App Store Google Play

Жартуєте, пане міністре?

07.06.2009 21:32

Невдалий жарт? Креативний хід, який не всі здатні оцінити? Чийсь персональний проект із метою очолити академічний напрям - розробку програм, підручників тощо? Сумлінна облуда? Шкідництво? Звичайна дурість? Яка різниця, що спонукало Міносвіти здійснити «революційний» крок? Факт залишається фа­ктом: із університетських програм вилучають навчальний курс історії України.

Траєкторія поза історією

Тільки спершу домовимося: я не маю наміру валити, чи, як тепер майже легально висловлюються, «мочити» нинішнього міністра освіти й науки. Те, що встиг зробити Іван Вакарчук, зокрема з українізації вищої та середньої школи, з подолання корупційної ємності вітчизняної освітньої галузі, варте оцінки та підтримки. Але міністерство залишається міністерством, і кафкіанський потенціал бюрократичної установи здатен у будь-яку хвилину не лише спотворювати гарні почини, а й народжувати справжніх монстрів.

Про скасування (точніше, заміну) навчального курсу історії України міністр заявив два місяці тому, але в його відомстві досі ніхто не в змозі як слід прокоментувати цю новину, на офіційному сайті міністерства про це жодного слова. Відомо лише, що це частина нової стратегії українських вишів. Ідеться про «індивідуальну освітню траєкторію студента». Нібито це наближає нас до світової практики: студент сам обирає навчальні курси, кожен з яких має заздалегідь визначену вагу, вона вимірюється в так званих кредитах - сказати б, «умовних одиницях» знань, з яких складається повноцінний диплом. Але, крім довільного набору дисциплін, є чотири обо­в'яз­кові для всіх, як визначили в міністерстві, «світоглядні»: українська мова, іноземна мова, філософія та - історія української культури.

У своїй статті на «Українській правді» п. Вакарчук формулює завдання так: «Доцільно, на наш погляд, замінити у вищій школі вузько спрямований обов'язковий курс «Історія України», який безпосередньо дублює шкільний, на більш фундаментальний курс «Історія української культури», де під словом «культура» слід розуміти не лише мистецьку діяльність чи літературну творчість, а весь спосіб життя української спільноти, включно з культурою політичною, релігійною, військовою, науковою. Саме такий курс дасть можливість побачити історію української культури у всій її багатобарвності та звивистості, ок­рес­лить зв'язки з європейським і світовим контекстом». Отже, замість історії - історія культури, бо історія - це вузько, а, мовляв, історія культури - ширше. Цей простенький меседж можна розглядати з кількох боків.

Мода на бантики

Спершу, так би мовити, загально-філософський. Сам термін «історія культури» геть не нейтральний. Він виник як реакція на примітивні ­підходи позаминулого сторіччя. У Німеччині неокантіанці протестували проти розгляду культури як чогось похідного від політекономії; у Британії та США адепти Cultural Studies прагнули побудувати систему цінностей, де Шекспір не був би автоматично ціннішим від індіанського фольклору; у Франції ­історики школи «Анналів» на­ма­галися довести, що історія бургундського містечка з його по­всяк­денним побутом заслуговує на таку саму увагу, як єгипетський похід Наполеона. На додачу все полито соусом постмодерністської меланхолії, мовляв, «усе це відносно»... Поряд із блискучим масивом текстів це породило безліч симпатичних «бантиків»: у наших книгарнях можна знайти захопливу документальну белетристику на кшталт «Загальної історії солі», «Походження виделки», «Всесвітньої історії отрут» або... «Короткої історії дупи». Пристосувати цю гурманську інтелектуальну моду, в межах якої заздалегідь немає поділу на важливе й другорядне, засадниче й епізодичне, до потреб виховного, як було декларовано, «світоглядного» університетського курсу - завдання не для слабких.

Друге, цілком слушне запитання: а хто це викладатиме? Ви багато знаєте фахівців, які потрібною мірою володіють не лише вітчизняною літературою та мистецтвом, а ще й «історією політичної, релігійної, військової, наукової культури», та ще й «у всій її багатобарвності та звивистості, в зв'язку з європейськими контекстами»? Та ще й, як водиться в Міносвіти, «на завтра» (адже новація стартує 1 вересня поточного року). Та ще й у кожному з трьох із гаком сотень університетів, більшість яких, будьмо відверті, - учорашні технікуми та педучилища. Хай би як хотілося уникнути різких вироків, але дуже кортить назвати ініціативу словом, далеким від пост­модерністської толерантності: профанація. Натомість - усе в межах «Концепції національного виховання студентської молоді», над якою зараз напружено працює міністерство...

