App Store Google Play

Святослав Вакарчук: “Нам бракує здорового популізму»

08.03.2009 22:19

Концерт Святослава Вакарчука цієї п'ятниці, 6 березня, у столичному палаці «Україна» - продов­ження проекту, який він відкрив напередодні Нового року випуском альбому «Вночі». Після тривалої екскурсії в політику музикант поводиться так, ніби з полегшенням повернувся у свій світ, де він поза конкуренцією.

У. Т. : Ваш новий альбом майже позбавлений того рокового звучання, за яким упізнавали «Океан Ельзи». Він набагато складніший за стилістикою й тому здається дорослішим... Може, ви просто переросли молодіжний рок?

- Є дві абсолютно різні причини. Перша - це просто інтерес музиканта як такого до музики, яку я люблю. Так складається, що останнім часом і вдома, і в машині я слухаю не рок, а джаз, класику чи взагалі щось на перетині різних музичних стилів. Рок як музику, що мене надихає, вже давно не слухаю. І новий альбом - це намагання наблизитися до того, що мені самому дуже подобається. Навіть якщо ще не зрозуміло, чи можеш ти це зробити, все ж слід спробувати. Друга причина - це справді бажання крикнути вголос у народ: а може, вийдемо за межі формату, в який ми самі себе загнали, і спробуємо поглянути на мистецтво з вищої гори. Можна не ставити собі за мету заробити гроші, понад те, здобути популярність у чистому вигляді, а достукатися до тих навіть не п'яти, а одного-двох відсотків, дати їм надію отримати те, щоб вони, спілкуючись між собою або з друзями за кордоном, сказали: «Ось бачите, в нас теж є таке». Мені було дуже приємно, коли я вперше прочитав «Перверзії» і «Московіаду» Андруховича. І подумав: як добре, що в нас з'явилася література, якої ніколи не було, це клас! Я був тоді малим хлопчиком і дуже пишався цим. Свого часу дивився на концерти класичної музики, якісних музикантів, відомих усьому світу, й думав: слава Богу, що вони наші, що в Україні є щось, що може представляти не пласт поп-культури, а щось значно глибше, і ми в тому сильні.

У. Т. : Слід визнати, що за радянських часів в імперській культурі культивувалася ця престижна класична течія. Чи має зараз хтось дбати про наявність культури для одного, як ви кажете, відсотка? Чи, може, нехай собі керує «невидима рука ринку»?

 - Наведу приклад. Нещодавно я був у Празі, просто поїхав відпочити на уїк-енд. І знаєте, за два дні я побував на трьох концертах класичної музики. Вони там цікаво проходять: не потрібно бути у смокінгу, звичайні вуличні оголошення. Збираються молоді музиканти хорошого класу чи навіть студенти консерваторії та в різних приміщеннях грають класичну музику. Один концерт був у костелі, ми слухали Баха. На другому - і це було символічно, бо він проходив у дуже красивій синагозі, - ми слухали Гершвіна. Третій концерт був узагалі на вулиці, грали на ньому Дворжака, Сметану. Класична музика там дуже популярна: купа туристів, це виглядає як класика-тире-ширвжиток. Але вона є скрізь, і саме вона визначає обличчя Праги, яке я побачив. І друге - різна сувенірна продукція: шапочки, чашки. Знаєте, яке саме слово після слова «Прага» найпопулярніше на цих виробах? Франц Кафка! Чашки, футболки, книжки на вулицях, у сувенірних лавках, у дьюті-фрі аеропортів, уявляєте? І це поставлено на туристичний потік. Це їхня матрьошка. Які ж це треба мати любов, гордість і відчуття прекрасного у своєму спадку, щоб вибрати такий символ? Думаю, нам бракує здорового популізму. Коли ми говоримо про мистецтво високого ґатунку, ми маємо його пропагувати. Вважаю, що на кожному кроці має бути свій бренд. Це нічого, що в нас небагато таких імен, але, наприклад, є Лисен­­ко - композитор, якого мають слухати і знати всі. У нас є сучасні Станкович і Скорик. Чому цих композиторів не можна, нехай навіть на примітивному рівні, популяризувати? Чому «Карпатську симфонію» Скорика грають лише на якихось пафосних акціях? Ну ось останнього разу Білозір зробила на неї пісню до Голодомору, але все одно класична українська музика, яка, на мій погляд, є дуже сильною, не стає символом. Ті самі чехи: Кафка, Дворжак, Сметана. Не думаю, що кожен чех є досконалим знавцем їхньої творчості. Але цей бренд тягне за собою цікавість до країни, до самоусвідомлення. У якомусь сенсі це вже відбувається з українською літературою: багато хто називає імена Андруховича, Жадана, Дереша, навіть не прочитавши їх, але розуміючи, що вони є. Я не закликаю просто сприймати ім'я як ім'я - прославляти те, чого ти насправді не знаєш, є верхом цинізму, але...

