App Store Google Play

День перемоги – продукт радянської міфології

09.05.2011 15:19

Створюючи міф про День перемоги, радянська влада не виявляла великого ентузіазму у визнанні заслуг своїх солдатів. Мало того, навіть побоювалась їх. Зокрема, 9 лютого 1946 р., виступаючи по радіо Сталін заявив: «Кажуть, що переможців не судять, що їх не слід критикувати, не слід перевіряти - це невірно».

9 травня в календарі незалежної України вже довгий час є датою, навколо якої відбуваються гострі ідеологічні битви. Ціна перемоги в такому протистоянні - революція в суспільній історичній свідомості або ж повернення до радянської версії трактування минулого.

Основна боротьба сьогодні ведеться за деміфологізацію свідомості українців. Збереження радянського (а тепер - російського) погляду на День перемоги означатиме повернення України в ціннісно-ментальну та геополітичну залежність від Москви з досить сумними для незалежності перспективами. Нація, яка не хоче мати власної історії, буде змушена сприйняти ту, яку їй запропонують ззовні.

День перемоги - інтегруючий стовп радянської системи

День перемоги посідав особливе місце в системі радянських святкових дат. Він служив символом військової доблесті та єдності вигаданої нової історичної спільності - радянського народу. Міфічному радянському народу - як продукту комуністичного експерименту над націями та етносами, котрий сформувався на основі традицій Російської імперії, конче були потрібні інтегруючі концепції. Зближувати народи, застосовуючи в як метод тільки репресії, голодомори та русифікацію, виглядало б надто примітивно і не могло принести очікуваного результату. Потрібна була й ідеологічна єдність багатонаціональної тоталітарної держави. Святкування річниць Жовтневої соціалістичної революції не могло виступати в ролі цементуючого фактору, оскільки соціалістичні ідеї і ленінські галса так і не втілювались у життя. А ось перемога народу у радянсько-німецькій війні була здатна принести помітні дивіденди. Вона справді мала місце, потрібно було лише вдало інтерпретувати цей факт. І це значною мірою вдалось. СРСР вже не існує майже 20 років, а офіційний День перемоги радянсько-російського виробництва продовжує панувати у свідомості великої кількості громадян.

Міф в історії допомагає формувати солідарність влади і суспільства, впливає на національну ідентичність. Тому Перемога стала для радянської пропаганди символом торжества радянського народу і його системи. Там, де панує міф, немає місця для об'єктивних наукових досліджень. Для імперій міф про визвольну справедливу війну відіграє особливе значення, оскільки дозволяє зробити з них жертву агресії. Тоді як в історії імперії, як правило, самі виступали в ролі агресорів.

Ще у травні 1945 р., підписуючи акт про беззастережну капітуляцію нацистської Німеччини, радянське керівництво намагалося надати цьому факту особливого історичного значення, не погодившись із документом, укладеним в Реймсі.

Говорячи про подвиг радянського народу на прийомі на честь командирів Червоної армії 24 травня 1945 р., Сталін запропонував тост «за здоров'я російського народу, тому що він є найбільш видатною нацією із всіх націй, які входять у склад Радянського Союзу. Я піднімаю тост за здоров'я російського народу, тому що він заслужив у цій війні загальне визнання як керівної сили Радянського Союзу серед всіх народів нашої країни. Я піднімаю тост за здоров ' я російського народу не лише тому, що він керівний народ, але й тому, що у нього є ясний розум, стійкий характер і терпіння». Як бачимо, думки Сталіна про роль російського народу дивним чином корелюються з словами Путіна про те, що Росія самостійно перемогла б Німеччину.

