуржуїв» у Донецькій області, вбивство судді Київського апеляційного суду, розстріл міліціонера в селі Семиполки і штурхан в обличчя міністра букетом студентки. Це зведення подій не за рік, а за останні кілька тижнів (перший випадок датується 31 серпня). Попри всю різнорідність, їх поєднує одне - у кожному епізоді однією зі сторін конфлікту виступають особи, наділені владою.

Можновладців в Україні не любили завжди. Але такий калейдоскоп інцидентів за стислий проміжок часу все одно вибивається із загального ритму. І окреслює нові тенденції - нові лики персонального і громадського протесту.

Протест «шкурний»

Характерна риса протестів останніх днів може засмутити багатьох романтиків. Порівняно з 2004 роком, значно поменшало людей, готових виходити на площі заради свобод і принципів, бажання відстояти своє бачення майбутнього країни. Але коли йдеться про захист особистого благополуччя - інша річ! Які акції останнього року були наймасовішими (з непроплачених, звісно)? Майдан підприємців і недавній вихід пільговиків під Верховну Раду. В обох випадках тисячі людей дуже чітко знали, навіщо вони прийшли на майдан і які саме пункти конкретних законів завдадуть конкретної шкоди їхньому сімейному бюджетові.

«Антитабачні акції», які теж збирають чимало людей, попри весь свій ідеологічний флер, також мають під собою практичне підґрунтя. Так, серед обвинувачень на адресу міністра освіти часто звучать претензії до його бачення історії та національного питання. На­важимося припустити, що це йому дуже на руку, оскільки дозволяє перевести критику в зручне русло нескінченних суперечок про національну свідомість. Тим самим можна уникнути необхідності відповідати на інші, конкретніші претензії: зрив друку підручників, проблеми організації вступних кам­паній, зменшення бюджетних місць у вузах, закриття шкіл та багато іншого. Але ж саме це й харак­теризує його професійну неспроможність, і саме це, а не його погляди на особу Бандери, виводить на вулиці тисячі молодих людей.

З одного боку, шкурний протест простий, невигадливий і поки що не наважувався перерости у щось більше. З іншого - це найбільш неминучий, довговічний і невиліковний тип протестів за умови, що влада не має бажання або можливості задовольнити вимоги протестувальників (хто не вірить - може звернутися до грецького досвіду). Якщо від боротьби за абстрактні ідеали можна швидко втомитися, що взагалі-то й сталося в Україні, то втомитися від боротьби за особисте благополуччя неможливо - або не стане проб­леми, або - протестувальника. Останнє, на жаль, теж не виключене.

Протест обережний

Уже звичні для України, а особливо - для її столиці, вуличні протести перестали бути безоглядними. Упав не просто рівень довіри до влади - упав рівень довіри в суспільстві загалом. До влади, до опозиції, до самих політиків, одне до одного. До тих, хто стоїть у сусідньому ряду, почали придивлятися: чи не провокатор, чи не на зарплаті, чи не підставна особа? Часто - небезпідставно. Кругову поруку замінила взаємна підозрілість. Майдан підприємців розколовся на тих, хто закликав на допомогу політичні партії, і тих, хто від їхньої допомоги демонстративно відмовлявся, - в обидва боки летіли обвинувачення у спробі «приватизувати протест». Після повідомлення про виїзд з України організатора «футболкової кампанії» Дениса Олейнікова обвинувачення зазвучали й на його адресу - мовляв, непослідовно спочатку висувати гасло «Не бійся!», а потім виїжджати за кордон. Але і його виправдання - «не за себе, за сім'ю страшно» - зараз не видаються порожніми словами.

Реакція на протести стає жорст­кішою - і ця жорсткість зростає раз у раз, коли попередні «перегини» залишаються безкарними. Вос­таннє сильний страх перед мож­ливістю силового розгону демонстрації протестувальники пережили 2004 року на Майдані. Сильні ще були спогади не тільки про розгром наметового містечка часів «України без Кучми», а й про страшне побоїще на Софійській площі під час похорону патріарха Володимира. З часів Майдану здавалося, що автозаки, кийки і сльозо­гінний газ - це вже історія, успішно пройдений країною етап. На жаль, радість була передчасна - тепер на мітингах знову використовуються спецзасоби. Посту­по­во МВС перестає соромитися їх використання: згадаймо, як від заперечення - «у балончику міг бути дезодорант» швидко відмовилися на користь оправдання - «сльозогінний газ застосовувався згідно із Законом „Про міліцію". Використання міліцейських спецпідрозділів також почастішало - раніше важко було собі уявити залучення загону «Беркута» для конфіскації ящика футболок. На жаль, насильство - палиця на два кінці.

