App Store Google Play

Таргани національної підсвідомості

19.06.2009 17:09

Вітчизняні інтелектуали (і псевдо-, і справжні) полюбляють торочити, що Україна, мовляв, не створила власного Великого Міфу. Та при ближчому розгляді стає зрозуміло, що міфів у нас повно. Вони кубляться в національній підсвідомості й підштовхують пересічних громадян та державних мужів до дивних уявлень про себе, до дій на межі адекватності. Варто глянути на ці міфи неупереджено, зрозуміти, що саме вони, а не якісь вороги, заважають нам жити, - й почати лікування від згубних упливів. Не беручи на себе ролі психоаналітика, Тиждень спробував визначити п'ять найшкідливіших міфів про Україну та українців, з якими варто розпрощатися - кожному зокрема й усім разом.

  • Українська та російська - найспорідненіші з-поміж усіх слов'янських мов
  • Українці - селянський народ, основоположні національні риси якого квітнуть у «біленьких хатах»
  • Українці - нація переможених, «ой, біда, біда чайці-небозі»
  • Росіяни - найрідніші православні брати українців
  • Українці - анархісти від природи, не схильні до порядку, тому не здатні побудувати власну державу

Східнослов'янський діагноз

Міф перший. Українська і російська мови настільки близькі за походженням, що майже не відрізняються одна від одної

У чому шкода. Міф передбачає можливість незнання й невивчання української мови, а також дає простір відомим спекуляціям щодо її «вторинності», «неповноцінності» й навіть «штучності»

Східні слов'яни, як відомо, мають украй загадкову душу і не менш загадкову долю; їхнє відоме минуле зазвичай більш «темне», ніж невідоме майбутнє. Декого з них навіть розумом не осягнути, що також є неабияким приводом пишатися. Втім, за такими самими по собі кумедними міркуваннями «почвєнніков» часом ховається чимало цікавинок. Наприклад, сама категоричність терміна «східні слов'яни». Вважається, що східні слов'яни - цілком незаперечна, вочевидь, неподільна спільнота. Інші слов'яни - західні та південні - чомусь можуть існувати окремо (як чехи та поляки), а ось східні приречені на об'єднання. Про останнє свідчить уся їхня історія: від «східнослов'ян¬ської держави - Київської Русі» до невідворотного «возз'єднання Русі» Москвою. Але, зберігаючи прагнення ще хоч щось розуміти розумом (вибачте за тавтологію), піддамо дещо сумнівам, особливо деяку плутанину мови, географії та політики.

Колись жили собі слов'яни на своїй прабатьківщині: це була смуга від Вісли до Дніпра між Карпатами і Поліссям. Але якось їм закортіло стати «історичним народом», і в V-VI століттях почалося Велике розселення слов'ян. З властивою нашим предкам творчою наснагою і стратегічним обдаруванням вони, озброївшись лише парою дротиків на кожного героя, без спільного проводу повалили на броньовані візантійські легіони. Інтелект і технології, як завжди, програли, і ми отримали кілька нових братніх слов'янських народів, що облаштувалися на Балканах. Невдовзі жива вдача завела наших родичів на Лабу-Ельбу, до Балтійського моря, потрапили слов'яни й до майбутньої Білорусі, а згодом, у Х-ХІ століттях, туди, де нині гордо палають кремлівські зорі. Поділялися вони на десятки племен, які цілком і частинами у своєму «броунівському русі» покрили Східну Європу. На ті самі назви ми натрапимо від Ельби до Дніпра і Босфору: поляни, дуліби, серби, хорвати. Ніхто з них не уявляв тоді, що колись їх поділять на східних, західних та південних. Надто загадково цей процес розподілу виглядав би на Прикарпатті, адже ми пам'ятаємо, що це частина прабатьківщини, де слов'яни завжди жили єдиним масивом: звідти, зрозуміло, розселялися, але теренів цих ніколи не покидали. Але вчені й політики завжди були схильні до спрощення та схематизації життя.

