App Store Google Play

Як головна площа міста перетворилась на цвинтар

07.05.2011 19:03

Лютнева демократична революція 1917 р. спричинила ліквідацію монархії та її імперської символіки. Відбулися світоглядні зміни в суспільстві, яке потребувало вже інших символів. Розпочався наполегливий пошук нових художньо-образних форм агітаційного мистецтва, яке виходить на вулиці і площі, поступово стаючи мистецтвом народу і революції.

Нова влада потребувала зовсім інших пам'ятників з абсолютно відмінним символічно-ідеологічним навантаженням, відповідним революційним змінам та її потребам. Особливе місце починають займати «революційні некрополі» як данина пам'яті тим, хто загинув за визволення робітничого класу. Перше таке меморіальне кладовище виникло 23 березня (5 квітня) 1917 р. на Марсовому полі в Петрограді, де було поховано 184 робітника і солдата, потім - 10 (23) листопада того ж року біля Кремлівської стіни на Червоній площі в Москві, де в двох братських могилах було поховано більше як 200 безіменних борців Жовтневої революції. Подібні некрополі почали з'являтися після Жовтневого перевороту в тих містах, де відбувалася зміна влади збройним шляхом. В нашому регіоні це були Катеринослав, Павлоград, Новомосковськ, Кривий Ріг. У Катеринославі для розміщення меморіального кладовища була обрана саме Соборна площа (зараз Жовтнева площа, південно-західна її частина розташована біля трамвайної колії). Ще на планах майбутнього міста вона визначалася як головна. Соборна площа була сакральним центром дореволюційного Катеринослава: тут проходили масові зібрання громадян з нагоди різних ювілейних дат, відбувалися хресні ходи, проводилися ярмарки, сокольські ігри учнів І класичної гімназії та інші масові дійства. Революційні події і національно-визвольні змагання 1917-1918 рр. призвели до збільшення суспільно-політичних функцій площі, перетворюючи її не тільки на революційний «некрополь», але й на «некрополь» різних політичних сил, які завойовували місто Катеринослав. Влада в Катеринославі змінювалася 18 раз - більше, ніж в інших великих містах України (в Києві - 11 раз, Харкові - 8).

Першими 3 січня 1918 р. тут були поховані червоногвардійці, які загинули 27-29 грудня 1917 р. в боях з військами Центральної ради за встановлення радянської влади у місті.

Вранці 29 грудня 1917 р., в день перемоги революції в Катеринославі на засіданні президії Міськради була створена похоронна комісія і прийнятий порядок проведення урочистих поховань. Згідно з ним 3 січня 1918 р. гудок Брянського заводу розпочав жалобну церемонію. Потім об 11-й годині дві траурні процесії з тілами загиблих робітників Брянського заводу і представників міського району повинні були об'єднатися біля Зимового театру і пройти до будинку Ради робітничих і солдатських депутатів. Порядок слідування був таким: попереду несли вінок і червоне знамено, потім крокував військовий оркестр, полки з вінками, за ними несли 27 трун, за якими йшли члени президії Ради, бойової організації анархістів, Червоної гвардії, робітники Брянського заводу, представники районів, організацій та партій, залізничники Задніпров'я.

В цей день погода була похмурою, дув пронизуючий холодний вітер, ішов дощ. О 9-й годині ранку гудок Брянського заводу, який підхопили всі заводи міста, сповістив про початок жалобної церемонії. Через годину траурна процесія зупинилася на вул. Кудашевській (тепер Барикадна), де під час барикадних боїв 1905 р. пали перші жертви революційних подій. На Соборній площі під час траурного мітингу від партії більшовиків виступив В. К. Аверін, який закликав робітників і солдат дати клятву перед загиблими міцно тримати червоний прапор революції. 27 жертв були поховані в одну братську могилу.

З довідників-путівників по місту, краєзнавчої літератури дізнаємося, що на цьому кладовищі були поховані і червоногвардійці, які загинули при захисті Катеринослава від німецько-австрійських військ. Але, як вдалося встановити, частина загиблих була похована на Севастопольському цвинтарі, 81 робітник Брянського заводу - на Верхньо-Чечелівському.

4 січня 1919 р. на кладовищі Соборної площі були поховані козаки й січові стрільці, які загинули під час боїв з махновсько-більшовицькими військами 27-30 грудня 1918 р. та 1 січня 1919 р. 1 січня 1919 р. полк з подвійною назвою Січові стрільці - «Вільні козаки» у складі армії УНР під командуванням отамана Самокиша в результаті стрімкого наступу відновив вдруге владу Директорії у місті.