Протест кримінальний

Коли на всю Росію прогриміла знаменита «кущовська справа» і розкрилися злочини банди, яка десятиліттями тримала в страху чималу козачу станицю, котрийсь із журналістів, що висвітлювали цю справу, сумно зіронізував: мовляв, організована злочинність - це єдина створена в Росії форма громадянського суспільства.

Злочинність часто зароджується там, де немає інших способів захистити свої права. Часто злочин - це теж форма протесту проти влади. Приклади?

27 червня 2010 року в кафе села Бобриця на Черкащині сталася бійка. З одного боку брав участь місцевий тракторист Олександр Куча, з іншого - суддя Дарницького району Києва Євген Вовк (не плутати із Сергієм Вовком, що веде справу Луценка). Незабаром пролунали постріли. Згодом у лікарні з тіла Кучі витягнули дві кулі. Третю побоялися діставати - вона надто наблизилася до хребта, при витягуванні був великий ризик зробити його паралітиком. Пізніше в суді мати тракториста наполягала, що її сина «дострілювали» вже лежачим. Свідки захисту (справу порушили саме проти тракториста за напад на суддю) запевняли, що Вовк сам спровокував бійку і що на прохання дружини Кучі викликати «швидку» відповідав «а мені ******, я пожиттєво недоторканний». За словами матері Кучі, на суді дійшло до того, що Вовк заявив, мовляв, рани на тілі її сина - взагалі «порізи якісь», і погрожував їй та її родині. Хай там як, а суддя Канівського міськрайонного суду Володимир Дубинець, який вів процес, проявив своєрідну свідомість. І засудив на два роки умовного строку і самого Кучу, і його знайомого Володимира Лисенка (який, за версією дружини Кучі, перев'язував рани товариша, а за версією судді Вовка - намагався його вдарити).

Через рік в іншому місці виникла дзеркальна ситуація. У ніч із 3 на 4 вересня 2011 року в селі Семиполки на Київщині сталася бійка на дискотеці. Посварилися місцевий житель Віталій Запоро­жець і начальник сусіднього, Калитянського відділу МВС Ми­к­о­ла Симоненко. Після бійки За­порожець навідався додому, повернувся з рушницею і прострелив Симоненку живіт.

Потім було багато чого. Селяни розповідали про рейд МВС на село, про масові побиття, про те, як наводив на них страх «маленький тиран» Симоненко, про те, як усім селом скидалися Запорожцеві на адвоката. Показове інше. Майор Симоненко помирав у людному місці понад годину. І помер від втрати крові. Ніхто не викликав міліцію. Ніхто не викликав «швидку». Ніхто не перев'язав рани. Злочинне ненадання допомоги - чи страх упереміш із гірким досвідом? Побоювання, що коли виживе - півдискотеки піде під суд просто за те, що поруч стояли, як горезвісний Лисенко рік тому? Чи просто цікавість? Просто бажання подивитися, чи допомагають крута вдача і службове становище від ран у животі і чи може всесильна «корочка» зупинити кров?

Стріляв у Симоненка Запоро­жець. І це - злочин. Але злочин, явно чи неявно схвалений громадою немаленького села. Чи можливе таке там, де правоохоронця сприймають як захисника, а не рекетира в погонах?

Рівень довіри до правоохоронної системи ніколи не був високим. Але тепер він остаточно намагається заповзти під плінтус. Дедалі частіше у відділеннях міліції помирають затримані, дедалі менш серйозними видаються виправдання, які супроводжують ці смерті. Окремою категорією «ворогів народу» поступово стають судді, - люди не пам'ятають успішно проведених справ, але чудово запам'ятовують кожного відмазаного мажора і кожного суддю вовка. На інтернет-форумах новинних порталів дуже важко знайти співчутливі коментарі і на адресу загиблого Симоненка, і на адресу вбитої судді Дурицької. Це може бути неправильно, але це - показник ставлення до людей у формі та людей у мантії, управу на яких простій людині у верхах знайти неможливо.

Чи можуть в умовах такого ставлення до правоохоронної системи дивувати гучні злочини? Хоча б тому, що небачені досі в Україні пограбування банків віднедавна стали майже традицією?