Звісно, всередині тих груп слов'ян, до яких ми звикли (західні, східні та південні), є чимало спільного, але головне, про що часто «забувають», - це те, що виокремили ці групи не через особливе споріднення мов, а з огляду на географічну зручність. Тих, хто живуть південніше, чітко відрізаних від решти слов'ян угорцями та румунами, назвали південними, тих, що західніше, - західними, ну а тих, що на сході, - зрозуміло як. Лужицькі серби з Бранденбурга, як найзахідніші, не мали альтернативи. І врешті усі небалканські слов'яни, які мешкали в імперії Габсбургів (чехи, словаки, поляки), також записалися до західних. Кожен вважав, що «Захід» закінчується на його східному кордоні.

Залишалося питання, кого ж саме записати до східних? Лиха географічна доля прирекла на безальтернативну «східність» росіян, адже більш східного слов'янського народу просто немає. Радикальні польські діячі взагалі навіть не хотіли зараховувати своїх російських окупантів до слов'ян, вважаючи їх породженням азійського варварського світу. Ускладнення викликали лише західні межі російського народу, заплутані масштабним розростанням Російської імперії і поглинанням інших слов'ян. Петербург же завжди поділяв слов'ян не на західних і східних, а на хороших (вірних) і поганих (бунтівних). Хороші могли вже вважатися частиною («племенем») російського народу, а погані примушувалися стати росіянами і мали перетворитися на них трохи згодом. Тому для імперії російський народ обмежувався лише її політичними кордонами, а не якоюсь там східнослов'янською мовою чи етнографією - він був невіддільний від держави. Тому врешті до східних слов'ян просто записали усіх слов'ян, які мешкали у Російській імперії (великоросів, малоросів і білорусів), за винятком украй незгодних «поганих» поляків. Але для імперської влади східні слов'яни просто були синонімом «племен російського народу». Національні відродження українців і білорусів, звісно, прагнули позбутися цієї «синонімічності», наголошуючи на окремішності, а не триєдності східних слов'ян. Тож Грушевський, відновлюючи в правах «Україну-Русь», волів переписати не «схему російської історії», а «схему історії східного слов'янства». Тому й досі, вже у ХХІ столітті, кожен бачить у цьому терміні своє: одні - три різні народи, інші - єдину російську спільноту.

А якщо ми не втомилися розуміти розумом, то залишмо собі для міркувань деякі факти. Сучасне мовознавство схильне поділяти слов'янські мови на дві групи: центральну (від чеської до української) та периферійну (російська та балканські мови). Перших поєднує близькість до прабатьківщини, максимальний збіг словників і фонетики, спільні історичні риси формування; народи ж другої мовної групи під час розселення залишили прабатьківщину, зберігши давню архаїчну вимову (наприклад, північноросійське або північнопольське дзвінке «ґ»). Найбільше зі словником «східнослов'янської» російської мови збігається словник «півден¬нослов'янської» болгарської, а зі словником української - словник «західнослов'янської» польської. Мешканці Псковщини та Новгородщини сьогодні є росіянами, але вченим відомо, що прийшли вони колись із польського Помор'я, тобто є «західними слов'янами». Коли в ХІ столітті дружинники Ярослава Мудрого перед битвою брали на кпини польського короля Болеслава, то поляки ображалися «без перекладу», а ось у XVI-XVII століттях у Москві для наших земляків тримали «толмачів». Розумному достатньо...

Галушко Кирило

Несільська ідилія

Міф другий. Справжній українець походить із села - ідеалізація селянства аж до заперечення історичного існування інших верств населення, підміна загальнонаціональної культури сільським фольклором

У чому шкода. Міф відводить українцям місце на периферії соціуму, поза центрами прийняття рішень, політичними та бізнесовими структурами, осередками вищої освіти, науки, професійної культури, міжнародних контактів, тобто поза модерним суспільством.

Переконання, ба навіть інтуїтивне усвідомлення, що село - «це наше всьо», більшість співвітчизників всмоктали аж ніяк не з молоком матері-селянки, а отримали переважно зі шкільних підручників із літератури та історії. Хрестоматійний образ працелюбного та співучого українця неодмінно містить у собі питомо селянські риси: любов до хліба і землі, «садок вишневий коло хати», пісню про рушник та чимало іншої землеробської атрибутики.