Однак, створюючи міф про День перемоги, радянська влада не виявляла великого ентузіазму у визнанні заслуг своїх солдатів. Мало того, навіть побоювалась їх. Зокрема 9 лютого 1946 р., виступаючи по радіо Сталін заявив: «Кажуть, що переможців не судять, що їх не слід критикувати, не слід перевіряти - це невірно. Переможців можна і потрібно судити, можна і потрібно критикувати і перевіряти - менше буде зазнайства, більше буде скромності». Після цього розпочались переслідування багатьох командирів. В 1947 р. День перемоги було скасоване як офіційно свято і відновлено лише в 1965 р. вже за Брежнєва. Крім того, в 1947 р. Сталін скасував грошові доплати за ордени, які були впроваджені в 1936 р. При чому під час військових дій ці гроші як данина пошани за героїзм, виплачувались. Такий крок зумів максимально принизити ветеранів, показавши те, як цінує їх влада. Не турбувалась радянська влада і за ветеранів-інвалідів. Так, в 1954 році міністр внутрішніх справ С.Круглов доповів Хрущову: «Дуже багато інвалідів-жебраків їздить поїздами. Ми в 1951 р. затримали сто тисяч осіб, в 1952 р. - 156 тисяч, в 1953 р. - 182 000. 70% з них - інваліди війни, - безногі, безрукі, безокі».

Виходить, що День перемоги був потрібний СРСР для вдалого ідеологічного ходу, а ось самі ветерани - потенційні бунтівники проти тоталітарної системи - не дуже. Дивує лише те, в чому ж полягає особлива вдячність деяких сучасних ветеранів Сталіну.

День перемоги як засіб російського впливу на Україну

Після краху СРСР його правонаступницею стала Російська Федерація. Незважаючи на соціально-економічні перетворення та демонтаж старих політичних структур, Росія не змогла відмовитись від цілої низки міфів, утворених ще в епоху радянської імперії. Адже позбутись їх для Москви означало б втрату імперського мислення. А значить - ідеологічного обґрунтування своїх претензій на сфери інтересів в рамках пострадянського простору.

Крім того, для багатонаціональної держави, утвореної внаслідок військово-колоніальної експансії, також було важливо зберегти міф про Перемогу. Він служить доказом того, що народи Росії об'єднує спільне героїчне історичне минуле, боротьба із зовнішнім загарбником, а не лише з внутрішнім. Спільна перемога над ворогом зближує, дозволяє вести мову про спільну історичну долю. Звісно, з центром навколо столиці метрополії - Москви.

Вітаючи у 2007 р. з Днем перемоги країни-учасники СНД, Путін висловився з цього приводу так: «Це знаменне, загальне для всіх нас свято - данина поваги ветеранам, які своїм безприкладним подвигом у Великій Вітчизняній війні змогли перемогти нацизм, принести свободу Європі і світу. Пам'ять про нашу славну спільну історію, про пережиті важкі випробування дає нам унікальну можливість разом, через тісну взаємодію і партнерство забезпечувати ефективний і динамічний розвиток двостороннього співробітництва». Не забув тодішній глава Росії у привітанні президенту України Віктору Ющенку особливо нагадати про те, що «День перемоги - загальне свято, і у двох країн - славна спільна історія».

Його наступник, Дмитро Медведєв, продовжив ідеологічний курс свого попередника в особливому трактуванні Дня перемоги. У привітанні президенту України Віктору Януковичу з нагоди Дня перемоги у 2010 р. президент Росії зазначає: «Упевнений, народи Росії й України будуть завжди цінувати і пам'ятати нашу героїчну історію, зберігати і примножувати спільну духовну та культурну спадщину, дадуть гідну відсіч безвідповідальним політикам, які намагаються віддати забуттю і перекрутити наше минуле». Крім того, Медведєв переконаний, що «єдність народів Росії, Бєларусі і України є гарантією того, що ніхто не зможе оскаржити історичні факти про Велику Вітчизняну війну».

Тон теперішнього російського керівництва свідчить про те, що воно продовжує жити радянськими штампами та вперто їх захищати, мріючи про реставрацію імперії в нових історичних реаліях. День перемоги воно розглядає не лише як віху минулого, але й як майданчик для майбутніх інтеграційних процесів навколо Москви, доводячи спільність історії та єдність народів.

Чи можна вважати День перемоги святом для України?

