App Store Google Play

Тільки мій Дніпропетровськ

02.03.2009 09:07

Щомісяця я готую інтерв'ю про різні міста світу. Сьогодні ж особливий, складний випадок. Адже для бесіди про місто, де я народився й виріс, не вдалося знайти достатньо обізнаного й небайдужого співрозмовника. Може, то через небажання, зумовлене свого роду ревнощами. Так чи інакше, лишилося хіба що взяти інтерв'ю у самого себе. Хай не інтерв'ю - лише декілька спогадів, низка ескізів, ламентацій, емоційних жестів і побляклих сновидінь, прогулянка надто свавільним маршрутом. Якби це уподібнити до серії фотознімків, то на декотрих не збереглося нічого, окрім власних фантазій. Тож обіцяю бути максимально суб'єктивним та якнайчастіше суперечити самому собі. Мало не забув: це місто мало хто любить, і я - не виняток. Отож хочу зрозуміти, за що можна було б його полюбити. Цю статтю присвячую своїм батькам.

ДИРИЖАБЛЬ

Перший спогад - дирижабль. Ми тоді жили на набережній Дніпра, мені було чотири роки. Він лежав на баржі колосальною чорною (саме чорною - так мені здавалося) рибиною, десятки мотузок тримали його, щоб не звалився в річку і, здіймаючи небачені досі хвилі, перекидаючи рибальські човни, небезпечно нахиляючи більші судна, не помчав до моря, пробиваючи конусоподібним носом греблю за греблею. Зрештою, відпущений, він злітав у небо й виснув там, обтяжений червоним штандартом з портретом Леніна. Чомусь я його побоювався. Не Леніна, звісно.

КОТЛОВАН

По переїзді до дев'ятиповерхівки на вулицю Дмитра Донського, місцем дитячих забав став котлован неподалік лікарні імені Мечнікова (моя бабуся називала її по-старому «земська», бо споруджена ще до революції). Котлован був викопаний у схилі, на узбіччі дороги й забутий, мабуть, через недокінчене будівництво. Затоплений розкішними калюжами після кожного дощу, прошитий заплутаними стежками серед чагарникових нетрищ, він здавався справжнім загубленим світом, як у Конан Дойля. Звідти було видно, як на долоні, обидва береги, одразу перед ним, за шосе, йшла залізниця до Південного вокзалу. На коліях ми збирали яскраво-жовті шматочки сірки, просипані з товарних вагонів, і влаштовували згодом хімічні багаття. Трохи вище, на краю котловану, було місце, куди тягло нас, мов магнітом, і з такою ж силою відштовхувало - лікарняний морг. У його вікна завжди кортіло зазирнути. Одного разу я таки спробував, але крізь смужку незафарбованої шиби зась було щось розгледіти. А може, просто не схотів бачити.

(Знайомство зі смертю відбулося в інакший спосіб. Повз котлован ми з батьком ходили на рибалку. Спускалися до залізниці, з неї - на тіняву грунтову дорогу, далі виходили до човнової станції, де стояла на приколі наша «Казанка». Паралельно доріжці, з тунелю під залізничним насипом протікав напрочуд чистий струмок. Ми завжди спинялися біля нього, аби накопати у вологому грунті хробаків - вони там водилися у великій кількості, вгодовані, риба на них клювала охоче. Набагато пізніше ми второпали, що струмок стікав з лікарні, з того-таки моргу. Тому й хробацтво було в чудовій формі. Виловлену нами рибу я їв не дуже охоче - боявся кісток.)

ПАРК

Пізніше бавилися в доросліші ігри там, де й більшість городян: усі шляхи вели до парку імені Шевченка, до його високого паркану зі старорежимними гратами, що імітували огорожі імперських садів у Петербурзі й Москві; до вхідного портика з жовтими доричними колонами; до так само монументального Палацу студентів, де інколи крутили хороше кіно; до духових оркестрів, до майданчика з гігантськими шахами, до Літнього театру, до гримучої музики з дискотеки просто неба, біля ресторану «Маяк»; до похилих алей, до ліхтарів у гілляччі старезних лип, акацій і каштанів; до широких сходів, що вели на Комсомольський - нині Монастирський - острів з його піщаним пляжем і майже курортною безтурботністю.

Було тут і своє підпілля: справжні катакомби під Палацом студентів. Не надто великі, однак таємничі й моторошні. Палац став на ремонт, туди вдалося спуститися й наткнутися - ні, не на привида, а на завалений вхід у тунель, що нібито виводив прямо на берег ріки. Хоча, якби вдалося таки пройти, чи була б то та сама ріка - це ще питання.