Європейське народолюбство

Міф, що ставить знак рівності між селом і Україною, напрочуд життє¬здатний і тривкий не лише завдяки своєму тривалому історичному стажу, а й тому, що фактично є ровесником появи сучасної національної само¬ідентифікації. На межі XVIII-XIX століть, коли шлях пошуку національної тожсамості проходили всі європейські нації, її еталонним мірилом була народна, «низька» культура. Вона, з погляду тогочасної інтелігенції, найбільше втримала в собі справжній «дух нації» й не була зіпсована космополітичною освітою і модою. Шукання народного духу інтелектуали доби романтизму розпочали з фольклору, звичаїв та їхніх безпосередніх носіїв - селян. Університетські професори, а то й просто аматори записують народні пісні, казки, легенди, збирають народний одяг, предмети побуту, описують звичаї, часто переносячи фольклорні сюжети й героїв у власні твори «високого жанру». Так із замилуванням міфологічним світом простих швабів, українців і шотландців з'явилися на світ шедеври братів Грімм, Івана Котляревського й Роберта Бернса.

Одразу за митцями селянство підняли на щит і лідери національних рухів. У «Книзі буття українського народу», програмному маніфесті першої української політичної організації - Кирило-Ме¬фо¬діїв¬сько¬го братства, її автор - історик і письменник Микола Костомаров - недвозначно заявив, що всі чесноти «южнороссов», за які вони, власне, й стали богообраним народом (демократизм, терпимість, волелюбність, працьовитість), найбільше проявилися саме в селянах. Мало не місти¬чним втіленням цієї тези був сучасник Костомарова, легендарний Кобзар - Тарас Шевченко. Простий селянин, який вийшов з народу, промовляв страшні істини й пророцтва про долю України і попри те, що був франтом і людиною цілком світською, в очах інтелігенції набув іміджу месії.

Із якомога швидшою політизацією українського руху інтенсивно формувалося уявлення про «народний», тобто селянський, характер української нації, опертя на який було секретом успіху. Боротьба селян за землю та соціальні права проголошувалася боротьбою і за національне визволення. Не дивно, що ідейними предтечами українських політичних партій стали народолюби-«хлопо¬мани» Володимир Антонович, Тадей Рильський, Павло Чубинський, які не тільки перевдягалися в селянські строї (замовлені, між іншим, у модних київських кравців), а й проголошували необхідність служіння селянину й спокутування своєї «соціальної провини» перед народом.

Політикам у свій спосіб вторувала творча інтелігенція: зі сторінок романів Івана Нечуя-Левицького та Панаса Мирного до читача промовляли ідеалізовані персонажі «від рала», зовсім несимпатичні риси яких списувалися на ворожий українству (читай - селянству) соціальний клімат Російської імперії.

Як місто ставало селом

Зберегти селянство - означало зберегти націю. Втім, як виявилося згодом, романтичним українським політикам це було не до снаги. Коли під час столипінських реформ початку ХХ століття російський уряд стимулював еміграцію українських селян на Далекий Схід та в Середню Азію, щоб зменшити надлишок робочих рук у пореформеному селі, українська інтелігенція радо вітала ці кроки, свято вірячи, що в такий спосіб селянство збереже свою етнокультуру, уникнувши русифікації в місті. Таким чином було втрачено шанс українізувати місто й підготувати в ньому соціальну основу для масових українських партій. Наївно вірячи, що долю української автономії, а згодом державності вирішить селянська революція, українська інтелігенція віддала місто і його населення до сфери впливу загальноросійських політи¬чних партій, що в більшості своїй були українофобськими. Зрештою це значною мірою запрограмувало програш Української революції та визвольних змагань, а українізацію міста здійснив уже більшовицький режим, використавши її для зміцнення свого становища в Україні.