Роман Іванович Самокишин народився 28 березня 1885 р. у селянській родині у давньому прикарпатському селі Печеніжин, уродженцем якого був і славний опришок Олекса Довбуш. Перебуваючи на службі в австрійській армії, навчався в унтер-офіцерській школі, де крім військового вишколу оволодів німецькою мовою. Після демобілізації з війська повернувся додому, створив власну сім'ю. З початком Першої світової війни командував підрозділом австро-угорської армії. В одному з боїв через помилку командування Самокишин потрапив у полон. Працюючи санітаром у кам'янець-подільському шпиталі, швидко здобув повагу персоналу і поранених, співав у церковному хорі. У 1917 р. до Кам'янця-Подільського на гастролі приїхав український театр І. Мар'яненка (Петлішенка). Талант Р. Самокишина привернув до нього увагу режисера. За сприяння гастрольної театральної групи «Товариство українських артистів» під керівництвом І. Мар'яненка за участю М. Заньковецької та П. Саксаганського він став актором цієї групи. Так Самокишин почав подорожувати разом з театром Україною. Серед експозицій Державного музею театрального, музичного та кіномистецтва України збереглися афіші вистав, на яких поряд з прізвищами корифеїв М. Заньковецької, П. Саксаганського, І. Мар'яненка є і його прізвище. Учасник просвітянського руху на Західній Україні, Самокишин бере участь у діяльності Просвіти в містечку Довгінцево. За підтримки інших просвітян сформував загін у кількості 1 500 осіб. В Українській державі після видання Універсалу про відродження козацтва отаман Катеринославського коша М. Омелянович-Павленко згадував, що для швидкого та плідного формування козацького руху на Катеринославщині бракувало досвідчених командирів. Проте Самокиша (так Романа Івановича називали) він вважав одним з кращих організаторів: «З початком листопада, незважаючи на обмаль засобів, старшина козацька працює з запалом, вона захоплює молодь, а такі здібні старшини, як Самокиш (з Гуцульщини), здобувають навіть поважні результаті і в масах».

Під час антигетьманського повстання Директорії отаман Самокиш пристав на її бік. Невдовзі головний отаман Симон Петлюра затверджує здібного отамана на посаді командира полку, сформованого особисто Самокишем. Генерал армії УНР М. О. Капустянський, уродженець с. Чумаки Томаківського району Катеринославської губернії, зазначав, що основу того полку складали галичани. А. І. Мазепа називав сили полковника «особливим відділом Січових стрільців, сформованим в Олександрійському повіті на Херсонщині». Ймовірно, що до складу полку, сформованого Самокишем, увійшли колишні галичани - січові стрільці, які перебували на території Олександрійського повіту Херсонської губернії з червня по жовтень 1918 р. і з певних причин залишилися на Херсонщині. Подібні розбіжності у назвах військового підрозділу, яким командував Самокиш, пояснюються подвійною оригінальною назвою полку, єдиною такою у складі армії УНР: Січові стрільці - «Вільні козаки», бо він був сформований з галицьких вояків та катеринославських козаків. Відзнаками полку були петля і кроква.

Отримавши повідомлення про втрату Катеринослава (29-30 грудня), полк Самокиша негайно розпочав наступ з району станцій Долинська та Довгінцево, під час якого до нього приєднався повстанський загін отамана Сакви з Верхньодніпровського повіту. Вже 1 січня 1919 р. з боку робітничого району Чечелівка і станції Горяїнове вони за підтримки артилерії з маршу атакували махновсько-більшовицькі війська. За спогадами П. В. Василюка, який очолював політичний відділ штабу республіканських військ Катеринославщини, «козаки Самокиша за півгодини вичистили від ворогів Катеринослав». Події 31 грудня 1918 р. - 1 січня 1919 р. газетою «Республіканець» було названо «Днем перемоги», а війська отаманів Самокиша та Сакви - «геройськими». Журналісти вбачали великий символ в тому, що Катеринослав - «серце січової землі» - врятував від ворога саме полк під назвою «Січові стрільці» і підтримали пропозицію перейменувати місто на Січеслав, бо «годі вже ганьбити себе перед усім культурним світом, славлячи запеклого ворога українського народу царицю Катерину».