З точки зору початку XXI ст. цілком очевидним є те, що Другу світову війну розв'язали дві тоталітарні імперії: СРСР та Третій Рейх. Спочатку ці державні утворення виступали в ролі союзників, розподіливши сфери впливу, спільно провівши операцію проти Речі Посполитої, військовий парад у Бресті та постачаючи один одного сировиною. Потім одна з імперій випередила іншу і розпочала військові дії з колишнім союзником. Перемога СРСР, безперечно, мала місце. Як і крах іншого тоталітарного режиму - націонал-соціалізму. Однак чи можна 9 травня вважати і Днем перемоги України? Адже перемогу здобула нині неіснуюча держава - СРСР. Один тоталітарний режим виявився сильнішим за інший.

Так, українці внесли помітний вклад у знищення коричневої чуми. Але перемога не супроводжувалась утворенням незалежної держави. По суті, один окупант змінився на іншого. Участь українців у складі Червоної армії з такої точки зору виглядатиме як участь населення однієї з колоній СРСР у війні своєї імперії проти чужої імперії. Згадаймо, у Другій світовій війні на боці антигітлерівської коаліції брали участь корпуси з колоній Франції, Великобританії, Нідерландів, Бельгії. Індійська армія взагалі нараховувала 900 тисяч солдатів.

Якщо, слідуючи радянській версії, вважати День перемоги святом для України, тоді треба визнати те, що українці на всіх фронтах бойових дій масово гинули в ім'я тепер неіснуючої тоталітарної держави. За такою логікою, українці боролись за відновлення сталінського режиму, репресій, ГУЛАГу, голод 1947 року, русифікацію та денаціоналізацію, переслідування інакомислячих, масову депортацію «ворожих елементів». Врешті-решт, українці свідомо відмовлялись від існування власної держави. Тому що День перемоги, як неодноразово наголошувалось в офіційних виступах влади, є святом радянського народу.

Доцільніше було б для сучасної України трактувати День перемоги як день, коли було завдано поразки одному з окупантів - німецькому, а разом з ним - ідеології нацизму. Водночас, боротьба проти іншого окупанта - СРСР та Москви - тривала. Тому, пам'ятати та шанувати жертви, принесені в ім'я звільнення від Третього Рейху та його союзників, безумовно, потрібно. Не забуваючи про те, що сталось після 9 травня 1945 року.

Чому День перемоги є святом лише «радянського народу»

СРСР завдав військової поразки Німеччині не самостійно. Разом з Червоною армією участь у Другій світовій війні брали армії країн антигітлерівської коаліції, національні партизанські збройні формування поневолених народів. Те, що Радянський Союз поніс найбільше людських та матеріальних втрат, ще не дає право стверджувати, що він наодинці зміг би розгромити війська фашистської Німеччини та її союзників. Навпаки, колосальні жертви СРСР свідчать про бездарність керівництва та військового командування країни та тоталітарну сутність системи, в якій людське життя ніколи не було основною цінністю.

Внесок країн так званого капіталістичного табору у перемогу над вермахтом є не меншим. Так, з одного боку німецька армія на Східному фронті втратила близько 2/3 своїх сухопутних частин. Але не варто забувати про те, що війна у середині XX ст. велась не лише на землі, а у повітрі й на морських просторах. І саме перемога військово-повітряних сил союзників над люфтваффе значною мірою стала початком кінця Третього Рейху. Забезпечивши панування в повітрі, англо-американські пілоти змогли завдавати стратегічних ударів по всій території противника. Саме ударом з повітря було знищено німецькі лабораторії, де велась розробка зброї масового знищення.

А ось на радянсько-німецькому фронті втрати авіації гітлерівської Німеччини становили лише близько 1/3 від загальної кількості. У розгромі військово-морського флоту Третього Рейху внесок радянської сторони був майже непомітним на тлі своїх партнерів по антигітлерівській коаліції. Крім того, не потрібно забувати про значення ленд-лізу для розгортання і розвитку військової потужності Червоної армії та забезпеченні її транспортними засобами, а солдатів - одягом та їжою. Навіть самі радянські державні діячі й військовики у приватних бесідах визнавали вагомий внесок союзників.

