App Store Google Play

Маніпулятивні чинники неефективності антикорупційної політики в Україні

22.03.2009 19:32

В Україні править не закон, а політичний інтерес. Там, де корупція перетворюється на політику, - закон безсилий, оскільки політична система соціальних відносин завжди ширша за правову.

Справа Звягільського. Корупційний скандал, пов′язаний з ім′ям колишнього в.о. прем′єр-міністра України Юхима Звягільського, можна вважати хрестоматійним. Не тільки тому, що «справа Звягільського - перша справа, про яку дізнався широкий загал», як зазначали у той час журналісти газети «Україна молода», а й через показовість результатів та саму постать Юхима Леонідовича - партійно-радянського номенклатурника, який, незважаючи на всі виявлені і невиявлені правопорушення, продовжує залишатись у великій політиці і приймати участь в управлінні країною. Звягільський перебував на посту в.о. прем′єра з вересня 1993 р. до червня 1994 р., отримавши цю посаду великою мірою завдяки організації шахтарських страйків влітку 1993 р., що посприяло відставці уряду його попередника - Л. Кучми. Будучи протеже Л. Кравчука, Звягільський легко потрапив у немилість до нового президента, обраного на позачергових виборах у червні 1994 року. Л. Кучма, відчуваючи необхідність принаймні напочатку зберігати створений імідж радикального реформатора, розгортає кампанію критики Звягільського. Останнього звинувачують у фінансових спекуляціях з продажем із держрезерву авіапалива грецькій фірмі «Уквар Петролеум», внаслідок яких держава недорахувалась 5 млн доларів, а також у причетності до службових зловживань посадових осіб «Даміана-банку». Верховна Рада дала згоду на притягнення Звягільського до кримінальної відповідальності, однак він втікає на два з половиною роки в Ізраїль. Згодом кримінальну справу закривають. Звягільський у 1997 р. повертається і до сьогоднішнього дня затишно почуває себе у кріслі народного депутата.

Справа Лазаренка. Скандал, пов′язаний з екс-прем′єром Лазаренком, набув, окрім широкої внутрішньої популярності, ще й потужного міжнародного резонансу. Зокрема, Transparency International у 2004 р. опублікувала список десяти найбільших корупційних політичних діячів останніх двадцяти років. Лазаренка із незаконно привласненими коштами у сумі від 114 до 200 млн доларів розмістили на 8-ій позиції (перший у списку - М. Сухарто, індонезійський президент 1967-1998 рр. зі «статком» від 15 до 35 млрд доларів). Однак про це, можливо, ніхто і не дізнався б, якби не бажання Кучми мати всеохопну владу, контроль над групами впливу, що динамічно розвивались. Весь перший термін президентства Кучми пройшов під знаком формування жорсткої вертикалі влади та системи стримувань і противаг у протиборстві цих груп впливу. Після звільнення у липні 1997 р. з поста прем′єра Лазаренко  вирішив очолити партію «Громада» на парламентських виборах 1998 р. і побудувати кампанію на антипрезидентській риториці. Фактично він створив першу потужну неліву опозицію в Україні. Звичайно, «папа» не міг стерпіти такої схизми, та ще й зі сторони земляка, представника того ж дніпропетровського клану. Лазаренка звинуватили в корупції, відмиванні та вимаганні грошей, шахрайстві. А після його висунення кандидатом у президенти в січні 1999 р. Верховна Рада за поданням генпрокурора позбавила Павла Івановича депутатської недоторканості, і той був змушений виїхати за кордон.

Другий виток у справі Лазаренка почали розкручувати перед парламентськими виборами 2006 р., поширюючи чутки про повернення в Україну та розсекречення корупційних таємниць енергетичного сектора часів 90-х років. Одіозну постать Лазаренка стали використовувати проти Юлії Тимошенко її політичні опоненти, апелюючи до її співпраці з колишнім дніпропетровським губернатором.