Остання барикада

Зачекайте, а що ж буде зі старим курсом історії України? А нічого, він, бачите, дублює шкільний, отже, не потрібен. Як викладають історію в школі, всі ми знаємо. По-різному викладають, де як. Сказати, що нинішній власник атестату зрілості вільно орієнтується в нашій історичній спадщині, було б, м'яко кажучи, перебільшенням. Побачимо, що покажуть результати зовнішнього тестування. Поки що навіть державні мужі не завжди дають собі з цим раду. Сказав же колись публічно перший президент, що в України немає досвіду власної державності, якось забувши й про Київську Русь, і про Велике князівство Литовське, і про Гетьманщину, і про УНР... Про окремих політиків, які без зайвих сумнівів пишуть у своїх передвиборчих гаслах «С нами Бог и Россия», годі казати.

Доведеться нагадати, що предмет історії в Україні - це не те саме, що у Франції чи навіть Польщі. Поляк, якщо він при тямі, не має сумнівів, що він поляк. Українцеві так довго розповідали, що він у кращому разі молодший брат або належить до «нової історичної спільноти», так довго прищеплювали побоювання або огиду до власного коріння, що рідна історія й мова - останні барикади його ідентичності Ідив. стор. ­38-39І. Доки життя не склалося так, що він зможе пишатися своєю державою, її добробутом, справедливістю й захищеністю, тільки в історії йому залишається шукати підтвердження своєї гідності, свого права на існування, врешті-решт, своєї європейськості. Тим більше, коли йдеться про формування світогляду тих, хто складатиме еліту нації, хто ухвалюватиме рішення, визначатиме шляхи розвитку, робитиме вибір - чи то в приватному бізнесі, чи то на виробництві, чи то в освіті або науці, чи то в органах державного управління.

Не буде перебільшенням стверджувати, що радикальна трансформація суспільства неможлива на тлі спотвореної історичної пам'яті й, як наслідок, низького рівня національної самосвідомості та почуття громадянської солідарності. Без історії українці залишатимуться об'єк­том чужих маніпуляцій - яким чином це відбувається, ми спостерігаємо з ранку до вечора. Натомість історична па­м'ять прокладає нам шлях у Європу, де ми фактично вже були, про це так само варто нагадувати.

Якщо ж здати барикаду, що нам залишиться? Телевізор, з якого не вилазить Задорнов? Радіо з «Владімірскім централом»? Кіно з «Адміралом» і «Тарасом Бульбою» московського розливу? Книжка? Звіс- но, книжка! Я щойно провів маленький тест, який може перевірити кожен охочий: зайшов у одну з найкращих київських книгарень і дослідив зміст етажерки, на якій висить табличка «ИСТОРИЯ». Зміст їй цілком відповідав. «А. Брикнер. Император Петр I: Его жизнь и царствование. Серия: Российские самодержцы». «В. Балязин. Рождение Великой империи». «Е. Шмурло. Мир русской истории IX-XX веков». «С. Дроков. Адмирал Колчак и суд истории. Серия: Россия забытая и неизвестная». «О. Глаголева. Святые воины русского православия». Загалом 218 назв. З-поміж них знайшлося кілька українських. Художній фотоальбом про українську та польську середньовічну зброю, збірка есеїв про Львів, перекладна книжка для юнацтва «Зниклий Світ. Вікінги», ще п'ять так само перекладних дитячих енциклопедій. Заледве чотири відсотки. І з таким вантажем до Європи?

Ну добре, книжка - це особливий головний біль, про який треба окремо писати й говорити, якщо не волати. Але я зараз про інше. Про те, де молодий освічений українець братиме матеріал для світоглядних узагальнень. З серіалу «Бідна Настя», де кріпосна дівчина робить кар'єру при дворі російського імператора? З колонок Олеся Бузини, який щоразу сподівається довести, ніби України не було, немає й не буде? З інтернету, де історичні сюжети межують з матеріалами про інопланетян та порадами щодо догляду за нігтями? Чи з сучасної російської історичної (або квазі-історичної) літератури, з якою наші видавництва конкурувати навіть і не мріють? До росіян, до речі, тут жодних претензій: вони роблять те, що мають робити, в міру свого розуміння й сумлінності: будують власну міфологію. Ми приречені робити те саме, якщо хочемо зберегтися як нація.

