App Store Google Play

Розмова про культуру

25.03.2009 15:01
Ця розмова могла відбутись десь на кухні, з періодичним закипанням чайника, чаркою горілки та в приємній компанії. Функцію кухні наразі виконав «Білокнижник», а решта атрибутів були на місцях. Наступного дня після літературного вечора у Дніпропетровську та ще більш літературного афтепаті Тарас Прохасько та Андрій Любка знову охоче говорили про літературу. І не тільки.

- Творчість - це обов'язкова частина вашого життя? Якщо б вам дали купу грошей з однією умовою: ніколи не писати, ви б погодились?

Андрій Любка: - Тут не лише йдеться про гроші.

Тарас Прохасько: - Але якби так давали дуже багато грошей, то ще можна було подумати (посміхається).

А. Л.: - Це в Москві дуже люблять говорити, що «вот там еті паети начала вєка, оні...» що вони в якомусь силовому полі перебували, що не могли не писати. Я можу не писати. Я собі складаю щось у голові... Я дуже люблю смак фрази. Я можу написати вірш лише тому, що мені подобається одна фраза. І так часто відбувається, що є один стрижень, навколо якого з'являється певна будівля. Мені подобається це відчувати і казати щось типу «вірші - це невдалі спроби самогубства». І обдумувати я це можу досить довго: ходжу і обмислюю, мені з різних боків це подобається... Але є бажання зробити. Немає бажання працювати, але є бажання щось зробити. Наприклад, я дуже хочу дописати роман. Один я вже написав і, слава Богу, нікому його не показав, бо він мені страшенно не сподобався, бо я пішов в ногу с часом і він вийшов якийсь веселий. Тепер я пишу інший роман, який більше мені до душі і... там всі помирають. Головну героїню я прикінчив у першому розділі. Я не хотів, бо це жінка - як її вбивати? Але потім подумав... ну як убити жінку?... Отже вона самогубством покінчила життя. Вона сама це вирішила і сама наклала на себе руки. Я би хотів його дописати, але мені постійно не вдається. От як тут: після вчорашнього вечора, я ж не буду писати вночі. І я розумію, що такими темпами можу писати цей роман років 10.

Т. П. : - У мене насправді відчуття, що література мало поділяється на писану і не писану. Тобто я думаю, що це нормальний стан людини, яку взагалі можна назвати письменником чи поетом. Те, що написане на папері, це настільки менше, убогіше, стиснуте до якогось межового стану за ту літературу, яку проживаєш, проговорюєш, яку залишаєш в ненаписаному вигляді. Якщо маєш цю властивість - бачити літературу скрізь, то можна вже не писати, досить жити і розказувати чи показувати її. До речі, наклади українських книжок є меншими, ніж кількість людей, з якими ми спілкуємося наживо. Бо що таке тисяча, якщо ми маємо нагоду спілкуватись особисто і розказувати ту літературу?

- Коли вже твір написаний, ви уявляєте, як він буде сприйнятий публікою? І чи завжди ваші очікування співпадають з подальшою реакцією читачів?

А. Л. - Це вже йде мова про дві різні речі: писання тексту і підготовка книги. Бо коли ти пишеш, найбільша насолода - це прочитати потім чорновий варіант, коли вже воно готове, вилізло з тебе і ти вже щасливий, з полегкістю читаєш і думаєш: яке щастя, що можна тепер місяць не писати. З поезією легше, тому що на якихось акціях, фестивалях і виступах ти можеш випробовувати текст, поки він стане книжкою.

Т. П. - Було б страшною брехнею говорити про те, що мені абсолютно байдужі всі люди. Якщо ти надуваєш кульку гумову, і якщо вона вдасться гарно і хтось скаже: «ти так надув цю кульку, що я давно не бачив, щоб хтось так тиснув кульки!» - то стає радісно. А якщо, відповідно, ти дуєш-дуєш, а тобі кажуть: «та ти навіть кульки нормально надути не можеш!»... Так, звичайно і з творами. Ясно, що радість є, коли комусь подобається, комусь «пішло», коли ти бачиш, що тобі вдалося. Ясно, що радісно, коли хтось хвалить. Але з іншого боку, якщо намагатися залишатись сильною людиною, чи не варто орієнтуватись на те, щоб сподобатись. Знову ж таки, у мене сині очі. І я міг би купити лінзи з коричневим відтінком, бо може комусь подобаються коричневі очі. Але заради того, щоб тому комусь показати, що у мене не сині очі, я б такого не робив. Так само і з писанням.