У. Т. : Снобізм ми, звісно, засуджуємо, але розуміємо, що він є одним із рушіїв культурного процесу. Можливо, люди, які доторкаються до культури через свій снобізм, згодом починають це споживати, а їхнім дітям це, напевно, вже стає необхідним. Тут ще питання в якомусь застарілому комплексі. Даруйте, скіль­­ки в нас музичних шкіл?

- Досить багато...

У. Т. : І туди водять дітей. Виявилося, що в цієї системи є такий запас міцності, що вона й досі працює. Але я не розумію, що відбувається з цими дітьми після закінчення шко­­ли. Не розумію, чому вони не ходять на стадіони, на яких виконується, приміром, та сама дев'ята Дворжака або твори Лятошинського - композитора світового рівня... Що стосується української сучасної літератури, ви можете ще когось виокремити?

- Я спочатку назвав імена, що радше є брендовими. Мені найближче сьогодні, можливо, не менш брендове, але менш уживане ім'я Марії Матіос. «Солодка Даруся» справила на мене таке сильне враження, як жодна книжка українського автора будь-яких часів, окрім хіба що деяких творів Франка. Це така вижимка, квінтесенція справжнього народного духу. Є ідея екранізувати це, але екранізувати правильно. Можна написати чудовий сценарій, а не просто вкотре освоїти незрозумілі бюджетні кошти й зробити це на містечковому рівні...

У. Т. : Це дуже ризиковано, бо можна легко впасти в попсу.

- Я не порівнюватиму, але Параджанову вдалося зробити «Тіні забутих предків». Чи тому, що він на все це дивився збоку, чи тому, що він був просто безперечним генієм... Але коли я читав «Дарусю», зрозумів, це завершений сценарій. Я, до речі, говорив про це з Балаяном, він обіцяв прочитати. На мою думку, ми потребуємо ось таких, можливо, спрощених, але якісних підходів до того, що коїться в Україні. Пам'ятаєте, колись Дончик зняв фільм «Украдене щастя»? Я мав честь написати до нього музику, всю, що там є. Я критикував Андрія за те, що там не всі актори грають як треба, але фільм, безумовно, дуже вартісний.

У. Т. : Він недооцінений.

- Та його показали на «Плюсах» двічі і все. Такі фільми потрібно не тільки показувати на телебаченні, а й зробити з нього кіноверсію. Може, трохи спрощувати під голлівудський стандарт сюжетну лінію, але ж це цікаві свої речі. Ось альбом «Вночі» - це крик, що виривається... Знаєте, є таке поняття, як первородний крик, крик душі. Коли це виривається на свободу, ти можеш удавати, що тобі байдуже, можеш іронічно посміхатися на чиїсь закиди, але душа вже не тримає, хочеться щось сказати. Ну давайте візьмемо щось інше, давайте всі разом візьмемося. Ті, кого я запросив на презентацію, поділяються на дві частини: на тих, хто вже давно, як я, щось таке робить і намагається до когось достукатися. Решта - це ті, хто має вплив на маси, яким я хотів сказати: «Подивіться, по-перше, на сцену, а по-друге, навколо вас. Ось тут сидять ті, хто робить щось вартісне, і воно вже є, воно існує. Хоч трошки, хоч один відсоток рейтингу телеканалів, особистого рейтингу віддайте на благо своєї країни!»

У. Т. : У вас не виникає враження, що все ж таки в Україні з'явилося відчуття певної самодостатності?

-Для мене на жаль, бо самодостатність призводить до містечковості.

У. Т. : Я не маю на увазі закритість, герметичність. Якщо ти любиш читати, зокрема, сучасну українську літературу, то тобі вже є що читати постійно. Коли тобі хочеться слухати свою музику, то в принципі ти вже нібито можеш знайти щось на кожен день. І так майже в кожній галузі...

- У тому й полягала ідея проекту «Вночі», що я не зміг знайти не те що аналогів... Якщо я хочу послухати Шарля Азнавура, або Френка Сінатру, або Анну Герман, або Чеслава Нємена, бо завжди в кожній культурі можна щось таке знайти правильного ґатунку, та хоча б Челентано, наприклад. А в Україні я не зміг знайти. У Росії, до речі, з цим теж не так просто...

У. Т. : Зовсім непросто, тому що там багато «Владимирского централа»...