Анекдотичність і штучність міфу про Україну - селянську країну виразно проглядаються й крізь історичні реалії. З XV століття - загальноєвропейської урбанізаційної хвилі - західно-, а згодом і правобережні українські терени, що входили до складу Великого князівства Литовського і Речі Посполитої, досить швидко наростили густу мережу замків і фортець, які з плином часу перетворилися на повноцінні міста з магдебурзьким правом, купе¬цькими та ремісничими цехами. Лівобережжя та Схід країни, зважаючи на нцестабільний кочовий світ, долучилися до цієї тенденції дещо пізніше - у XVІІ та XVІІІ століттях. І хоча вітчизняна урбанізація не мала таких масштабів, як, наприклад, в Англії чи Нідерландах, близько третини місцевого населення все ж таки проживало в невеликих містечках, будучи задіяною саме в міських секторах економіки та культури. Входження більшої частини українських земель до Російської імперії перекроїло адміністративний устрій і спричинило переважання в економічному розвитку сільськогосподарської кон'юнктури, поставивши таким чином жирний хрест на урбанізації як такій. За кілька десятиліть колишні магдебурзькі міста або ж столиці козацьких полків перетворилися на брудні й занедбані села, в яких було важко навіть запідозрити колишню славу і велич. Чудовими прикладами можуть бути хоча б гоголівські Миргород, Гадяч, Глухів або змальований Шевченком у руїнному стані Чигирин, що в миколаївські часи вже геть позбулися колишнього лоску гетьманських столиць.

Політичні дивіденди

Утім, неправильно перекладати відповідальність за культивування образу українця-селянина-селюка на саму лише інтелігенцію з її свідомісними викрутасами. Протягом останніх ста років маємо чимало промовистих прикладів того, як на цьому міфі відверто й цинічно грів руки не один політичний режим, що прагнув контролювати українські землі. Безкласовість (читай - однорідність) співучо-селянського народу була дуже зручною, щоб тримати його упокореним. Адже без провідників, тобто еліти, навіть найволелюбніша і найпрацьовитіша нація залишалася звичайною отарою. Так із цензурованих радянських підручників вітчизняної історії на тривалий час зникли згадки про українську шляхту, князів, козацьку старшину, українських дворян і підприємців. Усі елітні верстви чи то економічно успішні соціальні групи були неукраїнськими й пов'язаними з чужою державністю, накинутою українцям поляками, німцями або росіянами. Не гребувала нагадуванням своєму народові про його селянськість й українська політична еліта, яка ще за радянських часів, хизуючись походженням «від землі», цинічно розбудовувала систему кланового розподілу посад, квартир, дефіцитів. Генетичним продовженням «селократії» є й нинішні спадкоємці у владі, які вимагають «повернути борги селу».

Сокирко Олексій

Недоконані, або «нація-ще-не»

Міф третій. Українці - жертва фатальних історичних обставин, лузери, які програли всі найважливіші битви, тому їм залишається тільки оплакувати загиблих

У чому шкода. Міф упроваджує комплекс меншовартості, неспроможності проводити системні зміни в державі й суспільстві, врешті-решт, утверджує думку про неминучість і доцільність втрати політичної самостійності заради «безпеки» та «захищеності»

Національні комплекси меншовартості - чудова розлога тема, де місце знайдеться хіба не кожному народові. Адже національна вдача, як і вдача людська, обійтися без комплексів не може. І долає вона комплекси так само, як окрема людина - хтось успішно, а хтось - ні, хтось здатен долати «хвороби свідомості», а хтось у них занурюється. Коли ми маленькі - нам хочеться бути великими й сильними. Коли ми бідні й занедбані - хочеться бути багатими й респектабельними. Коли ми невдахи - ¬бажаємо успіхів, злетів і захоплення оточуючих. Коли щось не виходить - шукаємо виправдань, уникаємо власної відповідальності («маємо, те що маємо»), киваємо на зовнішні несприятливі обставини та ворожі підступи. Коли краю цим проблемам не видно - створюємо собі ілюзорну реальність, де все так, як ми хотіли б. Для когось це - привід напружитися, щоб наблизити реальне життя до ідеалу, а комусь достатньо й фантазій.

Особливості національної самооцінки

Нині українці сповнені щодо себе скепсису. Всі соціологічні опитування та моніторинги скажуть, що ми невдоволені власним життям більше за інші (принаймні європейські та сусідні) народи. Ми - розчаровані, невпевнені, озлоблені. Хоч інше опитування засвідчує: кожен українець переконаний, що з ним та родиною все буде гаразд - адже його добробут залежить лише від нього самого. А ще він додасть, що, хоча і невдоволений своїм статком, живе краще, ніж друзі та знайомі (а ті скажуть те саме). Вочевидь, одна з надійних підстав для суто українських добрих міжлюдських взаємин - упевненість у тому, що знайомі не знають про всі твої джерела прибутків. Це нам дає можливість колективно майже щиро скаржитися на життя. Проте в глибині душі ми не такі зневірені, але то - суто інтимна інформація... Тому висновок: ми зневірені саме як спільнота, натомість як окремі індивіди - живучі, ніби вірус грипу, котрий щороку адаптується до нових обставин. Саме тому неможливо винайти щеплення проти «українськості», й це - найголовніший утішний висновок із усієї нашої багатовікової історії.