Напередодні похорону січових стрільців в газеті «Республіканець» з'явилися траурні повідомлення штабу республіканських військ, редакції газети, гуртка «Юнацька спілка», української гімназії, українського вчительського товариства. В день похорону 4 січня 1919 р. о 13-й годині траурна процесія вийшла зі штабу республіканських військ, який на той час був розташований у готелі «Асторія» (пр. К. Маркса, 66), та попрямувала до Соборної площі. Біля міської управи була відправлена літія. Було до 50 вінків від органів місцевого самоврядування, навчальних закладів, різноманітних установ, спілок та політичних партій. На вінку від Катеринославської філії Українського національного союзу було написано: «Слава лицарям, козакам, захисникам волі і землі Матері-України». О 15-й годині процесія підійшла до Свято-Преображенського собору, в якому відбулося відспівування.

У своїй промові отаман республіканських військ А. Гулий-Гуленко сказав: «Вы, усопшие, указали нам путь, по которому мы, оставшиеся, должны пойти, и мы у ваших свежих могил клянемся, что с этого пути, которым вы стремились добыть волю, свободу родной Украине, мы не свернем». Представник української гімназії сказав такі пророчі слова: «Своею смертью вы доказали врагам Украины, что народный мощный дух создал и создаст достойных его героев - лыцарей. Украинская школа и история будут хранить о вас вечную память. Наше юношество будет приходить к этой могиле, чтобы учиться заветам храбрости и преданности Родине». 14 борців за УНР з почестями були поховані на кладовищі в одну братську могилу, на якій було встановлено дерев'яний хрест. Потім пролунав прощальний салют з рушниць та гармат.

Через декілька днів були створені комітет зі спорудження пам'ятника загиблим козакам та фонд допомоги родинам загиблих. Але швидкий наступ більшовицьких військ перешкодив цим задумам, і пам'ятник так і не з'явився на могилі січових стрільців.

Пройшли роки, і тільки зі здобуттям незалежності України історики почали розшукувати в архівах, відновлювати призабуті та замовчувані події Української революції і національно-визвольних змагань 1917-1919 рр. З плином часу здавалося: в ХХІ столітті відшукати та встановити прізвища наших земляків, які б мали прямий або опосередкований стосунок до поховання січових стрільців, не кажучи вже про біографії козаків - учасників тих подій, просто неможливо. Але це не так. У січні 2011 р. до Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д. І. Яворницького було передано звернення А. Ф. Тодорова, ветерана УРП «Собор» до депутата Бабушкінської районної ради Дніпропетровська М. А. Хоменка, голови Дніпропетровської обласної організації Конгресу українських націоналістів щодо уточнення місця поховання січових стрільців. Виявилося, що його мати Кошелева Катерина Яківна (1907-1986), уродженка нашого міста була свідком тих подій. Тоді вона 12-річною дівчинкою співала в архієрейському хорі, а її родина мешкала неподалік від Свято-Преображенського собору. Вона добре запам'ятала цю подію, бо там був похований її дядько. Оскільки її вже немає в живих, встановити його прізвище поки що не вдалося. За твердженням А. Ф. Тодорова, в 50-х роках ХХ століття він разом з матір'ю приходив у пасхальні та поминальні дні на місце, де закінчуються могили радянських воїнів, можливо, саме там і були поховані січові стрільці. Спільно з Ю. С. Митрофаненком, здобувачем кафедри історії України Дніпропетровського національного університету ми взялися за цю важливу справу. І ось в одному із центральних державних архівів Києва в результаті копіткої роботи йому вдалося знайти справу підполковника армії УНР Миколаєнка Івана Сидоровича (1895-1974, США), який закінчив Катеринославське реальне училище, потім навчався в Гірничому інституті Катеринослава. З жовтня 1917 р. він був командиром сотні Катеринославського гайдамацького куреня, а в 1918 р. при владі П. П. Скоропадського - ад'ютантом отамана Катеринославського коша М. Омеляновича-Павленка. В січні 1919 р. при владі Директорії, будучи командиром Катеринославської сотні, влився до полку Січових стрільців - «Вільних козаків». Після перемоги полк Самокиша, у складі якого була і сотня Миколаєнка, залишався до 26 січня 1919 р. у Катеринославі, де активно розбудовувалася система нової української цивільної та військової влади. Згідно з оперативними зведеннями, які друкувала газета «Республіканець», починаючи з другої половини січня вони вели бої з махновсько-більшовицькими військами, особливо запеклими були сутички в районі Синельниково. Однак під натиском переважаючих більшовицьких сил, втративши значну кількість козаків та гармат, українські війська вимушені були залишити місто і відступити у напрямку станцій П'ятихатки та Долинська.

