App Store Google Play

Юрій Макаров: «Україномовність видання — не вада, а перевага»

03.03.2009 20:22
 

Юрій Макаров - один з безперечних деміургів українського телебачення і журналістики взагалі. З «Документу» на каналі «1+1» та інших його телевізійних проектів ми дізнавалися правду про історію і культуру країни, правду нерідко несподівану і навіть шокуючу. Рік тому Макаров розширив свої горизонти і заснував тижневик «Український тиждень» - другий після «Новинара» україномовний журнал. Пройшов час, а видання живе, незважаючи на загальноукраїнську скруту. Замість «Документу» в житті Макарова з′явилася нова програма - прайм-таймовий «Культурний фронт» на Першому національному. Що ж сьогодні хвилює людину, з якої багато молодих журналістів беруть приклад?

- Розкажіть про «Український тиждень». Журналу вже більше року. Чи справдилися всі Ваші надії і страхи? Чи такий він, як планувалося?

- Коли ми починали, я не усвідомлював усієї складності цього проекту як такого. З одного боку, все виявилося значно простіше, ніж я думав, бо з′ясувалося: україномовність, яка може сприйматися як певна ринкова вада, стала, навпаки, перевагою. У великих містах розмовляють переважно російською, я сам російськомовний, отже українське видання мало б розраховувати на менший успіх. Тим більше Джед Санден, коли заснував «Новинар», заявив, що український журнал «не пішов»... Але я вважаю, що він просто неправильно інтерпретував факти. Він робить досить непоганий в своїй ніші журнал «Корреспондент». Коли він почав робити такий самий журнал, тільки українською мовою, публіка його не сприйняла. Нащо їй другий «Корреспондент» - вона буде читати перший! Успіх «Тижня» доводить одну просту річ: у нас немає неукраїномовних людей, за винятком хіба що зовсім навіжених із «Союза русского народа», чи як там воно називається. Насправді для переважної більшості населення - чи то в Харкові, чи то в Ужгороді - українська не є перешкодою. Інколи вона може бути навіть додатковим фактором ідентифікації, додатковою фарбою, спецією. Отже в цьому справа з «Тижнем» виявилася легшою. Я зрозумів це, виходячи з досвіду «Плюсів» (канал «1+1». - Н.Л.).Коли вони почали давати якісний продукт, їх почали дивитися і в Донецьку, і в Луганську, і в Харкові.

- А складності за цей рік траплялися?

- Звісно. Ось зараз у нас страшенний конфлікт розгорівся всередині команди. І виявилося, що дуже важко робити будь-який проект в галузі мас-медіа - і в журналі, і на телебаченні, і на радіо, - якщо у тебе немає подвійного запасу міцності. Проблема тут не в якості одного конкретного видання, а в якості журналістики як такої. Я колись брав інтерв′ю в Олега Антонова, авіаконструктора, автора АНів. Він тоді займався вантажними літаками, а я запитав, чи може його КБ зробити пасажирський, на зразок «Боїнгу-747». Це був початок 80-х, і я сам не усвідомив смислу його відповіді. Він сказав: «Літак робить не завод і не КБ. Літак робить економіка країни». В цьому сенсі якісна робота журналіста - це не лише робота конкретних людей, а робота всієї журналістської спільноти, тієї галузі, яка формує середовище і критерії. І щоб продажі журналу не скакали туди-сюди, щоб не було дурних дитячих помилок, потрібно звертати увагу і на загал, і на себе самого. Як казав наш безсмертний співвітчизник Михайло Жванецький, «общим видом овладели, теперь подробности не надо пропускать». Ми якраз «общим видом» оволоділи вже достатньо, а щодо подробиць - почався «диявол у деталях». Якщо ми хочемо, щоб «Тиждень» став серйозним, впливовим і водночас креативним виданням, то можу констатувати, що ми якраз на початку шляху.

- Зараз професія журналіста стала модною. Багато молодих людей йдуть навчатися на журналістів тільки тому, що вважають цю професію легшою за інші. Через п′ять років вони не знають, куди себе подіти. Яким повинен бути справжній журналіст, і як боротися з такою ситуацією?