Справа Ткаченка розвивалась за схожим сценарієм із попередньою. Підприємство «Земля і люди», очолюване колишнім міністром сільського господарства та майбутнім спікером Олександром Ткаченком, у 1993 р. отримало кредит на суму 70 млн доларів США на закупівлю американського кукурудзяного насіння. Насіння було закуплене тільки частково, кооператив не погасив кредит, тому за нього це прийшлось зробити державі, яка витратила близько 53 млн доларів. Слідство результатів не дало, справу закрили. Однак на початку 2000 р. після усунення О. Ткаченка з поста спікера Генпрокуратура на чолі з М. Потебеньком відновлює кримінальну справу. Це пов'язано із активними намаганнями Кучми «підібрати» під себе парламент на початку своєї другої каденції. Після поразки Симоненка на президентських виборах з′явилася сприятлива нагода для наступу на ліву опозицію в парламенті. Результатом цього стали переформатування парламентської більшості, чергова спікеріада, усунення Ткаченка та поновлення кримінальної справи з метою остаточно «добити» лівий табір. Звичайно, компромат на Ткаченка був прямо пропорційним його невеликим післявиборчим політичним амбіціям, тому справа не набула великого резонансу і Ткаченку не довелося покидати Україну, як це зробив Лазаренко.

Справа Тимошенко. Посилений інтерес до небезхмарного бізнесового минулого Юлії Тимошенко завжди загострювався у правоохоронних органів саме в ті моменти, коли вона публічно виступала проти президента Кучми. Стандартний набір звинувачень на адресу Тимошенко - контрабанда, давання хабарів, привласнення коштів в особливо великих розмірах, зловживання службовим становищем, підробка документів, ухиляння від сплати податків. Кримінальні справи проти Тимошенко відкривали чотири рази: вперше - всередині 1990-х років, вдруге - в січні 2001 р., коли вона перебувала на посаді віце-прем'єр-міністра, втретє - у  серпні 2002 р., вчетверте - в червні 2004 р. Політичний підтекст цих процесів був настільки очевидний, що їхня завуальованість під винятково корупційні справи вже не могла цього приховати. Тому для посилення ефекту навішування ярликів було залучено зовнішнього актора в особі прокуратури Росії, яка у вересні 2004 р. видала постанову на арешт Тимошенко за давання хабарів високопосадовцям Міністерства оборони Росії. На даний момент усі кримінальні справи проти Ю. Тимошенко закриті, але, безсумнівно, компромати час від часу знову будуть підніматися на поверхню політичними опонентами, як це було зроблено із міфом навколо повернення Лазаренка.

Справа «любих друзів». Скандально відома прес-конференція колишнього глави Секретаріату президента О. Зінченка 5 вересня 2005 р. стала апогеєм протистояння в помаранчевому таборі, що поступово наростало після революції. Зінченко звинуватив у корупції та хабарництві тодішнього секретаря РНБОУ П. Порошенка, помічника президента О. Третякова та голову фракції НСНУ в парламенті М. Мартиненка. Генпрокуратура порушила кримінальні справи, щоправда, не проти конкретних осіб, що виглядало б цілком логічно, а за фактами протиправних дій. А враховуючи кількаразове висловлення президентом  «впевненості», що корупції серед вищих посадовців немає, результати розслідувань були цілком прогнозовані. У чвари була втягнута глава уряду Ю. Тимошенко, яка також постійно критикувала «любих друзів» президента за постійне втручання в роботу уряду. Як результат - своїх посад позбулись усі фігуранти скандалу, незважаючи на відсутність доказів корупційних діянь. Фактично звинувачення в корупції стали тим інструментом, за допомогою якого вдалось оформити дезінтеграцію помаранчевої команди. Дана справа відрізняється від попередніх перш за все своїми структурними особливостями, а також іншим суспільно-політичним контекстом. По-перше, суб′єктами корупційної справи є не окрема особа, а група осіб, яка до того ж володіє владними повноваженнями. По-друге, ліберальна, постреволюційна атмосфера зробила публічні звернення до громадськості актуальнішими у зв′язку з надіями на виконання передвиборчих обіцянок та загальним процесом демократизації. По суті, справа «любих друзів» належить до тих класичних випадків корупційних скандалів у країнах Європи, які супроводжуються несподіванкою, масовим обговоренням і закінчуються гучними відставками, з тією лише різницею, що вони є добровільними, а не з патерналістської волі президента (крім випадку із Зінченком).