Коли Робінзон Крузо опинився на безлюдному острові, його вперта й прагматична англійська вдача підказала йому: поділи аркуш паперу навпіл, напиши ліворуч «погане», а праворуч - «добре». Склади два списки й розберися, на якому ти світі. Іноді варто скористатися чужим і дуже давнім ноу-хау. І коли ми «як спільнота» складемо собі такий перелік, то нам чимало відкриється. І ми второпаємо, чому звичне офіційне бачення нашої історії постійно псує нам настрій, попри начебто затятий «патріотизм». Америка та Росія - нації переможців (навіть якщо прибріхують), Україна ж - зґвалтований терен і люди-недобитки. Віки бездержавності, Руїна, колоніальне ярмо, Крути, репресії, Голодомор, депортації. Все правда, але, але... Виклавши таких собі пунктів 5-10 у списку ліворуч (кожен гідний вшанування), звернемося праворуч. І виявиться, що на всі пункти зліва є одна, вкрай банальна і не дуже довга відповідь: «Ще не вмерла Україна». І її нам дано одразу в національному гімні як головну рекомендацію з психологічної терапії. Тисячу років із вас знущались, але ви вистояли, ви є, ви - існуєте. Єдине, чого бракує цій лапідарній констатації - а що далі? І тут варто вже не турбувати Павла Чубинського, адже він не біблійний пророк і не міг змалювати нам ще й майбутнє. Те, що ми маємо зараз, йому й не снилося, і зовсім не в негативному сенсі. Якихось сто років тому Іван Франко вважав нашу незалежність річчю «за межею можливого». А тут уже минуло вісімнадцять років, а нас іще танками не втрамбували й по Сибіру не розселили. Дива!

Хто кого переміг

Але наш «офіціоз» схильний лише проливати сльози й посипати голову попелом. І виявляється, що перемоги ми могли здобувати тільки разом із росіянами, бо ж їхня «історія», нав'язана нам із кіно й телебачення, - це суцільна звитяга! Приєднуйтеся, нещасні!

Додамо кілька доречних дрібних нюансів. На початку XVI сторіччя представники бездержавного українського народу, пересічні канівські міщани могли самотужки відбити татарський напад, потім наздогнати відступаючу орду в полі й порубати вщент. Це - так, між іншим. І своя держава їм не надто була потрібна. Представники колоніально підкореного українського народу на чолі з Феофаном Прокоповичем навчили московських «клієнтів», як треба називати, організовувати та розбудовувати імперію. Сучасні українці-патріоти їх, може, й не шанують, але яких державців тоді готували «бездержавні»! (Нам би зараз «для себе» хоча б два-три таких...) Після поховання героїчних крутівських студентів усе-таки створили регулярні збройні сили Української Народної Республіки. Й протягом трьох років слова «Запорізький корпус Армії УНР» змушували холонути серце в солдатів не одного ворожого війська. Українці програли війну, маючи у своєму складі ледве одну десяту кількості своїх супротивників. Зрештою, більшовики були змушені утворити «Радянську Україну» в межах саме УНР, а не «п'яти малоросійських губерній». І ми маємо сьогодні кордони держави, здобуті нашими прадідами в ¬1918-1920 роках.