В кінці січня після відступу республіканських військ Директорії та встановлення радянської влади тут в одній братській могилі були поховані червоноармійці та радянські працівники (37 осіб), які загинули від рук петлюрівців. Тіла загиблих були доставлені в губернську земську і міську Олександрівську лікарню. За наказом командуючого Особливою групою військ П. Ю. Дибенка похорони відбулися 30 січня об 11-й годині. Військові частини, задіяні в жалобній церемонії, прибули на Соборну площу о 10-й годині ранку. Начальник гарнізону і охорони міста Язиков видав наказ, в якому мешканцям заборонялося з дахів будинків і різних вишок оглядати жалобну процесію, дозволялося знаходитися тільки на тротуарах Соборної площі, чітко слідувати розпорядженням особливої похоронної комісії з представників міськвиконкому та військових.

У березні 1919 р. Адольф Йосипович Страхов, уродженець Катеринослава, народний художник України взявся за створення обеліску на братській могилі «Героїв Революції», борців за встановлення радянської влади в грудні 1917 р. з панно-діорамою «Один боєць упав, мільйони ідуть на зміну» розміром 40 х 6 м. Цей пам'ятник був відкритий у свято трудящих 1 травня 1919 року при величезному зібранні народу. Він вражав своїми розмірами. В небо здіймався чотиригранний штик-обеліск 25-метрової висоти з червоною п'ятикутною зіркою зверху, квадратну основу якого прикрашали барельєфи і напис: «Сооружен 1 мая 1919 г. в память павших героев Октябрьской революции». Автори цього грандіозного монумента - А. Й. Страхов і Г. С. Теннер. Виконання «Інтернаціоналу», військовий парад, оркестрова музика, під яку демонстранти пройшли вздовж братських могил, створювали урочисту атмосферу свята і загального піднесення. Навіть Соборна площа в цей день перетворилася на площу Першого Травня. Офіційно ця назва ніколи не була затверджена, хоча і набула значного поширення у колах громадськості. З 14 серпня 1923 р. вона стала Жовтневою.

Можливо, тепер настав час відновити справедливість і поставити пам'ятник - хрест або плиту з написом «Січові стрільці "Вільні козаки" - борці за волю України».

Під час денікінського владування 15 та 16 червня 1919 р. на Соборній площі були влаштовані молебні. В лавах Добровольчої армії опинилися мешканці краю - одні добровільно, інші примусово. 15 червня 1919 р. з вступом денікінців Катеринослав був приєднаний до території єдиної неділимої Росії, тому так вперто і з великими втратами вони захищали його, свою рідну землю, 15-18 липня під час другої спроби більшовиків поновити свою владу. Де ховали денікінці своїх загиблих, поки що невідомо. Можливо, і на цьому самому кладовищі, бо вони не зруйнували братських могил, а тільки арки, барельєфи і панно-діораму.

А 25 квітня 1920 р. відбулися почесні похорони жертв контрреволюції. Місто було прикрашено плакатами, емблемами та гаслами радянської влади, гірляндами; на домові комітети покладалася відповідальність за прикрашення будинків. Згідно з інструкцією місцем збору було визначено вокзальну площу. Були задіяні три оркестри. Тоді були поховані П. Курочкін, О. Протасов - члени Кайдацького підпільного ревкому, Хотинський та інші, які були розстріляні та закатовані денікінської контррозвідкою. Згодом були перепоховані з П'ятихаток в одній братській могилі комісари Катерининської (Придніпровської) залізниці: служби тяги Д. А. Дубина, служби руху Завадський, служби шляху Є. С. Білостоцький і Костючек, які загинули в результаті диверсії, вчиненої денікінцями в ніч на 8 липня 1919 р.

В 1920-і рр. тут були поховані співробітники Надзвичайної комісії, які загинули при виконанні службових обов'язків, а в 30-і рр. - найстаріші члени більшовицької партії: 20 серпня 1931 р. - А. К. Бітте, член партії більшовиків з 1912 р., заступник голови міської контрольної комісії, 22 травня 1933 р. - Є. Б. Заславський, член партії більшовиків з 1904 р., директор «ВУКОП Книги», 8 грудня 1934 р. - Я. Г. Портнов, директор обласної філії Держбанку, 1 січня 1934 р. - М. П. Гудков, член партії з 1904 р. та інші.

6 листопада 1932 р. о 12-й годині дня відбулися «урочисті закладини пам'ятника червоногвардійцям та червоним партизанам - бійцям у боях за Великий Жовтень». Напередодні в газеті «Зоря» з'явилося оголошення президії Дніпропетровської міської ради з цього приводу.

У вересні 1935 р. на кладовищі за рішенням міськвиконкому була похована Р. І. Демченко - робітниця заводу ім. Петровського, ударниця виробництва, член Тсоавіахіму. Вона трагічно загинула в результаті невдалого парашутного стрибка, який здійснила 10 вересня 1935 р. в день святкування 10-річного ювілею Коларівського болгарського національного району.