Справа розпуску парламенту 2007 р. Не надто обґрунтовані з юридичної точки зору мотиви розпуску Ющенком парламенту вдалось додатково підсилити, легітимізувати через залучення до корупційного дискурсу. Як арґументовував свою позицію президент, «причиною дострокових виборів стали політична корупція і зрада, які з початку року фактично паралізували парламент. Парламентська більшість у неконституційний спосіб - шляхом підкупу і шантажу - спробувала розширити свій склад за рахунок депутатів опозиції». Чим далі розгорталися події після указу від 2 квітня 2007 р. - бойкот указу політичними опонентами, розгляд його Конституційним Судом, «вуличні протести», нові укази президента, - тим більшої цінності й уваги набирала дана мотивація. Адже достатніх юридичних підстав для рішення про дострокове припинення повноважень парламенту не було (стаття 90 Основного закону чітко окреслює три можливі ситуації розпуску парламенту, і поняття «політична корупція» там не фігурує). Як опоненти, так і прибічники розпуску парламенту кинулись доводити свою правоту щодо законності указу президента біля стін Конституційного Суду, на «майданах», в стінах Генеральної прокуратури, кулуарно. Водночас не піддаючи сумніву сам факт корупційного звинувачення, але й не бажаючи знайти винних, якщо протиправні дії справді мали силу. Таким чином, справа розпуску парламенту, мабуть, найяскравіше демонструє використання корупційної риторики в політичній боротьбі, одночасно із повною делегітимацією Конституційного Суду та принципу верховенства права.

Справа Рудьковського розвивалась за схожим сценарієм, що і зі Звягільським. Рудьковський, залишивши міністерську посаду, втративши протегування збоку Мороза та Соціалістичної партії в парламенті (як Звягільський втратив Кравчука після президентських виборів червня 1994 р.), став жертвою чергового «хрестового походу» проти корупції нового уряду Тимошенко. Вибір, однак, міг зупинитися на регіоналі та екс-міністрі з надзвичайних ситуацій Несторові Шуфричі, зважаючи на його одіозну діяльність та некомпетентність на посту міністра. Можна тільки уявити, яку реакцію викликали б дії із затримання Шуфрича в парламенті збоку депутатів від Партії регіонів на додачу до антинатівської кампанії. Потенційною мішенню була соціалістка Валентина Семенюк. Проте через її ситуативний союз із президентом у його конфронтаціях з урядом навколо приватизаційних процесів звинувачення в корупції збоку бютівців не призвели ні до звільнення, ні до арешту. Тому жертвою став «беззахисний» Рудьковський, звинувачений у розтраті державного майна. Але «щоб довести, що арешт Рудьковського - не піар, треба розібратись зі своїми теж», - зазначає політолог В. Фесенко, вказуючи на політиків помаранчевого табору.

Справа земельної корупції. Приводом до розпуску Київради та переобрання мера Києва стала так звана «земельна корупція», пов'язана із сесією Київради 1 жовтня 2007 р., коли з порушенням процедур та в цілковитій таємності було виділено близько 600 земельних ділянок у столиці. «Всі розуміють, що Чорновецький - це корупція», - повторювала Юлія Тимошенко. Голова Тимчасової слідчої комісії Микола Томенко під час доповіді у Верховній Раді 18 березня 2008 р. щодо результатів діяльності комісії зазначив, що «у Комісії складається враження, що фактично в системі землевідводу і в інших питаннях йдеться про системну корупцію. Але це наше враження, його треба підтвердити». Даний висновок виглядає дещо алогічним, адже мета створення комісії передбачає з'ясування наявності ознак корупційних правопорушень та підстав притягнення до відповідальності, а не надання суб'єктивних «вражень». Характерно, що голосування постанови щодо нових виборів Київського міського голови та депутатів Київської міської ради відбулась відразу після сумнівної доповіді. Тобто, подібно до справи розпуску парламенту в 2007 р., факт вчинення й розслідування корупційного діяння лишається дещо поза увагою, на перший план висувається боротьба за ресурси в українській столиці.

Щоб отримати цілісну картину використання корупційних звинувачень та скандалів в українській політиці, потрібно провести узагальнення аналізованих справ, що дозволить виокремити певні тенденції в їх застосуванні, спільні та відмінні риси. Результати узагальнення привели до формування трьох моделей використання корупційних справ у політичному процесі.