- А бувають моменти творчої нетерплячки, прозріння, коли писати просто неможливо, а дуже хочеться?

Т. П.: - Буває всьо. Ніколи не можна відкидати можливості існування того, що здається неможливим. Буває й що припре...

А. Л.: -
А буває навпаки, що тобі замовили якийсь есей, і у тебе вже дедлайн, тобто межа, після якої нікуди вже не дінешся. Ти мусиш писати, але не хочеш писати. І ти щось там клацаєш по клавішах, але душа не готова нічого робити...

Т. П.: - Погодься, що в таких випадках іноді все рівно виходить чудесна штука.

А. Л.: - Так, безумовно.

Т. П.: - І ти оте писав насилу, з ненавистю, з мукою, а потім дивишся і бачиш, що вийшло непогано. Тобто буває всяке.

А. Л.: - Одного разу мені замовили есей про Маяковського і його любов, і там треба було пов'язати все це з його смертю. Це для мене страшенно дорога важлива тема, я би хотів це теж зрозуміти. І вже закінчувався зовсім час, і я сидів на роботі, і в мене було купа справ, але я мусив дописати. І потім, коли воно вже вийшло друком, я перечитав... бо завжди дивишся по-іншому на свої друковані тексти, наче це не ти писав... якось мені стало приємно і я подумав: навіть якщо він, Володя, там є, він мав якось так похлопати мене по плечу і сказати: «Дякую, що ти не заліз у пафос, або не починав якихось тем...». Найцікавіше, напевно, в письменниках - те, які вони люди, а не те, які вони письменники. Найцікавіше не говорити з ними про літературу, а просто так собі говорити про якусь риболовлю...

Т. П.: - І от ви кажете бувають прозріння, коли треба щось написати... Так само бувають прозріння, коли ти розумієш, що не можеш нікому цього сказати. Це є доступ до тієї межі, до тієї таємниці, про яку просто не можна розголошувати.

А. Л.: - У мене було надзвичайне, напевно найбільше кохання на цьому рівні мого життя... Перед цією дівчиною я завжди буду на колінах. І я про неї дуже багато писав. Писав переважно в одному і тому ж стилі, описуючі такі важливі речі: волосся, сни, прокидання разом, кава, тримання за руки, тепло дотику... І коли наш зв'язок обірвався, я потім мав писати вірші і я собі не дозволив писати про інших так. Я викинув це з свого так званого репертуару, бо оця дівчина - це щось найдорожче, я б не хотів, що б з кимось іншим у мене теж це було пов'язане.

- Наскільки паралельний внутрішній світ автора з тим, що він пише? Грубо кажучи, чи може абсолютно підступна та жахлива люди написати геніальний твір?

А. Л.: - Абсолютно!

Т. П.: - Переважно так все й робиться (сміються)

А. Л.: - Оцей внутрішній діалог, який відбувається у людей... я вірю, що у всіх є внутрішній діалог, а не лише ми з Тарасом самі з собою говоримо... він особливо цінний. Те, що написано - це банально. А те, що ти наприклад відчув, коли в супермаркеті купив живу рибу і потім ти її вийняв на кухні, попробував, яка вона мокра, і згадав, що колись була людина, яка тобі була дуже дорога, але якої вже немає... вона тебе навчила ловити рибу і з маленького віку водила на рибалку. А це передати й неможливо. Тобто навіть те, що я зараз сказав - це бліда тінь. Тому найкращі книжки - це ті, що не написані, а ті, що відбулись всередині.

- Розкажіть про книги, які ви прочитали останніми, або найбільше вразили взагалі.

Т. П. : - Їх дуже багато... Не знаю навіть, чи є сенс витрачати стільки часу. Ми все ж таки не тільки пісатєлі, а ще й чітатєлі (сміється). І за час життя того всього стільки назбиралося... Останній от я прочитав вчора ввечері «Тероризм» (Андрія Любки, - авт.)

- І як?