Однозначно з цього приводу висловився Жуков. «Не можна заперечувати, що американці нам постачили стільки матеріалів, без яких ми б не могли формувати свої резерви й не могли б продовжувати війну. У нас не було вибухівки, пороху. Не було як споряджати гвинтівкові патрони. Американці по-справжньому виручили нас із порохом, вибухівкою. А скільки вони нам поставили листової сталі! Хіба ми могли б швидко налагодити виробництво танків, якби не американська допомога сталлю? А зараз говорять про те, що у нас все це було своє у надлишку. Без американських вантажівок нам нічим було б тягати нашу артилерію».

Наведені факти свідчать про те, що колишні союзники СРСР мають повне право урочисто святкувати День перемоги на офіційному рівні, з усім спектром радянських атрибутів - від військового параду до тотальної ідеологічної пропаганди. Однак чомусь саме такого свята у переважній більшості держав-учасниць Другої світової війни просто не існує. Сьогодні лише країни, які не позбулись радянської спадщини (на рівні владної еліти та на рівні свідомості громадян), продовжують цю традицію, започатковану тоталітарним радянським минулим. 9 травня є неробочим днем у Азербайджані, Вірменії, Білорусі, Казахстані, Киргизії, Молдові, Росії, Таджикистані, Туркменістані, Україні та на окупованих територіях Абхазії і Південної Осетії.

Ще 2005 року ООН проголосила 8-9 травня днями пам'яті та примирення. Їх мета - данина пам'яті всім жертвам Другої світової війни, незалежно від того, на чийому боці вони воювали. В Європі є традиція 9 травня відзначати День Європи. Проте це свято не асоціюється з подіями Другої світової війни, а стосується сфери євроінтеграції і початку створення ЄС. Днем завершення війни у країнах Європи вважається 8 травня. Саме до цієї дати приурочені заходи щодо вшанування жертв нацизму й Другої світової війни. У країнах, які зазнали окупації нацистської Німеччини та її союзників - Польщі, Чехії, Словаччині, Норвегії, Нідерландах - святкуються дні визволення від загарбників, які мають власні назви. У США з нагоди перемоги на європейському театрі військових дій існує свято - День перемоги в Європі. Навіть в Ізраїлі святкування Дня перемоги є справою переважно російськомовних мігрантів і не має офіційного статусу.

Варто зауважити, що у всіх країнах, вільних від впливу радянсько-російської імперсько-ідеологічної думки, свято перемоги над фашизмом не є офіційним вихідним та не відзначається з тією тріумфальною помпезністю, як це прийнято на пострадянському просторі. Можливо, тому, що по-перше, чимало з визволених від фашизму держав потім стали жертвами комуністичної окупації, а по-друге, світ, вільний від радянської міфології, не потребує тріумфу на кістах і крові десятків мільйонів.

ЗАХІД

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


4 роки тому Дніпро позбувся тягаря гріхів і злочинів одного з організаторів Голодомору та офіційно став Дніпром.З тих пір навіть затяті противники узаконення цієї народної назви забули й згадувати про...
Юрій Фоменко

Біля річки Жовтої

1648 року, вночі з 15 на 16 травня, військо Речі Посполитої вишикувалося для здійснення маршу до урочища Княжі Байраки ...Чим була та битва під Жовтими Водами? Початком визвольної війни? Початком бурж...
Олександр ВАЙС

Окупація

Окупація завжди починається з брехні. Певною мірою окупація і є брехнею. Довгими й марними намаганнями називати речі тим, чим вони не є і привласнюванням їх тими, кому вони ніколи не належали. Наш вип...
Колись Чорний ліс тягнувся від Карпатів до Дніпра, а Голубий ліс на Січеславщині займав майже повністю Петриківський, Царичанський, Магдалинівський, Новомосковський та Павлоградський райони.Про що сві...