Перша модель - «цапа-відбувайла» - характеризується високою персоніфікацією. Обирається потенційний суб'єкт корупційних дій, який залишив органи державної влади та позбувся політичної протекції. На цю особу, з якнайменшими затратами, спрямовуються антикорупційні заходи представників нової влади з виконання передвиборчих чи інших обіцянок із відповідною інформаційною обробкою населення. Остракізм, якого зазнала особа, повинен свідчити про рішучість ініціаторів та безапеляційність «хрестового походу» проти корупції. В кінцевому підсумку суб'єкт залишається непокараним. Під опис цього типу підходять справи Звягільського та Рудьковського.

Друга модель - модель політичного шантажу. Владними представниками збирається компромат на потенційних корупціонерів і запускається в дію тільки тоді, коли ті починають проявляти нелояльність. Закономірно, найчастіше це відбуається із опозиціонерами. Американський політолог Кейт Дарден означив таку політичну систему як «шантажистська держава»: «Коли у держави виникає потреба схилити еліти до певної лінії поведінки, назбирана інформація... використовується для шантажу - тільки відкуплятись у цьому випадку доводиться не грошима, а політичною покірливістю». Дана модель менш персоніфікована, ніж попередня, адже політичному тиску під прикриттям боротьби з корупцією можуть піддаватись не тільки конкретні діячі, а й політичні сили, які за ними стоять. Суб'єкти можуть бути покараними. Сюди належать справи Лазаренка, Ткаченка, Тимошенко.

Третя модель заслуговує особливої уваги. Це модель «корупційного скандалу». Вона відрізняється від двох попередніх тим, що суб'єкт корупційних діянь якнайменше персоніфікований і утримує в своїх руках владні повноваження. «Корупційний скандал» виникає спонтанно, несподівано, набирає широкого суспільного резонансу та закінчується гучними відставками. Особливістю моделі є нівелювання факту (не)здійснення корупційного правопорушення. Тобто для необхідних наслідків достатньо самого скандалу, без доказів скоєння протиправних дій. В українських реаліях словосполучення береться в лапки, оскільки відставки відбуваються не добровільно, як у більшості європейських прикладів, а з волі інших суб'єктів влади. Суб'єкти корупційних діянь залишаються непокараними. До третього типу використання корупційних справ у політичному процесі можна віднести справи «любих друзів», розпуску парламенту, земельної корупції.

Моделі є чистими типами, тому не виключне їхнє змішування, одночасне застосування в політичному процесі.

Використання корупційних моментів в політиці є найбільшою перешкодою на шляху реалізації антикорупційних ініціатив. Чим більше корупція стає політичною проблемою - фактично, цілою системою соціальних відносин, - тим природніше вона набуває здатності чинити опір реформуванню, не кажучи вже про викорінення, і перетворюється на всеохопну «умову існування». Наслідками, що випливають із маніпуляцій корупцією як в дискурсі, так і в політичній практиці в контексті здійснення негативного впливу на ефективність антикорупційної політики, є, по-перше, безкарність високопосадовців, і, по-друге - питання політичної волі до боротьби з корупцією.

Звідси в Україні править не закон, а політичний інтерес. Там, де корупція перетворюється на політику, - закон безсилий, оскільки політична система соціальних відносин завжди ширша за правову. За таких умов антикорупційна політика є апріорі нерезультативною. Боротися з корупцією, яка перетворилась на політичний капітал, в цьому випадку означає боротися із самою сутністю політики - боротьбою за владу.

Експедиція ХХІ

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Так вже склалось в українській національній традиції, що практично у кожній родині є певного роду звичай час від часу навідувати померлих родичів, аби утримувати їх могили у належному стані. Це є вияв...
Що таке історія без філософії? Просто набір суперечок академічних істориків. І ті суперечки вже завели в такі тупіки суспільство … що виходити з них потрібно десятиліттями. А з деяких тупіків і...
Максим Мірошниченко

Україна, формула Штайнмайера...

В юності, коли читав як розчленували Першу Чехословацьку республіку, ніяк не міг второпати, як п'ята армія у Європі з доволі нормальним озброєнням та укріпрайонами у гірських, важкодоступних Судетах м...
Почитав тут молодих революціонерів. З кількома навіть поспілкувався особисто по телефону. Суцільний занепад духу. «Всьо пропало! Та що би я та ще раз, та воювать пішов?! Та ні в жисть! В революц...