Т.П.: - Мало спільного з назвою. Я думав, що там буде якийсь рецепт, якісь бомби, тротили... Думав, що це щось корисне, а тут нічого спільного з тероризмом немає. Я люблю повчальну літературу, а тут... (сміється). (До Андрія): Хоч би назвав якось інакше. Бо уяви собі, заявляєш через інтернет книгу з назвою «Тероризм», тобі надсилають і думаєш: що то таке?

А. Л.: - Розкажу одну історію. Сиджу я якось дуже заморений, і тут мені телефонують і кажуть: «у вас от буде презентація книжки, як би ви хотіли її, презентацію, назвати?». І я кажу: «Я хочу назвати цей вечір «Пливи, пливи, лебідонько...». Заходжу через тридцять хвилин на цей сайт. Читаю: «Такого-то числа відбудеться презентація книги «Тероризм», творчій вечір Андрія Любки «Пливи, пливи, лебідонько». (всі сміються). Я їм телефоную, питаю: «Ви що?», відповідають: «Ну ви ж так сказали!». А наразі я читаю книжку, прислану поштою мені з Дніпропетровська. Віра надіслала мені книжку Чака Палагнюка «Колибєльная». Російською мовою. Найцікавіше, що мені сподобалось - що дівчина не полінувалась... сиджу я читаю книжку і думаю: щось не те з нею. І через декілька днів розумію, що кожна сторінка в ній напахчена парфумами, такими гарними... я тепер з такою насолодою сплю біля неї!

- А чи змінюється ставлення до власних творів з часом?

Т.П.: - Звичайно, ми от до манної каші з часом змінюємо стан. Сьогодні вона смакує, сьогодні хочеться, а завтра вже не хочеться. Це так як всьо. Сьогодні читаєш і розумієш щось одне, завтра ненавидиш себе, ще в якийсь момент все забуваєш, а ще в якийсь момент кажеш собі, що дуже вдало все зробив.

А. Л.: - Коли перечитуєш одні й ті самі вірші знову і знову - вони набридають. Я не люблю, коли я знаю свої вірші напам'ять, коли читаю і знаю, яка фраза буде наступною. Це вже ніби як і не твоє, воно вже надруковане. Ти згадуєш це стан, коли треба було щось дописати, і вже не встигав... і здається, що все це дуже штучне, і я не впевнений, що воно може передати настрій, хоча близькі люди, кажуть, що воно передає настрій і вони навіть інколи навіть плачуть, читаючи. Література - то взагалі хибна справа. Не варто було цим займатися. Мені якось навіть жаль прощатися з тими словами... Пам'ятаю як я писав: «Ми кохалися в студентських кварталах, любов нам пестила вуха і спини...» і від оцього «любов нам пестила вуха і спини» по мені дрож ішла. А потім це віддаєш. Але це треба робити, хоча це й чорна робота... це дуже чорна робота, погодься.

- А чи кожна пересічна людина може адекватно сприймати літературу і розуміти її?

А. Л.: - Оце говоріння про те, що є якась елітарність, що тільки інтелігенти мають сидіти і слухати, і тільки вони розуміють... - насправді це хєрня. Все залежить від стану людини, в якому вона читає. Прості люди може найкраще і сприймають твір. Інші, прочитавши вірш, вони думають: ага, це вкладається у лінію... шизетну композицію... феногену і т.п. А інша людина, яка може не читала десять років... може хтось викинув книжку, чи забув у таксі - і от людина взяла книжку, прочитала і щось відчула. Це для мене дорожче, ніж якісь сноби.

Т. П.: - Важливе правильне вживання таких слів як «адекватність». Що таке адекватність? Адекватність - це героїн, коли заколовся і точно знаєш, що з тобою буде. Або відрубав голову - і точно знаєш, що станеться. В усіх інших випадках, шо таке адекватність - це дуже сумнівно. В кожний момент можна по-різному зреагувати. Внутрішня хімія є складнішою від зовнішньої хімії. І не всьо, що приходить має однаковий результат.

- Щодо адекватності, от людина може прочитати якусь Донцову і сказати: «От це геніальна література», а потім прочитати Прохаська і вирішити: «Та це взагалі фігня, тут літератури просто немає». Це ж явно неадекватне сприйняття...

Т.П.: - Ну чому, це адекватно, тому що це «тут і тепер». У мене є дружина, яка може гірша за якусь Кетрін Нусс, але я її дуже люблю і хотів би...