Тож, пане міністре, якщо Вам справді не байдужа «концепція національного виховання студентської молоді», поверніть історію до програми. Зробіть вигляд, що цього не було. Історія Вас не забуде.

КОМПЕТЕНТНО

Юрій Терещенко, зав. кафедри історії України та зарубіжних країн Київського національного лінгвістичного університету, доктор історичних наук, професор:

Наступ на історію України (як дисципліну) у вищій школі відбувається відтоді, як цей навчальний курс було введено до програми. Обсяг викладання постійно зменшувався, немов та шагренева шкіра, й дійшов до 34 годин, що вже означає його повну руйнацію. Але Міністерство освіти й науки України пішло далі, відмовившись від викладання історії взагалі - і це в умовах шаленого тиску вкрай суб'єктивістських проросійських уявлень, які тотально домінують в інформаційному просторі, на свідомість молоді. Аргумент, що, мовляв, університетський курс історії дублює шкільний, не витримує жодної критики. Звісно, формально вони перетинаються, бо йдеться про ознайомлення з тими самими фактами. Але природні психологічно-вікові обмеження дитячого сприйняття не дозволяють знайомити школярів із історичним процесом у всій його суперечливості, не кажучи про загальний рівень української середньої школи. Як розповідати про історію державності, якщо у вітчизняній історіографії ставлення до неї було, м'яко кажучи, непослідовне? Скажімо, той же Михайло Грушевський, якого вважають «батьком нашої історії», впродовж більшої частини свого життя був у кращому разі прибічником автономії в складі Росії, що вже казати про науковців радянської доби. Тут багато речей потребують серйозного осмислення. Функції університетського курсу - засвоєння не фа­ктів, а інтерпретацій, формування світоглядних концепцій. Насправді треба модернізувати викладання історії у вищих навчальних закладах, переходити до проблемно-концептуального викладу дисципліни, а не відмовлятися від неї. Тим більше, що запропонованій концепції «Історії культури» відведено 72 години, половина яких припадає на іспити, ще частина - на самостійне опрацювання матеріалу. Цікаво, яким чином у такому обсязі можна досягти амбітної мети, що її декларував пан міністр? Навпаки, на часі вдосконалення курсу історії, впровадження в нього інноваційних підходів. Украй необхідна й чітка та зрозуміла державна концепція викладання, яка б у межах певного плюралізму думок розставила б акценти в нашому складному минулому. Адже досі немає розуміння, наприклад, як подавати учням діяльність УПА або «радянських партизанів». Нехтування цією проблематикою чи її поверхове розуміння з боку державних інституцій може породити, без перебільшення, чергову гуманітарну катастрофу.

 

Заява міністра освіти та науки про ліквідацію курсу історії України у вишах автоматично ставить питання про виховання національної іден­тичності української молоді. Адже цей нещасний навчальний семестр по дві, а то й по одній парі на тиждень - чи не єдина системна спроба розповісти молодим українцям, хто вони є й звідки взялися. Прибрати ці лекції - і наша ідентичність залишиться справою виключно сімейною, та й то в деяких родинах українські традиції поховано настільки глибоко, що дітям передається хіба що рецепт приготування борщу й кілька приказок. Водночас за кордоном є цілі інституції, що виховують патріотів. Тиждень дослідив, яким чином держава й суспільство формують ідентичність молоді в різних країнах світу.

Порівняльну таблицю різноманітних інституції (таких держав як: США, Польща, Росія, Україна), які впливають на формування ідентичності молоді можна подивитися тут.

Український Тиждень

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Зеленський зробив спробу зупинити дефолт, але став заручником п’ятої колони Коломойського і непотребу власної фракції, який понабирали за оголошенням і для якого $60 тис. за саботаж значать біль...
Тимур Желдак

Хроніки карантину

те, про що ніхто не говорить1) ця фігня надовго. Біл Гейтс говорить про 10 тижнів. Це у них в цивілізованих країнах МОЖЛИВО говорити про 10 тижнів. у нас це триватиме мінімум до вересня, а у вересні п...
Пандемія коронавірусу COVID-19 змусила задуматися ідеологам глобалізму. Неочікувано для них світ почав закриватися вже не просто на рівні країн, а в деяких випадках і на рівні великих міст. Територіал...
Ярема ГАЛАЙДА

Про армію Конвенту

Тож, про армію Конвенту, про яку я все торочу, бо люди вже цікавляться.Як на мене Армія Конвенту - це те, що ми з вами, панове, не змогли реалізувати і те, що олігархічна контрреволюція, очолювана поп...