- Дійсно хороший, професійний журналіст - це не тільки талант яскраво й цікаво писати і аналізувати. Це ще й марудна, копітка щоденна робота. От, наприклад, Сашко Лещенко з «Української правди». Він вважається одним із провідних журналістів країни, чи не найкращим з них. Майже кожна його публікація в «Українській правді» - це без перебільшення «бомба». І він міг би уже розслабитися, «забуреть». Але, тим не менш, він, коли йому потрібно, може простояти чотири години біля адміністрації президента, фіксуючи, хто туди входить і хто звідти виходить. Так би мовити, замальовки одного звичайного робочого дня. Справжній журналіст - це людина, яка може витрачати весь свій час і сили на видобування сировини і тільки після того, як сировини буде достатньо, напише свій безсмертний опус. Така сумлінна доброякісна робота в середовищі моїх колег зустрічається дуже рідко. В цьому сенсі якщо, ідучи в журналістику, людина налаштувалася на легкий хліб, це вже буде помилкою, бо хліб цей не легкий і не дуже солодкий. Якщо, звісно, ти не готовий перетворити свій фах на «другу найдавнішу», іти в прийми до конкретних політиків, іти в піарники, попросту продаватися, великих грошей ти не заробиш. Але, сказати чесно, і в «другій найдавнішій» дуже заможними людьми стають одиниці. Розраховувати на те, що кожний політичний журналіст зароблятиме, як Славко Піховшек, не дуже варто. Один мій знайомий журналіст колись працював у штабі Партії регіонів, і я кепкував з нього. Ще нормально, якби він чесно поділяв ці біло-блакитні переконання - це твоя віра, іди і працюй на тих, у кого ти віриш, - але ні, він казав, що вони з ним ще не до кінця розрахувалися, ось-ось вони згадають про свої обіцянки і віддадуть йому кафе. Я йому просто заради справедливості сказав, що з мрією стати власником кафе він може попрощатися. Зараз він працює в команді київського мера, але кафе він ще й до цього часу не отримав.

- Журналісти регіональних видань часто скаржаться на відсутність свободи слова, цензуру і корупцію. Чи є такі явища в Києві?

Що стосується свободи слова, то на київському рівні ніхто не може поскаржитися, що сьогоднішня ситуація така ж скрутна, як та, що була до 2004 року. На «Плюсах» я, на щастя, не працював у новинах. У програми «Документ» була своя кімната, ми там сиділи, і увага адміністрації нас не торкалася. А ось поруч із «ТСН» була кімнатка, в якій сидів такий собі вповноважений комісар - навіть не знаю від кого, чи від адміністрації, чи від «есдеків», який додатково все перевіряв. Зважаючи на те, що все керівництво і так було заангажоване і контрольоване. А зараз - якби були якісь серйозні порушення свободи слова, ми б про це знали. Я редактор журналу вже рік і два з половиною місяці, і за цей час жодна людина мені не передзвонила висловити своє невдоволення чи незгоду, хоча ми публікували досить гострі матеріали про всіх. Звісно, наші симпатії більше зафарбовані в помаранчевий колір, але «мочили» всіх - і уряд, і президента, і країну взагалі. Мої знайомі з цього табору в приватному порядку скаржилися: «Що ж ви так про нас...» - але це не викликало ніяких організаційних наслідків. Це дозволяє констатувати, що принаймні на рівні Києва ми маємо практично абсолютну свободу слова. А щодо продажних журналістів - цього легко уникнути. Якщо у засадах редакційної політики видання все сформульовано як слід, вас ніхто не обдурить. Ми свого часу ці засади не прописали, бо вважали - ми всі товариші, однаково розуміємо свою справу, але потім з′ясувалося, що все добре, поки добре. І зараз я змушений все кинути і писати, що таке погано, а що таке добре в масштабах одного «Українського тижня», щоб формалізувати всі стосунки і щоб не виникало конфліктів на цьому ґрунті.