А. Л.: - І хотів би. І крапка. (сміється)

Т. П.: - (сміється) І хотів би бачитися з нею. Це не значить, що це не адекватно. Дружина для мене - це адекватно, а хто така Кетрін Нусс? Хто вона?
- Коли краще пишеться, коли гарний настрій і весело, чи навпаки, коли важко?

А. Л.: - Я взагалі весела людина і коли весело, класно і добре - думаю про літературу в останню чергу. Можливо, це теж мінус. З часом ти вже знаєш, що ти вже маєш той вірш і тобі його треба записати. Коли добра компанія, і весело, у мене, чесно, бажання писати зовсім немає. А коли у тебе щось таке жахливе, або неприємне, і сидиш сам... для мене дуже важливо, щоб ніхто не говорив і не дзвонив, коли ти пишеш - збиває відразу. Є кращі заняття ніж література, я це розумію.

Т. П.: - Я взагалі дивуюсь з терпіння українського народу, який вважає мене літератором. Бо я так мало пишу і так це рідко роблю, що аж дивно, що ще хтось пам'ятає.

А. Л.: - Інколи думаєш: а може це все фікція, може це все випадковість, що написав пару книжок, може я не письменник, може вже досить? Оцей внутрішній діалог - це постійні сумніви: може це хавається піплом, але може це - не то, може не варто більше писати. Людина може прожити в такому стані рік, а потім сідає, пише - і знову шедевр.

Т.П.: - Просто є література, а є книговиробництво. При тому, дуже часто ці речі не суперечать одна одній. Не варто казати, що література - це щось краще, а книговиробництво - щось гірше. Треба коректно підходити до цих питань. Письменник не зобов'язаний писати: це може бути ціла індустрія, вихід книжки за книжкою, а може - навпаки. Я знаю кількадесят талановитих людей, які написали тільки одну невеличку книжечку і через це вони не стали гіршими письменниками.

- Наразі останнє питання. Наскільки зараз важливий розвиток української культури в Україні?

Т.П.: - В Україні тепер важливо всьо, все, що робиться в Україні, є дуже важливим, бо у нас дуже багато запущених речей. Навіть двірники потрібні.

А.Л.: - Це питання більше підходить до політиків, типу «Як ви бачите майбутнє?» тощо. Насправді українська культура важлива не лише в Україні. І стільки вже зроблено в українській культурі, що можна вже не робити: лише відкривати, піднімати з дна і показувати всьому світові. Але мені так само боляче, коли помирають люди через якісь дурниці, я дуже близько з цим стикався... Але література - це така річ, глибоко особистісна... Якщо книжка знайде хоча б одного адепта, який буде вважати цю книжку подією в його житті - це вже добре.

Т.П.: - Я взагалі не знаю, що таке «культура» і «некультура». Всьо, що ми робимо - це культура: як ми кидаємо сміття... Це є не менша культура від роману. Культура - це стан, коли людина думає про те, як вона живе. І якщо вона робить кожну дрібницю усвідомлено - це так само важливо, як література, як поезія чи театр: просто на кожному кроці думати, як ти робиш і що ти робиш.

А.Л.: - Я так сидів і слухав Тараса, як завжди з насолодою, і постійно думав: як же журналістка назве це інтерв'ю? Чи буде це щось типу: «Тарас Прохасько: цей срач - це і є культура»? Я би хотів, щоб це називалося просто «Розмова», а кожен для себе вже знайде те, що він хоче.

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Так вже склалось в українській національній традиції, що практично у кожній родині є певного роду звичай час від часу навідувати померлих родичів, аби утримувати їх могили у належному стані. Це є вияв...
Що таке історія без філософії? Просто набір суперечок академічних істориків. І ті суперечки вже завели в такі тупіки суспільство … що виходити з них потрібно десятиліттями. А з деяких тупіків і...
Максим Мірошниченко

Україна, формула Штайнмайера...

В юності, коли читав як розчленували Першу Чехословацьку республіку, ніяк не міг второпати, як п'ята армія у Європі з доволі нормальним озброєнням та укріпрайонами у гірських, важкодоступних Судетах м...
Почитав тут молодих революціонерів. З кількома навіть поспілкувався особисто по телефону. Суцільний занепад духу. «Всьо пропало! Та що би я та ще раз, та воювать пішов?! Та ні в жисть! В революц...