Перезавантаження нації

Звісно, не треба забувати про Голодомор. Але якщо ми вже наслідуємо приклад євреїв, відстоюючи міжнародне визнання факту геноциду, то варто поміркувати, - навіщо вони це робили. Навряд чи лише заради співчуття світового співтовариства, бо це співтовариство має насправді залізні нерви. Це робилося для визнання моральної правоти тієї спільноти людей, яка щойно почала всупереч усім будувати власну державу на споконвічно своїх землях. Визнання минулої трагедії задля майбутніх перемог і здобутків, задля нового етапу історії. В нас же все виглядає як визнання трагедії, що пояснить світові, чому тут погано, чому ми ні на що не спроможні, - маємо «постгеноцидний синдром». Ну синдром, то й що? Адже «ще не вмерла»! А ще можна вимагати визнання здобутків трипільської культури. Це легко пояснить світові, що потенціал українців вичерпався до того, як фінікійці винайшли абетку. Нам просто бракує нового спільного проекту, бракує перезавантаження, бракує інших, нових людей «нагорі». Ми повинні перейти від стадії «нації-ще-не» до стадії «нація-вже-ось», бо наше сумне минуле вже закінчилося. Живим, звісно, все добре, але, як хтось розумний висловився, «живуть лише ті нації, які мають програму на завтра».

Галушко Кирило

Хто кому родич

Міф четвертий. Росіяни й українці мають спільні святині та спільну церковну історію, отже, є найближчими братами як по православній вірі, так і за сформованою цією вірою ментальністю

У чому шкода. Міф виправдовує застарілий моральний авторитет лише одного з центрів православної ієрархії, що перебуває на території сусідньої держави і є подекуди провідником її політичних та ідеологічних впливів.

Міф православного братерства України і Росії до церковної історії має лише опосередкований стосунок, а до церковної філософії та високих богословських матерій - взагалі символічний. І міфом тут є не факт віросповідання значної кількості громадян двох поліетнічних країн, а, так би мовити, штучно завищений градус «братерства».

Чи спільні наші святині?

Як і більшість малоприємних для українців ідеологічних конструкцій, міф про «братів-православних» виник за доби становлення російської імперії. В процесі «рубання вікна в Європу» Петро І повелів називати Московію Росією, щоб зробити її легітимною спадкоємицею давньоруської держави і, відповідно, давнім і повноправним учасником європейського життя з усіма його династичними шлюбами (руські князі родичалися з правлячими династіями Польщі, Угорщини, Священної Римської імперії, Швеції, Норвегії, Франції) та міждержавними відносинами. Звісно, в цій ситуації треба було зробити акцент на тому, що Київ - це «матєрь городов русскіх», а православ'я - чинник, який надає змогу претендувати на всі території, що за середньовіччя належали Русі. Нікого не бентежило, що на час хрещення Києва князем Володимиром (988 рік) православ'я ще не існувало, - християнський світ розділився на Східну і Західну церкви аж у 1054 році. Нічого, що Північно-Східні землі, на яких утворилася Московія, свого часу завзято виборювали незалежність від Києва і, щоб довести свою окремішність, князь Андрій Боголюбський у 1155 році здійснив похід на столицю, добряче її пограбував та серед інших трофеїв вивіз додому чудотворну ікону Вишгородської Богоматері. За легендою, вона була написана самим євангелістом Лукою, а Константинопольський патріарх свого часу подарував образ київському князю. Ікону «перейменували» на Володимирську Богоматір і її донині вважають захисницею Росії. Хіба не яскравий приклад «православного братерства»?

Коли ж вести мову про специфіку православ'я в Україні часів Великого князівства Литовського та Московії, варто згадати про ставлення до візантійського іконописного канону. В Україні було дозволено зображувати все, що не заборонено, а в Московії - заборонено все, що не дозволено. Тому в XVII столітті Московський патріарх Никон завзято боровся з іконами «фрязького» (тобто італійського) та «польського» (насправді ж - українського) зразка: виколював ликам очі й розбивав дошки. Додамо також, що до кінця XVII сторіччя московити, на відміну від усього іншого православного світу, хрестилися двома, а не трьома пальцями. До всіх, хто молився до інших ікон і хрестився інакше, ніж вони, ставилися підозріло й навіть вороже.