ДНІПРО

Дніпро робить біля міста крутий вигин; цей закрут утворює величезне водне дзеркало, котре ще називають Затокою. Затоку було видно з наших вікон, у грозу вона ставала театром стихій: можна побачити навіть, як у воду з низьких хмар б'є туга лілова блискавка. На Затоці ми з татом одного разу рибалили в таку грозу. Зловили пару замашних лящів.

Рано ріка інколи вкривається густим туманом, від сонця він здається щільнішим і білішим, видні самі береги, між якими можна перейти по тій заблукалій шапці.

ЧУЖОПЛАНЕТЯНИ

Також був Дім учених на вулиці Куйбишева, псевдокласична будівля з кінозалом на другому поверсі, де об одинадцятій ранку щонеділі показували дитячі фільми. Після сеансу, попри страх покарання (хто уроки вчитиме, га?!), розваги тривали: кварталом нижче чекала обласна дитяча бібліотека. Дореволюційна теракотова кам'яниця з гостренькою вежею сама по собі виглядала як казковий замок, а там ще була читальна зала з повним зібранням фантастики Герберта Велса. Начитавшись «Війни світів» донесхочу, я виходив надвір і чітко бачив, де розташовані марсіанські триножники, відчував дим від згарищ, хоча, ймовірно, то двірники палили осіннє листя. За кожним рогом чатували зі своїми чудернацькими бойовими машинами небезпечні чужопланетяни. Звісно, я був для них невразливий, і моя артилерія зрештою перемагала.

Через тридцять років, в екранізації Спілберга, вторгнення почалося саме з України.

ОДИНИЧКА

Ще, звичайно, трамвай №1. «Перший» возив від дому в центр. Він досі їздить по найцентральніших із центральних вулиць, від Транспортного університету через проспект Карла Маркса, побіля парків Шевченка та Лазаря Глоби аж до самого вокзалу. Такий екіпаж на свято, котре й діялося тільки в центрі. Ба більше, у часи листопадових демонстрацій саме трамваї, що скупчувалися в колонію спорожнілих акваріумів, надавали тим казенним парадам святковості. Проїхатися в «одиничці», у цій вітрині навпаки, означало й на людей подивитися, й себе показати. Вночі, коли випаде рівний неквапний сніг, можна, засидівшись у гостях, рушити вгору по проспекту на пізню прогулянку між рейками: на всій тій безлюдній і тому заворожуючій дистанції за тобою лишається один-єдиний ланцюжок слідів, буденність і час зникають. Ти йдеш з нізвідки в нікуди - там, де ходити не можна. Ти і є та сама одиничка, одиниця, поза війною і владою, єдиний на увесь білий, білий світ.

UMZ

Війна і влада, мов у алхімічний реторті, поєднувалися в місці, чию назву знало чимало людей по всьому світу. І якщо нині Південний машинобудівний завод - просто предмет місцевої гордості, то раніше він являв собою смислоутворюючий центр Дніпропетровська, осердя його політики, економіки й стилю життя. Всі знали, що через ракетні цехи місто закрите для іноземців, - і тим пишалися. Заради Заводу існували окремий «Ф» (фізичний) клас у нашій школі та фізтех (фізико-технічний факультет) в університеті. ПМЗ уособлював силу, настільки ж нелюдську, наскільки й таємничу. Для мене то була звична данина, ще одне підприємство за високою стіною на вулиці Робочій, аж поки одного разу, в секретні 70-ті, пізньої ночі я не прокинувся від... не знаю, як точно описати той далекий звук. Неймовірно низький гук переходив у свист і затихав, щоб загудіти знову - від зчеплення акустичних атак, здається, двигтіли стіни; десь дихало колосальне чудовисько, може, те саме, що колись прикидалося дирижаблем, аби зрештою вирватися з-під людської влади. Але й цього разу йому не пощастило.

МУХОМОРИ

Міські персонажі в кожній епосі свої. Нинішні дніпропетровці - то спільнота городян, притаманна середньому українському місту: пролетаріат у передмістях, бюргери в центрі, товстосуми в заміських маєтках. Я ж пам'ятаю особливий тип молоді, який наприкінці 80-х панував від околиць і до центру. Не впізнати їх було неможливо. Вони пересувалися доволі великими компаніями, в дешевих джинсах або взагалі в спортивних штанях, у дутих куртках, у мохерових шаликах, усі сутулі. Головною ознакою були пістряві чорно-білі кепки, натягнуті майже на вуха - неймовірно популярний елемент вбрання, що мав із півдюжини жаргонних назв: «мухомор», «фофана», «коцанка», «наркоманка». Вживали «мухомори» копійчаний міцний алкоголь або похідне макової соломки. Постійну дислокацію мали в Севастопольському парку, котрий називався для зручності «Сіваш». Сміялися високим довгим сміхом, гугнявили, розтягуючи голосні, містечковою російською, на кшталт «Шооо?..» (коли щось незрозуміло) або «Еууу!» - вигук обурення. Нападали, як бачили когось дуже до них неподібного. Ми з друзями, фрондери в одязі й поведінці - перші об'єкти їхньої агресії - навіть мали теорію, що «мухомори» - це особлива релігійна секта зі своєю ієрархією та ритуалами, і їхньому роду нема переводу.

