App Store Google Play

Панк по-українськи

26.07.2009 18:02

Punk's not dead, No future («Панк не помер», «Нема майбутнього») - ці панк-слогани майже щезли зі стін і парканів наших міст, хоча років десять тому їх було повно скрізь. Так само раритетним стає персонаж із різнокольоровим ірокезом, у рваній джинсі, булавками у вухах та кульчиками в губах. Проте на вітчизняній музичній сцені панк позицій не здає - просто з роками він набуває інших змісту й форми. Сьогодні він мало чим нагадує класику доби свого народження з «трьома акордами» й навмисно невдатним звучанням, зате прикрашений префіксом «пост» яскраво демонструє особливості національного характеру.

Класика жанру

«Стьоб-рок» - не відомо, хто вигадав український аналог терміна «панк-рок», утім, це визначення закріпилося за всіма гуртами, які в 1980-х загравали з відповідною естетикою. А це робили, з поправкою на авангардні психоделічні примочки, «Коллежский Ассесор», «Иванов Даун», «Квартира 50», «Дети майора Телятникова» та багато інших.

У моді була здорова, як тоді здавалося, імітація ідіотизму. Шоумен «Квартири 50» Олексій Соколов на фестивалі «Йолки-Палки» серед зими влаштував глядачам «душ» із пожежного шланга й із ніг до голови облив головного організатора фесту, журналіста Олександра Рудяченка. Лідер «асесорів» Василь Гайденко прогулювався вулицями Києва, одягнений у папаху й кожух, із сокирою в руках.

Нині відомий композитор Геннадій Татарченко, а на початку 1970-х - учасник ансамблю «Кобза», гітарист за фахом і панк за стилем поведінки, виходив із дому в шинелі фашистського офіцера, купував на Бессарабці живого гусака, чіпляв йому на шию ланцюжок від унітазу й чалапав Хрещатиком аж до площі Ленінського комсомолу (нині Європейська площа), де його «в'язав» черговий наряд міліції. Це шоу відбувалося на всі визначні радянські свята, й Татарченко дивом щоразу уникав звинувачень у свідомому спротиві владі. Хоча саме цим - здебільшого естетичним опором лукавству й недолугості державної машини - і сильний панк-рух.

Найяскравіші адепти напряму середини 1980-х - Олег Скрипка, Юрко Здоренко, Олександр Піпа та їхні «Воплі Відоплясова» - повернули вітчизняний панк до національного річища, будучи при цьому цілком зрозумілими іноземній публіці. Достатньо згадати, як під час свого французького періоду «ВВ» розігрівали концерти британської легенди The Stranglers і робили це так башлабайськи завзято, що слухачі не давали їм піти зі сцени.

Засновуючи групу «Борщ» майже 20 років по тому, Здоренко та Піпа задекларували ідею повернення до коренів, тобто незачесаного й брутально-анархічного панку. На перші ж концерти «Борщу» народ повалив, аби поглянути, якими були і як звучали ще не вдарені фольком «Воплі...». Видавши три альбоми й відзнявши купу дотепного відео, «Борщ» тихо саморозпустився. Натомість виникли «@Traktor» Піпи та «Хаш» - проект Здоренка. Обидві формації - брати-близнюки «Борщу», який два роки тому записав класичний постпанківський альбом «Паразітакусок».

Конотопська відьма та «Жаба» в польоті

Гра з комічними архетипами початку 1990-х, помножена на український колорит, найкраще вдавалася «ВВ», «Братам Гадюкіним» і королеві укрпанку - Вікторії Врадій. Та якщо «Воплі...» постпанкову історію розпочали, «Брати...» з доданням галицького перцю її розвинули, то Сестричка Віка довела справу до рафінованого блиску. Вона вивела доволі драматичний образ маргінала, підвішеного між селом і містом «бурсака» - учня ПТУ.

«Конотопська відьма» - так прозивали співачку, коли вона 1989 року виграла Гран-прі «Червоної Рути» й мешкала у Львові на вулиці Конотопській. За короткий термін Віка разом зі своїм бендом записала три розкішні альбоми - «Мамо, я дурна», «Львівський стьоб», «По цимбалах», а влітку 1993-го з сином і улюбленим котом виїхала до Нью-Йорка, де й досі випробовує себе на міцність.