- Я не боюся слова «аналоги». Бо Кафка - це аналог Достоєвського, у німців таким аналогом є Гессе, американці можуть знайти, умовно кажучи, Фолкнера. А в Україні, якщо ми говоримо про «Вночі», я не зна­йшов нічого, що хотілося б послухати: з одного боку, нібито є пісні, які швидко лягають на слух, вони нескладні, їх можна слухати за кермом, але з хорошим класичним аранжуванням, із джазовими інструментами, щоб це було трохи ширше, ніж те, що нам з ранку до вечора показують на всіх музичних каналах. І я зрозумів, що це, власне, неможливо. Бо така музика навіть якщо десь і є, то вона не має шансу потрапити ні на полиці магазинів, ні на телебачення. Уявіть собі Костя Дорошенка, так би мовити, культурним редактором на наших перших кнопках, якому скажуть: «Роби, що хочеш». Але я розумію, що телеканали праві, бо рейтинг одразу впаде, канал перестане отримувати гроші й загнеться. Моя ідея була назвати цей проект своїм іменем (хоча продукт досить колективний - я цим пишаюся і завжди це підкреслюю) - іменем, яке приверне увагу, бо всередині буде не знайомий всім і передбачуваний «Океан Ельзи», а щось інше. І, мабуть, половина з тих, хто хоче почути те, чого очікували, може навіть вимкнути чи перемотати далі. Але решта отримають порцію музики, якої раніше навіть не слухали. Як змусити слухати джаз фанатів «Океану Ельзи»? Зробити джазове соло всередині «Океану Ельзи»!

У. Т. : Тобто ви хочете сказати, що в цьому проекті є складова культуртрегерства?

- Ми намагаємося справді створити культурну нішу в Україні, якої досі не існувало. Я підкреслюю: ми не прагнемо зробити музику, якої до нас у світі ніхто не робив. Я взагалі не вірю, що до мистецтва, як до науки, можна підходити новаторським шляхом: відкриттям ноу-хау, патентуванням. Я не вірю, що Бетховен чи Моцарт, коли писали свої безсмертні речі, думали, як зробити щось таке, чого не було у світі. Вони просто творили. Ось іще один приклад, можливо, з масової культури, але, на мою думку, дуже важливий і принциповий: Володимир Івасюк. Він один своїм іменем створив культурну нішу в українській культурі, якої раніше не було. Те, що йому потім не дали розвинутися, - це інше питання. Але я не думаю, що він свідомо прагнув цю нішу створити, він був просто талановитим хлопцем, який хотів бути музикантом і композитором. І слава Богу, йому це вдалося. Так само й тут моє завдання - зробити поштовх для інших людей, можливо, навіть моїх колег. Тому що «Океан Ельзи» часто створював тренди, а хтось інший підхоплював. Нехай мої колеги вже відомі (я не знаю, чи є поміж ними ті, яким це болить), нехай вони йдуть цим шляхом. А може, це буде молодь, яка побачить, що це комусь потрібно: умовно кажучи, «якщо Вакарчук робить це, то, може, і я». Нехай ця хвиля підніметься. У 1998-му, коли ми приїхали до Києва, продюсери, які з нами працювали, сказали, що «Океан Ельзи» має зробити масову рок-музику в Україні популярною. Я відповів, що це неможливо, що рок не може бути масовим, але за певний час зрозумів, що можливо: по-перше, якщо робиш це якісно, по-друге, мудро. Сьогодні зовсім інше завдання. Я не намагаюся зробити чогось масового, але створити нішу можна. Ви уявляєте собі, щоб хтось на початку 1990-х серйозно міг подумати, що українське телебачення матиме 90% аудитор.

Вакарчук вночі

Дискографія

 1998 - «Там, де нас нема» 

 2000 - «Янанебібув»

2001 - «Модель»

2003 - «Суперсиметрія»

2005 - «Gloria»

2007 - «Міра» 

2008 - музичний проект Святослава Вакарчука «Вночі»

 

Біографічна нота

Святослав Вакарчук

1975 р. - народився у Мукачеві на Закарпатті.

1991-2002 рр. навчався у Львівському державному університеті ім. І. Франка за спеціальністю «Фізик, викладач фізики», в аспірантурі за спеціальністю «Теоретична фізика» та за спеціальністю «Спеціаліст з міжнародних економічних відносин» (друга вища освіта).

З 1994 - співак, композитор, ­художній керівник і соліст групи «Океан Ельзи».  

УТ

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Часом мені здається, що в нас все нормально. Працюють крамниці, кінотеатри крутять фільми від Marvel, по телебаченню показують комедійні шоу і все це видається таким буденним, таким спокійним, наче ні...
Не вміє з народом влада наша говорити. От як розучилась це за царя, так і не навчилась. Того, що дуже вумні, а потім дивуються; як же ж так сталося, що то революція яка, то на виборах прокотять... А в...
Максим Мірошниченко

Чому історія нічому не вчить

В ранній юності мене дуже дивували тонни книг і документальних фільмів про Распутіна. Тепер, коли я бачу шествіє якутського шамана по Сибіру, все стає на свої місця. Ти просто звичайний, наївний і чис...
Юрій Фоменко

Щеплення кавунам

Вересень 76-го. Пійманий на колгоспному баштані старшокласник, домовився з моїм товаришем, що той помститься сторожеві. Помста була організована без затримки!На ранок ми з ветеринарними шприцами зроби...