App Store Google Play

Українська наука: у законі, але поза законом

12.10.2010 10:02

Наша національна економіка в основному вичерпала можливості відновлювального розвитку. Кожний долар (чи євро) українського ВВП за енерго- й ресурсомісткістю в багато разів переважає аналогічний показник для розвинених країн. І, нарешті, надто велика частка національного виробництва (називають різні цифри - від 75 до 90%) узагалі позбавлена будь-якого наукового супроводу! Зрозуміло, що за таких умов Україна може реально претендувати хіба що на ролісировинного додатка та резервуару достатньо кваліфікованої  (поки що!) й дуже дешевої робочої сили.

Сьогодні економічне процвітання будь-якої країни можливе лише за умови інтенсивного технологічного використання наукових знань, коли інновації, засновані на новітніх досягненнях сучасної науки, визначають суть функціонування здорової зростаючої економіки. Тому в рамках сучасних цивілізаційних вимірів Україна має спрямувати свій поступ до реалізації моделі суспільства стійкого, екологічно безпечного  розвитку, що ґрунтується на гармонійному поєднанні економічної, екологічної та соціальної сфер. У такому суспільстві наука й освіта набувають безумовно пріоритетного значення.

Поки що, за висновками авторитетних наукознавців, національна наука здатна забезпечити собі гідні позиції у світі за цілою низкою пріоритетних наукових напрямів. Ідеться насамперед пророзробку новітніх розділів математики ітеоретичної фізики; дослідження наноструктур і розробкунанотехнологій; радіофізику міліметрового та субміліметрового діапазону; імунобіотехнології, біосенсорику та молекулярну діагностику; біотехнології рослин та біофізику; біодеградацію; кріобіологію та кріомедицину; нейронауку, зокрема нейрофізіологію; інформатику; мікро- та оптоелектроніку; аерокосмічні технології, а також про низку інших напрямів фізики, хімії, біології. Україна зберегла також потужний, практично безпрецедентний-принаймні,для Європи-потенціал матеріалознавчої науки. Чималостворених у цих галузях технологій і ноу-хау вже сьогоднімогли б потужно вийти на світові ринки.

І водночас ця наука, попри періодичні ритуальні фрази, перебуває в рідній державі в ролі пасинка. Попри численні декларативні заяви, наука реально ніколи не належала до пріоритетів українських правлячих еліт (на відміну від Росії і навіть Білорусі, де імперські традиції державного патерналізму щодо науки значною мірою збереглися).

Передовсім це виявилося в стрімкому скороченні обсягів державної підтримки наукової та науково технічної діяльності. Протягом 1992-1998  років частка видатків Державного бюджету України на такі цілі зменшилася з 0,82 до 0,34% ВВП, тобто до рівня слаборозвинених країн. Сьогодні вона трохи збільшилася - але не набагато. При цьому рівень сукупних внутрішніх видатків на науку (з урахуванням усіх джерел фінансування) становить менше 1% ВВП України (проти приблизно 2% ВВП в країнах Євросоюзу, де, до того ж, сам ВВП в багато разів перевищує український і де поставлене завдання вийти на 3% ВВП).

За образним спостереженням відомого українського наукознавця Бориса Малицького, річний бюджет НАН України нині дорівнює сукупному бюджетові двох футбольних команд - «Динамо» і «Шахтаря». Наслідком цього стало фізичне зубожіння переважної більшості вчених, втрата матеріальних стимулів до якісної наукової праці, різке зниження суспільного статусу наукового працівника, масовий відплив провідних наукових кадрів і талановитих молодих науковців за кордон.

Протягом періоду незалежності загальне число наукових співробітників скоротилося більш, ніж удвічі; за цей час Україну безповоротно залишили близько 6 тис. тільки докторів наук. Науковців в Україні стало в 9 разів менше, ніж держслужбовців, у 5 разів менше, ніж міліціонерів, у 4 рази менше, ніж військовиків...

Наслідком дії зазначених чинників стала помітна криза «академічної»науки; суттєве зменшення обсягів та зниження якості наукових досліджень у ВНЗ, де перевантажені лекціями професори й доценти просто не мають часу на науку (попри одночасне різке збільшення числа ВНЗ від 160 до майже 1000, у тому числіпонад 100зі статусом «національний»); фактичне руйнування «галузевої»науки (колись потужні науково-виробничі фірми, зорієнтовані переважно на потреби ВПК, у більшості своїй припинили діяльність).