Фінальний концерт «Червоної Рути» зразка 1991 року вибухнув хітом «Саддам Хусейн» київського постпанківського гурту «Жаба в дирижаблі». Екзотичний коктейль із буфонади, гротеску й рок-н-ролу - ядерна суміш, що заряджала аудиторію енергією та радістю. Пісні «Жучки-смердючки», «Зелений горошок», «Пум-пум-пум» швидко зробили «земноводну» суперпопулярною істотою. Після першого альбому й успішних гастролей Україною та Польщею «Жабу...» підкосило підступне «кидалово» з боку колишнього директора команди.

Повернення гурту сталося в 1998-му, і хоча сценічної ексцентрики поменшало, «Жаба-2» одразу припала до душі яскравими жестами. Як от пікетуванням у Києві французької амбасади з рішучою вимогою припинити вживання жаб у їжу та серією запальних шоу на різних імпрезах. А ще вразила альбомом «Сонце в моїй голові», всі 16 треків якого слухаються на одному диханні. Нині в активі групи - 45-хвилинна концертна програма, а такі номери, як «Мазай», «Дури», «Балада» й «Навесні», приречені стати хітами.

«Щастя» не в грошах

Десять років тому лідер-вокаліст формації «Щастя» Дмитро Остроушко мріяв про той день, коли його пісні справлять незабутнє враження на якогось продюсера і той запропонує казковий контракт. Але такого не сталося. На початку нульових років гурт існував як типовий представник рок-андеграунду, іноді вириваючись на поверхню загальнонаціональних фестивалів «Рок-Екзистенція», «Нівроку», «Рок-точка». Та й після цього в житті команди не з'явився добрий дядечко з тугим гаманцем. Натомість у Дмитра та компанії побільшало впевненості, й «Щастя», не перетворившись на продюсерський проект, залишилося жорстким за звуком і веселим за змістом.

«Щастя» на сцені - це агресивно-драйвовий панк-рок, не позбавлений рефлексій щодо різних літературно-театрально-кіношних явищ. Можливо, це тому, що в складі групи є професійні науковці, перекладачі, психолог, які на концертах забувають про серйозне й зливаються з публікою в єдиному пориві радісного «дуркування».

Під час кількох останніх клубних виступів групи я помітив, що її люблять по-спражньому, але виключно ті, хто розуміє сенс і логіку переважно трихвилинних опусів-пісень, які я би назвав своєрідними стоп-кадрами з життя, повністю позбавленого попсового макіяжу. Це як альтернативне чорно-біле кіно - свідомо нонконформістське, не заштамповане та свіже.

Російською мовою

Головна дислокація вітчизняного російськомовного панку - промисловий схід країни. Головна особливість - майже цілковита відірваність від актуальних культурних трендів і мовних реалій «материка» й традиційна орієнтація на закордонні стандарти постпанку. Найкращі з цих команд вийшли на всеукраїнський рівень популярності, але у вітчизняних рок-рейтингах і далі домінують українськомовні проекти.

Фрік-тріо з Луганська «Мертвые души» грає гротескну суміш фанку, регей і панк-року, використовуючи сюрреалістичні тексти, присмачені молодіжним сленгом. Певний розголос мають київські формації «Не бойся, Маша» й «Пятки!». Першу створив звукорежисер і продюсер двох альбомів групи «Мандри» Ігор Дубровський - проект «НБМ» став відомим завдяки участі Олєґа Ґаркуші з санкт-петербурзького «АукцЫона».

«Пятки!» вважають найвеселішою панк-бандою столиці. Її сильний бік - гумористично-іронічні тексти, а знаними хлопці стали після оприлюднення альбому «Найди і перепрячь». Класичним брутально-брудним драйвом вирізняється інша київська команда - «Блюденс». Близькими до традиційного панк-звучання є «Станция Мир», «Белки» та «Взрослые дети». Певного рівня популярності в останні роки досягла формація з Херсона «Chiliбомберс», яка успішно виступала на всеукраїнському фестивалі «Славське-Рок».

Багато панків не буває

На початку музичної кар'єри лідер-вокаліст Ot Vinta Юрко Журавель означив стиль гурту як «укробілі», хоча по суті рівненські хлопці «валять» постпанк, помережаний родзинками з народних пісень. В активі команди чотири альбоми, щільний гастрольний графік і резидентство в кількох клубах, зокрема й столичних.