Велика рідня

Утім, братерство православних народів таки існує. По-перше, православному світогляду насправді властиве поняття спорідненості за вірою: згадати хоча б православні церковні братства в Україні доби ренесансу, які вирішували не лише релігійні, але й цілком цивільні проблеми громади, до якої могли входити і серби, і греки, і волохи, і болгари. По-друге, протягом своєї історії Україна була міцно та в різноманітний спосіб пов'язана з низкою православних країн (держав, народів - потрібне підкреслити). Залишмо осторонь загальновідомі контакти князівської Русі з Візантією - тут усе зрозуміло. Але й після падіння імперії у 1453 році на її колишніх теренах залишилися потужні осередки православного бого¬слов'я. Найважливіший із них - чернеча республіка на горі Афон у Греції. Саме звідти звертався до краян зі своїми саркасти¬чними антиуніатськими посланнями Іван Вишенський, із Афона всім православним світом розходилася «мода» на манеру іконопису та сакральну архітектуру. До речі, сербські іконописці та монументалісти впродовж віків радо відвідували наші терени, й їхні впливи вигулькують у мисте¬цьких пам'ятках від Києва до Львова. Варто зауважити, що в давнину церковне мистецтво було не втіхою купки естетів, а тим, чим і мало бути за візантійським каноном - Біблією для неписьменних, і вона писалася спільною мовою для українців, сербів, волохів. У Московії ж - не без упливу запрошених італійців - розробили свій унікальний архітектурний стиль, свою мистецьку «Біблію»: неперевершену, але зовсім іншу, відмінну від стилю решти православного світу...

Брати з берегів Дунаю

Між іншим, при ближчому розгляді волохи (молдовани, румуни) виявляються найближчими православними «родичами» українців - ідеться саме про спільне віросповідання і пов'язані з цим культурні та політичні взаємодії, а не про етнічну спорідненість. Наші предки віками брали жваву участь у придворних інтригах Молдови, а запорожці часом відверто втручались у внутрішні справи сусідньої держави, мотивуючи збройні вторгнення «захистом інтересів православних братів». Саме в результаті чергової подібної акції «братньої допомоги» потрапив ребром на гак славетний Байда-Вишневецький.

З роду молдавських господарів походив київський митрополит Петро Могила, Богдан Хмельницький бачив найпростіший шлях до створення гетьманської династії у шлюбі свого сина з дочкою володаря Молдови Василє Лупу. Успенську церкву у Львові називають часом Волоською, оскільки на прохання львівського православного братства значну частину будівельних рахунків цієї споруди сплатив молдовський господар Олександр Лопушяну та його дружина Роксана. В багатьох українських містах є вулиці з назвою «Волоська» - колишні місця компактного проживання представників вищезгаданого народу, в Києві, зокрема, вона існує з давньоруських часів. А от Московська вулиця з'явилася в столиці допіру 1708 року, в процесі будівництва Печерської фортеці. Тоді, за наказом царя Петра І, киян повикидали з їхніх домівок, а коли після зведення на місці житла оборонних споруд (спрямованих, до речі, не назовні, а проти решти міста) постала нова вулиця, її заселили прибульцями з Московії.

Угода проти сваволі

І, можливо, найголовніше: московське православ'я закріпило тип ієрархічних стосунків у суспільстві: «Бог - у всесвіті, цар - у державі, батько - в родині». Це докорінно відрізнялося від європейської традиції, де відносини будувалися за принципом угоди. Московське царство визнавало тільки одну схему: господар володарює, необмежено, і це безумовно, без будь-яких застережень і запобіжників. У Європі, до якої історично й ментально належала Україна, слуга, васал, підлеглий мав право розірвати угоду, якщо господар не дотримувався певних, заздалегідь обумовлених зобов'язань. У Московському царстві володар не мав жодних обов'язків, усі його піддані офіційно йменувалися холопами, а скасування договору сприймали як зраду. Утвердженням цих принципів послідовно займалося московське богослов'я. Цікаво, що коли ці культурно-ментальні розбіжності між Росією та Європою - з посиланням на велику кількість оригінальних текстів - дослідив 1981 року видатний російський культуролог Юрій Лотман, його роботу було сприйнято як дисидентську: влада чітко впіймала призначений їй сигнал.

Ось де слід шукати коріння непорозуміння між українською коза¬цькою державою «від Богдана до Івана» та московськими царями: українці чекали від сюзерена обіцяного захисту та дотримання вольностей, а в Москві (згодом Петербурзі) щиро не розуміли, чого вони хочуть, адже влада за визначенням не може бути нікому нічого винна, а «зрадник» заслуговує анафеми...

Мабуть, значна частина конфліктів і між нинішніми Україною та Росією пояснюється саме різницею світосприйняття, яка бере свій початок у вельми відмінних одна від одної релігійних традиціях нібито єдиного православ'я.