- Як Ви уявляєте собі читача свого журналу? Чи це конкретний тип людей?

У нас в Україні стосовно цільової аудиторії все набагато складніше, ніж, скажімо, в Америці і Франції, - я говорю про дві країни, життя яких я знаю зсередини. Там, коли маркетологи і рекламісти починають просувати якийсь товар, вони визначають цільову групу, всередині якої всі члени поводяться більш-менш типово. Якщо ви мені скажете, скільки років французу, який університет він закінчив і за яким фахом, де проживає, я вам скажу, якою машиною він їздить, костюми якої марки купує, де відпочиває і які в нього вдома меблі. Це характерно для чесних і добропорядних країн - стратифікація передбачає не так багато варіантів. В Україні - на жаль чи радше на щастя - такої гомогенності поки що немає. І наш «умовний середній клас» насправді поводиться дуже по-різному. Ми кажемо, що наш журнал розрахований на середній клас, а що таке «середній клас», ніхто не знає. Якщо говорити, що він для освічених людей, так я у своїх мандрах зустрічав таких, що закінчили 10 класів 40 років тому і пречудово його читають і висловлюють своє задоволення. Коли ми проводили чергове опитування, в районі 25-49 років там все було нормально і схоже на прогноз. Але було два величезних піки - на студентській аудиторії і на пенсіонерах. З точки зору класичного маркетингу, це таке дилетантство - коли ти робиш нібито немасовий продукт, який можуть споживати і студенти, і пенсіонери. А я, навпаки, сприймаю це як перевагу. Це означає, що є певні спільні меседжі, які охоче сприймають ті й інші. Так що я давно полишив ці спроби визначити типового читача, це все фікція. Єдине, що можу сказати: у нього розумний вираз обличчя.

- Як би Ви коротко і пристойно охарактеризували нинішню ситуацію в країні?

Якщо ви хочете почути одне слово типу «бардак» або «безлад», то ви їх почули. Я насправді налаштований не оптимістично, оскільки в країні взагалі немає спільного проекту життя. В таких умовах кожний за себе, кожний переслідує якісь свої недовгострокові цілі: щось заробити, щось перехопити. Я абсолютний дилетант в економіці, але люди, яким я вірю, стверджують, що на кризі, на коливаннях курсу гривні декілька персон уже заробили собі значні статки. Є досить відома концепція соціального капіталу. Це така штука, яку дуже важко виміряти, але врешті-решт вона зводиться до довіри всередині суспільства, до знання, що ближній тебе не обдурить. Коли цей капітал зникає, країна потрапляє до болота повної анархії, коли всі проти всіх. Дуже сподіваюся, що ми до такої межі ще не дійшли. Якщо дійдемо, не думаю, що нас чекає якийсь соціальний хаос. Є інша небезпека - що люди знайдуть собі якусь одну людину, на яку покладуть всі свої сподівання і всю свою віру. В Росії це вже відбулося. Вони поклали всі свої сподівання на одного миршавого полковника і тепер з цього тішаться і ловлять свій маленький кайф, запевняючи один одного, що «зато Россия поднялась с колен». Мені б дуже не хотілося, щоб Україна повторила подібний шлях, бо він можливий тільки там, де є нескінченні природні ресурси. А у нас немає газових і нафтових свердловин, які б дозволили отримувати гроші зі всієї Європи. Така модель не для нас. А чи вистачить у нас колективної мудрості - тут я можу тільки сподіватися. Але ті сигнали, які надходять, вони не надто обнадійливі.

- Перейдемо до тем більш позитивних, тобто до культури. Якщо в Україні з′явиться телеканал на зразок російської «Культури», чи буде його хтось дивитися?