Уцілому високої оцінки заслуговує закон «Про наукову і науково-технічну діяльність»(1999, з подальшими змінами), щовимагаєфінансування науки з держбюджету в обсязі, не меншому за 1,7% ВВП, декларує демократичні принципи організації науки, передбачає встановлення високих наукових пенсій, які забезпечували б престиж праці науковця. На жаль, усі принципові положення цього закону (крім положення про наукові пенсії) фактично лишилися на папері. Щороку при ухваленні держбюджету призупиняється дія кількох принципово важливих статей закону, зокрема тих, які визначають обсяг фінансування науки. Фікцією залишається й ст. 23, щопроголошує: «Оплата праці наукового працівника повинна забезпечувати достатні матеріальні умови для ефективної самостійної творчої діяльності,підвищення престижу професії наукового працівника, стимулювати залучення талановитої молоді в науку та підвищення кваліфікації наукових працівників».

Було ухвалено закон «Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків»(1999, з подальшими змінами). Попри певні проблеми (в окремих випадках цей закон, очевидно, справді намагалися використати з метою «відмивання»грошей - проте який з українських законів у нас не мав «побічних ефектів»?),у цілому діяльність технопарків виявилася ефективною й принесла державі суттєвий економічний ефект, давши змогу впровадити у виробництво низку важливих нових технологій. Тапід гаслом «боротьби зі зловживаннями»з водою вихлюпнули й дитину - закон узагалі скасували однією зі статей закону про секвестр держбюджету в березні 2005-го. З великими труднощами вдалося ухвалити новий закон на тусамутему,але довіру багатьох інвесторів було, очевидно, надовгопідірвано.

Попри все, протягом останніх років в українській науці спостерігається відносна «стабілізація», пов'язана з тим, що науковці й установи, які зуміли пережити найдошкульніший удар кризи, працюють і далі. Певне пожвавлення намітилося в тих галузевих НДІ (пов'язаних із галузями економіки, де почалося зростання), що їх не встигли остаточно розікрасти раніше. Однак, за оцінками самих науковців, через безгрошів'я і переймання проблемами щоденного виживання вони переважно працюють лише на незначний відсоток свого реального творчого потенціалу. Проте слід відзначити: цих позитивних тенденцій було досягнуто не завдяки державі, а, скоріше, всупереч їй. Вони стали природним наслідком реакції самозахисту наукового середовища, оскільки воно зрозуміло: на серйозну державну підтримку розраховувати не випадає. До того ж, ці позитивні тенденції фактично лише уповільнюють (поза сферою гуманітарних наук, яка справді бурхливо розвивається, вивільнившись від ідеологічного диктату) руйнування потенціалу, успадкованого від часів СРСР, і аж ніяк не можуть гарантувати функціонування в майбутньому потужного наукового потенціалу України, що відповідав би стандартам європейської держави з 46-мільонним населенням.

Який же вихід із цього становища? Які зміни слід закріпити на рівні законодавства?

Фахівці майже одностайні: має бути вироблена нова партнерська модель взаємодії держави з організаціями науковців - державними академіями, науковими товариствами й громадськими академіями наук, що є елементами громадянського суспільства у сфері науки. Така модель передбачає ліберальну і прозору систему розподілу виділених на науку коштів на основі здорової конкуренції ідей, наукових проектів, програм.

Водночас ця модель передбачає, що рішення стосовно пріоритетів наукової політики, підтримки тих або інших напрямів досліджень мають ухвалюватися на основі широкого залучення органів самоорганізації самих науковців - шляхом включення представників державних академій наук, громадських наукових асоціацій, вищих навчальних закладів, окремих провідних наукових шкіл до складу координаційних та експертних державно-громадських рад, уповноважених виробляти й пропонувати рішення з усього спектра питань наукової політики.

Першочерговим завданням є підвищення соціального статусу науковця, повернення мотиваційних спонук до наукової праці - через підвищення зарплатні й наукових пенсій, диференціації тарифних окладів залежно від показників наукової роботи. Постать конкретного науковця мусить стати центральною для науки в цілому.

Академічне та університетське самоврядування має отримати новий імпульс. Повноваження наукових рад щодо управління науковими установами слід розширити, вони повинні одержати право обирати керівників цих установ та усувати тих із них, які не впоралися із завданнями, відповідно до встановленої процедури. Має бути запроваджено принцип обов'язкової змінюваності(принаймні, раз на 10 років) керівників наукових установ.

Можливо, хтось вважатиме мене «реакціонером», алея переконаний:головним партнером держави у виробленні та здійсненні наукової політики є і має залишатися насамперед Національна Академія наук України, де накопичено величезний кадровий потенціал, діють всесвітньо відомі наукові школи. Цей потенціал має бути безумовно збережений, захищений від спроб радикального і непродуманого реформування. НАН України повинна залишатися провідною науковою організацією держави із самоврядним статусом, а її майно, землі й нерухомість - перебувати під постійним захистом держави. НАН України, з огляду на її статус і завдання, має бути звільнено від податку на землю й нерухомість.