Липа Катерина

Нація чиновників

Міф п'ятий. Українська волелюбність переходить у відверту анархію, тому хтось ззовні має цивілізувати цих варварів, накидаючи їм свій державний устрій, оскільки самі українці не схильні до порядку та субординації

У чому шкода. Міф акцентує увагу на природних вадах демократії в суспільствах перехідного періоду й свідомо чи підсвідомо підштовхує до досвіду держав, які вибудували «вертикаль влади» і практикують політику «сильної руки».

Здається, анекдот про те, що де два українці, там три гетьмани, відомий нам усім, а віднедавна стає дедалі популярнішим і поміж сусідів. І справді, спостерігаючи за парламентськими баталіями чи то словесними дуелями між очільниками держави й уряду, важко повірити, що слова «де згода в сімействі, де мир і тишина, щасливі там люде, блаженна сторона» були написані таки українцем Іваном Котляревським. Чи справді ж українці надміру схильні до анархії, повсякчас і повсюди демонструючи нехіть до впорядкованості й дисципліни?

Кар'єра козацьких синів

Міфічний комплекс анархічності виразно суперечить не лише суспільним реаліям, а й персональному досвіду предків. Взяти хоча б для прикладу кар'єри колишніх козацьких старшин у Російській імперії. Ще від часів петровських реформ російське дворянство виявляло суцільну нехіть (такі вже були звичаї) і нездатність (здебільшого внаслідок відсутності освіти) до цивільної служби, віддаючи перевагу військовій. Державний апарат і адміністрація мали проблеми з кадровим наповненням, а брак професійного чиновництва перетворився на хронічну хворобу молодої імперії. За відсутності бажання «служити пером» у власних дворян колегії та міністерства доводилося поповнювати «інородцями»: прибалтійськими німцями, поляками та українцями.

Чи не найповажніша кар'єра випала сину генерального писаря Андрія Безбородька Олександрові, який за часів Катерини ІІ став сенатором і канцлером, керуючи всіма сферами державного життя країни. В активі Безбородька були укладення вигідних мирних договорів із Туреччиною 1774 та 1791 років, що підпорядкували імперії Крим, Кубань і межиріччя Дніпра та Бугу, а вже після смерті Катерини відновлення ліквідованих за її правління судових установ Гетьманщини. Інший виходець із лав козацької аристократії Віктор Кочубей - дипломат, міністр внутрішніх справ, голова Державної ради та Комітету міністрів. Зірка трохи меншого масштабу - родич Мазепи Дмитро Трощинський, який вислужився до посад члена Державної ради й міністра юстиції за часів ліберального правління імператора Олександра І.

Зауважимо: усі три наведені персони - це не лише приклади вдалих кар'єр обдарованих і спритних «малоросів», а й свідчення того, як українці розбудовували системні підвалини і механізми функціонування Російської імперії. Відпрацьована ними модель імперського устрою, що остаточно виведе Росію в коло європейських, а згодом і світових держав, значною мірою орієнтувалася на те, що служитимуть імперії українці. За давньою традицією, до високих петербурзьких можновладців у надії отримати службу потягнулися численні родичі, а в столичних відомствах навіть невдоволено ремствували на «малоросійську маф

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Зеленський зробив спробу зупинити дефолт, але став заручником п’ятої колони Коломойського і непотребу власної фракції, який понабирали за оголошенням і для якого $60 тис. за саботаж значать біль...
Тимур Желдак

Хроніки карантину

те, про що ніхто не говорить1) ця фігня надовго. Біл Гейтс говорить про 10 тижнів. Це у них в цивілізованих країнах МОЖЛИВО говорити про 10 тижнів. у нас це триватиме мінімум до вересня, а у вересні п...
Пандемія коронавірусу COVID-19 змусила задуматися ідеологам глобалізму. Неочікувано для них світ почав закриватися вже не просто на рівні країн, а в деяких випадках і на рівні великих міст. Територіал...
Ярема ГАЛАЙДА

Про армію Конвенту

Тож, про армію Конвенту, про яку я все торочу, бо люди вже цікавляться.Як на мене Армія Конвенту - це те, що ми з вами, панове, не змогли реалізувати і те, що олігархічна контрреволюція, очолювана поп...