Їхні земляки та найближчі друзі-колеги «Брем Стокер» - це трійка серйозних на вигляд чоловіків з ірокезами, які записали вже шість дисків, але видали дотепер лише два. Виступи обох формацій наживо - чистий адреналін і рятівне коло для будь-якого фестивалю, а постпанку вони відповідають і буквою, і духом.

Інакше поводяться й звучать команди, котрі не позиціонують себе як постпанківські, але регулярно використовують елементи стилю. Зокрема, «Карпа» (раніше «Фактично самі»), «Тартак», «Гуцул Каліпсо», «Димна суміш», «Перкалаба». Свідома орієнтація на постпанк американського штибу a-la Green Day породила івано-франківський «Фліт» - найближче він до неопанку нульових років. Як і київський «Абздольц», очолюваний колоритним персонажем на ім'я Міхуїл Абздольц, який працює сомельє, грає музику в самовизначеній стилістиці «трахтор-рок», веде радіопередачу «Абевегедирка», а також як ведучий розважає глядачів серйозного рок-шоу «Битва груп». Його хіти «Чебурашка» та «Покемони» потрапили до дебютного диска «Альбом» 2006 року, наразі «Абздольц» приготував нову, не менш концептуальну, платівку.

Тверезі й культурні, або що таке поп-панк

«Дивні створіння без мозгів і без коріння...» - іронічно-сумна пісня «Олені» вінницької групи «ТіК» («Тверезість і Культура») миттєво стала хітом. І гурт, і його нестандартну для рок-музики назву придумали студенти Вінницького педагогічного інституту Денис Репей і Віктор Бронюк ще на початку 2000 року. Певний час «ТіК» розвивався як веселий, але необов'язковий «капусник», аж поки не настав історичний для веселунів момент - у 2005-му команда в рідному місті розігрівала аудиторію перед концертом «Таліти Кум». Це було вольове рішення продюсера всеукраїнського туру Юлії Міщенко та компанії Олега Збаращука, він же поклопотався, аби пісні вінничан записав звукорежисер Віталій Телезин - той, який працював саунд-продюсером із «Океаном Ельзи», «Другою Рікою», «ВВ» та співачкою Ламою.

Очевидний успіх першої ж запущеної у радіоротацію композиції надихнув Збаращука на швидкісне видання дебютного диска «ЛітераДура». «ТіК», як це бувало раніше з гуртами «Брати Гадюкіни», «Жаба в дирижаблі», «Вася Club», підкорили народні маси за допомогою найсильнішої в Україні зброї - м'якого гумору, іронії та сміху.

Другий альбом «Тихий», що його невгамовна компанія записувала в перервах між гастрольними поїздками, виявився текстово не менш дотепним, а музично - набагато розмаїтішим і багатошаровим. Фактично «ТіК» явив зразок жанру, котрий можна схарактеризувати як «урбаністичний фольк із елементами панку й ска». «Ми сміємося, - каже Віктор Бронюк, - не з когось, а з себе. Смішок цей не жорстокий, а добродушний, бо є в нім розуміння, а немає осуду. Людей не потрібно виправляти, достатньо просто любити, зі всіма помилками й недоліками. Тоді, можливо, вони самі захочуть щось виправити».

«Український Тиждень»

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Рефлексії навколо "втрачених" Криму та Донбасу - це звичайні "фантомні" болі. Усім цим обмінам думок про людей чи територію ("як повернути", "коли", "на яких умовах", "ми не повернемо, бо") скоро випо...
Помилка московітських протестувальників - це упор на «мирний протест». Вони, скоріш за все, помилково сприймають наш Майдан, як мирний виступ.Так! У нас багато тринділи про те, що тільки м...
Юрій Фоменко

Промоушен

Один пан з нашого міста забрав літніх батьків ближче до себе. Була придбана і приведена до ладу дачна ділянка в садовім товаристві, де постійно проживало багато ровесників батьків. Реконструйований бу...
Ярема ГАЛАЙДА

Про емпатію

Зустрів товариша випадково на вулиці. Постарів. Добряче постарів. Геть сивий, обличчя у зморшках, але все такий же жилавий, по молодечому стрункий, вкритий мало не чорною, степовою засмагою. Старий, с...