- Залежно від того, які сподівання на нього покладати. В будь-якому випадку, аудиторія складатиме не більше 1,5-2% від загальної. І це за найкращої якості і свіжості продукту. Тут треба вирішити: 2% - це мало чи багато? Російський культурний канал зроблено на рівні найкращих світових зразків. Взагалі до російського телебачення останніх років я ставлюся скептично, вважаю, що здебільшого це треш і непотріб. Але окремі їхні продукти, зокрема «Культура», просто фантастичні за якістю. При цьому частка його в рейтингу - не більше 2-3%. Навіть для такого рівня культурного каналу треба мати дуже професійні кадри і дуже великі гроші... У нас таких грошей немає і будуть вони нескоро, тому питання переходить до дуже теоретичної сфери. Навіть якщо гроші з′являться, ніхто не дасть гарантії, що вони не потраплять у кишеню до виконавчих продюсерів. Ми ж приблизно знаємо, хто там зараз на капітанському містку... Я страшенно радий, що мене на Перший національний запросив особисто Василь Іващук, людина, яка має смак, менеджерські здібності, виявляє турботу, і, як не дивно, не краде! Я вперше бачу, щоб людина на телебаченні не «керувала потоками», а дійсно робила гарний продукт. Коли ти побув у цьому середовищі деякий час, починаєш усе розуміти. Варто промоніторити «тєлік» пару днів, і уже видно у кожного персонажа на обличчі - куди скільки грошей пішло і через які канали. А Перший національний замість того, щоб усе розкидувати по кишенях, принаймні якусь частину продукту забезпечує. Таким чином я з «Культурним фронтом» дуже добре потрапив.

- Чи вистачить у країні цікавих культурних персон і подій, щоб проект жив?

- Якщо розраховувати навіть на просто харизматичних людей, то десь на рік вистачить, - це не так уже й багато. А якщо спиратися не просто на «зірок», а на певні провокативні теми, щодо яких хотілося б поспілкуватися, то і тут компетентних людей у нас не бракує. Навіть у «Документі» на «Плюсах», зважаючи на те, що ми виходили п′ять разів на тиждень, гостей вистачало. Сподіваюся, що і тут знайдеться достатньо цікавих людей.

- Чи є такі провокативні теми, яких Ви ще не торкалися, але дуже хотіли б?

- В кожній темі є свій провокативний поворот, і я зараз не про «жовті» їх сторони. Звісно, дуже легко прийти до видатного фізика і з′ясовувати, в якій білизні спить його коханка. Я в тому сенсі, щоб питання відповідали справжньому інтересу. Такі запитання, які задавала б нормальна розумна людина після того, як вимкнено камеру. Не всяка дурня типу «Скільки ви заробляєте?»... Хоча... В якихось ситуаціях це цілком пристойне питання - наприклад, коли йдеться про державного чиновника, який їздить на «Мерседесі» від 500-го і вище. А коли йдеться про безневинні теми того ж «Культурного фронту», - ну, ми намагалися кожного разу робити щось більш-менш відверте.

Відвертість і чесність - це невід′ємні характеристики журналіста-професіонала, яким, безперечно, є Юрій Макаров. На ТБ він чи за кермом «Українського тижня», його думка завше буде в ціні. Знайти, з′ясувати, розповісти - незважаючи на кризовий стан і загальний безлад. І ми маємо триматися за професіоналів, щоб мати можливість сказати світові своє «Далі буде...».

Експедиція ХХІ

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Юрій Фоменко

Щеплення кавунам

Вересень 76-го. Пійманий на колгоспному баштані старшокласник, домовився з моїм товаришем, що той помститься сторожеві. Помста була організована без затримки!На ранок ми з ветеринарними шприцами зроби...
Так вже склалось в українській національній традиції, що практично у кожній родині є певного роду звичай час від часу навідувати померлих родичів, аби утримувати їх могили у належному стані. Це є вияв...
Що таке історія без філософії? Просто набір суперечок академічних істориків. І ті суперечки вже завели в такі тупіки суспільство … що виходити з них потрібно десятиліттями. А з деяких тупіків і...
Максим Мірошниченко

Україна, формула Штайнмайера...

В юності, коли читав як розчленували Першу Чехословацьку республіку, ніяк не міг второпати, як п'ята армія у Європі з доволі нормальним озброєнням та укріпрайонами у гірських, важкодоступних Судетах м...