У роки Великої Вітчизняної війни тут були поховані радянські воїни, які загинули під час визволення міста і області, військовослужбовці, які померли від ран в післявоєнні роки, офіцери та орденоносці, які загинули при виконанні службових обов'язків. В їх числі: гвардії майор М. С. Столяров, командир ескадрильї 110-го гвардійського штурмового авіаполку, літак якого був підбитий і врізався в будинок на розі вулиць Ленінградської і Фабричної (з 1960 р. - вул. Столярова), Герої Радянського Союзу - генерал-лейтенант бронетанкових військ Ю. Г. Пушкін, командувач 23-го танкового корпусу, гвардії підполковник В. І. Кирилов, командир 61-го гвардійського мінометного полку та інші. За одними даними, останнє поховання на кладовищі було здійснено в 1952 р., за іншими - в 1957 р.

Оскільки поховання проводилися хаотично, без будь-якої системи, до того ж одна з могил в центрі опинилася під асфальтом, ветерани все частіше почали звертатися до партійних органів з проханням впорядкувати кладовище. 22 травня 1965 р. бюро обкому КП України, 11 січня 1966 р. Дніпропетровський міськвиконком, 13 січня 1967 р. бюро міськкому КП України прийняли рішення про проведення реконструкції Жовтневого кладовища. Проект був розроблений групою архітекторів Дніпропетровського інженерно-будівельного інституту на чолі з доцентом І. Б. Мігаєм і затверджений архітектурно-художньою радою 25 січня 1967 р. Відповідальним за реконструкцію кладовища був призначений заступник голови міськвиконкому Остапенко. Під час реконструкції 21-23 червня 1967 р. Л. П. Криловою, старшим науковим співробітником Дніпропетровського історичного музею, були проведені розкопки могили в центрі кладовища, яка опинилася під асфальтом. Останки жертв громадянської війни були перенесені ліворуч в одну могилу. Було здійснено перенесення з кладовища АНД району міста останків генерал-майора В. П. Каруни, командира 152-ї стрілецької дивізії, який загинув 2 жовтня 1943 р. під час визволення міста, з міського кладовища - праху А. К. Войцеховича, члена партії більшовиків з 1903 р., учасника революційних подій 1905-1907 рр., боротьби за владу рад у 1917 р., члена Катеринославської ради, губвиконкому.

На меморіальному кладовищі розміром 93 х 50 м розташовано у 9 рядів 86 могил, з яких 8 могил учасників революції та визвольних змагань, 9 - старих більшовиків і 1 - безстрашної парашутистки, 68 могил воїнів Радянської армії. Авторами меморіалу, спорудженого в 1967 р., є архітектор І. Б. Мігай та скульптор Ю. П. Павлов. Біля входу на кладовище праворуч встановлена сіра гранітна плита з укріпленими на ній рельєфно виступаючими латунними датами «1917-1967». 25 жовтня 1967 р. на честь 50-річчя Великого Жовтня та у День визволення Дніпропетровська на меморіальному кладовищі було запалено Вічний вогонь.

Можливо, тепер, у ХХІ столітті настав час у 20-у річницю незалежності України відновити справедливість і поставити пам'ятник - хрест або плиту з написом «Січові стрільці "Вільні козаки" - борці за волю України». Поставити там, де їй і належить бути, - на меморіальному кладовищі Жовтневої площі.

Тетяна ЦИМЛЯКОВА,  Експедиція ХХІ

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


4 роки тому Дніпро позбувся тягаря гріхів і злочинів одного з організаторів Голодомору та офіційно став Дніпром.З тих пір навіть затяті противники узаконення цієї народної назви забули й згадувати про...
Юрій Фоменко

Біля річки Жовтої

1648 року, вночі з 15 на 16 травня, військо Речі Посполитої вишикувалося для здійснення маршу до урочища Княжі Байраки ...Чим була та битва під Жовтими Водами? Початком визвольної війни? Початком бурж...
Олександр ВАЙС

Окупація

Окупація завжди починається з брехні. Певною мірою окупація і є брехнею. Довгими й марними намаганнями називати речі тим, чим вони не є і привласнюванням їх тими, кому вони ніколи не належали. Наш вип...
Колись Чорний ліс тягнувся від Карпатів до Дніпра, а Голубий ліс на Січеславщині займав майже повністю Петриківський, Царичанський, Магдалинівський, Новомосковський та Павлоградський райони.Про що сві...