Не менш вагомими партнерами мусять стати й університети та інститути, адже понад половина вчених вищої кваліфікації, докторів наук працює у вищих навчальних закладах. Це має супроводжуватися ретельною атестацією останніх, позбавленням акредитації тих «скороспілих» ВНЗ, де відсутній достатній кадровий потенціал для підготовки кваліфікованих фахівців, проведення наукової роботи, де не сформовано наукового середовища. Водночас наголос має бути зроблено на відродженні умов для повноцінної наукової роботи вузівських професорів і доцентів, що є необхідною компонентою процесу самовідтворення якісної наукової та освітянської еліти. Зокрема, слід терміново переглянути нормативи їхніх лекційних навантажень у бік зменшення - і збільшення, таким чином, часу для дослідницької праці.

Одразу ж варто застерегти: світовою практикою є зосередження фундаментальних досліджень в університетах, а прикладних - у потужних лабораторіях. І в довгостроковій перспективі Україна так само неминуче прийде до такої системи організації науки. Відповідну реформу можна було провести на початку 1990-х, коли наші університетська й «галузева» науки ще твердо стояли на ногах. А сьогодні такій реформі мусить передувати достатньо тривалий «стабілізаційний» період, протягом якого слід усіляко сприяти «конвергенції» академічної й університетської науки -  шляхом формування спільних кафедр і дослідницьких установ тощо.

Держава має провести об'єктивну атестацію громадських об'єднань науковців - товариств, асоціацій, громадських академій наук - і за її результатами надавати підтримку тим із них, які справді роблять суттєвий внесок у розвиток вітчизняної науки. Більше того - виступити партнером цих наукових об'єднань, визначати разом з ними пріоритети наукової політики. Альтернатива цьому - тільки жорстке одержавлення, бюрократизація науки, що не відповідає декларованій меті - побудові відкритого громадянського суспільства.

Слід удосконалити атестацію наукових кадрів. Це передбачає надання НАН України і провідним університетам права безпосереднього присудження звання професора, надання більших повноважень спеціалізованим радам із захисту дисертацій на місцях і водночас - значне скорочення числа цих рад (за рахунок закриття їх у всіх тих установах, де немає відповідних кадрів та визнаних наукових шкіл), підвищення вимог до складу спеціалізованих рад. У кожному дипломі професора, доктора й кандидата наук має чітко зазначатися, якою саме установою присуджено звання чи ступінь - це створить у науковому середовищі здорову конкуренцію за те, чий диплом вважатиметься престижнішим. Водночас скороспіла реформа з переходом до єдиного ступеня «доктора філософії», PhD, попри всі посилання на Болонський процес та європейську практику, в українських умовах може лише далі погіршити ситуацію, розмити фахові критерії наукової праці.

Рівень фінансування науки маєбути  приведений у відповідність довимог чинного законодавства та потреб не лише збереження, а й нарощування наукового потенціалу держави. Вже сьогодні держава, яка претендує на членство уЄС, повинна витрачати на наукові потреби не меншніж2% ВВП - інакше її заявокпросто не розглядатимуть.

Водночас акцент слідзробитий на стимулювання залучення до підтримки науки коштів з інших джерел -насамперед коштів вітчизняних замовників та коштів з-за кордону. Мусятьбути створеніумови для стимулювання залучення позабюджетних коштів дляпроведення фундаментальних досліджень, що не передбачають можливості одержання швидкого комерційного ефекту,зокрема - ішляхом встановлення відчутних податкових пільг.Водночас дальшого вдосконалення потребує слабко розроблене національне законодавство про неприбуткові організації, яке в розвинених країнах є потужним важелем підтримки не лише науки, а й інших суспільно значущих сфер - культури, освіти тощо.

Сьогодні українська наука опинилася на роздоріжжі між відродженням (хоча тривалим і болісним) і цілковитим небуттям. Куди вона рухатиметься далі - залежить і від того, наскільки українські науковці зуміють виступити в ролі корпоративної сили, здатної переконати еліти в тому, що без сучасної науки Україна не матиме майбутнього.

УТ

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Андрій ДЕНИСЕНКО

Розрита могила

У Новоолександрівці під Дніпром - нова ілюстрація до відомого Шевченкового віршу. Під виглядом і прикриттям археологічного дослідження по варварськи знищено 5-тисячолітній курган. Усі розкоп...
Всі ми у ці дні про щось мовчимо. Кожен про своє, але і усі про одне, спільне. Але треба не лише мовчати. Треба і нагадувати, згадувати, поширювати, тільки б усі довкола ніколи не забули. 21...
Особливості українізації в одному невеликому місті і його околицях. То є не філологія. То є психологія.) Група в соціальній мережі невеликого міста центральної України. Учасники місцеві російсько...
В 1816 році в Європі стався рік без літа. В червні-серпні в Нью-Йорку, Лондоні, Парижі, Берліні були морози, сніги, бурі та затяжні дощі. Кліматичну аномалію викликало виверження вулкану Тамбора в Інд...