Протест заливистий

І все ж таки є ще одна якість нових протестів, завдяки якій усе, що відбувається в країні, вже не здається таким жахом. Люди над ними сміються. Сміються, коли бачать перелякані обличчя міліціонерів під Радою, сміються, коли «Беркут» починає давати драла, зміючись китайським драконом по Майдану, сміються, коли вінок, коли Ахматова. Сміх - регенератор духу. Сміх убиває страх. Коли починають сміятися, перестають боятися. Коли починають сміятися відкрито - боятися варто вже тим, над ким сміються. Коли пів-інтернету повниться колажами й відеороликами, а в анекдотах Яну­кович уже популярніший за Бреж­нєва в найкращі роки останнього, коли в єдиному слові «Спа­сибі...» з трьома крапками безпомильно упізнається політична критика, - все це означає, що пієтет перед владою доживає своє. А Макіавеллі ж стверджував, що влада може триматися або на любові народу, або на страху...

Втім, сам собою сміх, як і відсутність будь-якої поваги з боку суспільства, звань не позбавляє й від годівниці не відлучає. Найяск­ра­віший приклад - досі ще мер Києва Леонід Черновецький.

Переспрямування цеглини

Чи мають ці протести хоч якийсь ефект, вплив на владу?

Однозначно - так. Але не факт, що саме той, на який розраховують протестувальники.

Причин цього - безліч. Серед основних - менталітет. Проблема в тому, що при владі досі не бракує людей, у головах яких концепція «люди можуть вийти на Майдан не за бабло й не за рознарядкою» укладатися не хоче. Щоб вона туди вклалася, потрібно переглянути солідну частку світогляду і великий масив життєвого досвіду, а це літнім людям не так уже й просто зробити. Отож у протестах вони бачать насамперед уміло зрежисовані підступи з боку опонентів.

Тим більше що в окремих випадках так воно і є.

Тим більше що ці люди й самі влаштовували аналогічні підступи своїм опонентам (а те, що жодна проплачена акція за чисельністю не могла зрівнятися з виступами підприємців і, тим більше, не набирала й 10% від Майдану-2004, завжди можна списати на неналежну організацію та наколоті апельсини).

До того ж коли ці люди навіть почнуть припускати, що протести справді викликані не лихим умислом конкурентів, а їхніми власними помилками, - поруч завжди знайдуться керівники силових структур, які переконають їх у протилежному - і заодно у своїй корисності.

Проте навіть стихійний протест, викликаний вочевидь непопулярними законами, - чудовий спосіб поквитатися й перемогти в непомітній, але безперервній міжусобиці всередині команди влади. Головне - вчасно призначити вин­ного. Відчитати його якнайсуворіше - краще привселюдно, і продовжувати чудово виглядати на його тлі. Пригадуєте, як Янукович шпетив Азарова на підприємницькому Майдані і яке обличчя тоді було в останнього? Виходячи з цього, протести навіть вигідні: коли не «команді влади» в цілому, то окремим її представникам - поза всякими сумнівами.

А отже, шоу триватиме. Зараз влада ще стримана у своїх діях: скоро підписання договору про асоціацію з ЄС, а також виплекане Євро-2012 - треба тримати обличчя. З часом така необхідність може й відпасти.

Але все ж таки людям, котрі мають вплив на суди, на «Беркут» і на прийняття в країні законів, варто пам'ятати прості, відомі навіть бобрам закони гідродинаміки. Навіть найміцніша гребля не може зупинити повноводу річку. Рано чи пізно потік або омине її, або прорве. І тільки від дій влади залежить, який саме вид протестів врешті-решт стане основним.

 

Дзеркало тижня

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Юрій Фоменко

Щеплення кавунам

Вересень 76-го. Пійманий на колгоспному баштані старшокласник, домовився з моїм товаришем, що той помститься сторожеві. Помста була організована без затримки!На ранок ми з ветеринарними шприцами зроби...
Так вже склалось в українській національній традиції, що практично у кожній родині є певного роду звичай час від часу навідувати померлих родичів, аби утримувати їх могили у належному стані. Це є вияв...
Що таке історія без філософії? Просто набір суперечок академічних істориків. І ті суперечки вже завели в такі тупіки суспільство … що виходити з них потрібно десятиліттями. А з деяких тупіків і...
Максим Мірошниченко

Україна, формула Штайнмайера...

В юності, коли читав як розчленували Першу Чехословацьку республіку, ніяк не міг второпати, як п'ята армія у Європі з доволі нормальним озброєнням та укріпрайонами у гірських, важкодоступних Судетах м...