Нещодавно, у черговий приїзд до батьків, я помітив, що та публіка зникла цілковито. Не чути нервового реготу, не майне на розі жодна «фофанка», ніхто не тягне езотеричне «шо». Час немилосердний: у дев'яності розплодилися набагато небезпечніші створіння, і в новому середовищі в «мухоморів» не було шансу на виживання. Дивно, але інколи відчуваю за ними певну ностальгію - як за будь-чим, що супроводжує відносно безтурботну юність.

ЧАВУННА КОРОНА

Альфою, омегою й грибницею «мухоморів» був Амур-Нижньодніпровський район. Ті декілька квадратних кілометрів на Лівому березі, забудованих стандартними багатоповерхівками, - місцевість по-своєму знаменита: у блатному фольклорі є навіть окрема пісня про «Амур». Це далекий і занедбаний район, але саме йому місто завдячує славою загальноукраїнського, якщо не всесоюзного, Чикаго. Ще за часів Андропова, в 1983 році, розкрутили були просто розкішну справу «Матроса», котрий, якщо вірити пресі, мав бойову базу на Амурі й з наполегливістю Аль Капоне рекетував підпільний бізнес, що процвітав у вигляді так званих цеховиків. Публікація в журналі «Крокодил» під назвою «Амурські війни» призвела до того, що про могутню дніпропетровську мафію не казав хіба що лінивий аж до кінця перебудови. Історія триває й після СРСР: місто з завидною регулярністю постачає країні політиків першого ешелону, і в усіх них сумнівність репутації цілком дорівнює впливовості. Влади - навіть без війни - тут аномально багато як для провінції, а зиску жодного, тільки суспільна задуха. Тому здається, що місто кармічно приречене тягати на собі щось середнє між Мономаховою шапкою і блазенським ковпаком - таку собі чавунну корону.

ПАРАДОКС-1

І це парадокс. Адже місцевість - насправді Степ, вольниця, кочівники, скіфи, козаки, «махновщина». Звідки тут оця закам'янілість, ця безпробудна внормованість, помножена на так само безпробудну обшарпаність, звідки той інкубатор генсеків, президентів та інших одержимих троном? Наче той чавунний тягар опустився на степ - і задушив його. І колишні дикі ідоли-«баби» тепер бовваніють експонатами біля музею.

ІМЕНА

Імена - не просто умовні позначки на карті; це ще й історія, тобто доля. Як називати місто? Кодаком - від імені польської фортеці, збудованої в ХVII столітті? Новим Кодаком? Половицею - так називалося козацьке поселення після того? Катеринославом? Але Катерина тут причетна тільки виявом марнославства, та й те, що побудували на її примху, дуже скоро через постійні повені було розібрано й перенесено у краще місце. Новоросійськом, як декілька років за Павла Першого? Січеславом, як за швидкоплинних часів УНР?

Один час здавалося, що місто взагалі безіменне, що ніяка з тих назв не відповідає йому цілковито. Потім я зрозумів, що насправді назв дві: Дніпропетровськ і решта, що це два міста всередині одного. Тихий губернський центр - і перенасичений заводами, парканами і твердолобими царками радянський поліс. Другий поглинув перший, але не розчинив його цілковито, вони так і продовжують співіснувати дивовижним чином.

БОС-Х-РЕННІКОВ

Саме тому, на мене, краса міста поділена між двома діаметрально протилежними архітектурними символами: заводом імені Петровського (Петровка - одне з найстаріших металургійних виробництв країни, там ще стоять бельгійські печі, побудовані в 1896 році) й готелем «Україна» (відомим також по імені забудовника й власника як «Дім Хреннікова»).

Я регулярно їздив повз Петровку до бабусі на далекий житловий масив - селище Західне. Щороку на великі свята там збиралися десятки родичів, бенкетували, співали пісень, а ми, дітвора, об'їдалися й награвалися до непритомності... Петровська металургія здавалася затягненим вступом або набридливою післямовою до родинного свята: трамвай їде та їде, зупинка за зупинкою, а завод все не закінчується. Лише згодом, набувши глядацького досвіду в мистецтві, я зміг оцінити Петровку. Як описати ці чорні, коричневі, руді труби, що розростаються в усіх напрямах, переплітаються, наче судини виверненого незбагненного організму? А над ними - велетенські чорні вежі, увінчані вогняними кронами - блакитними, жовтими, червоними. Тепер зрозумів, де я бачив такі вежі й вогонь: звичайно ж, в Ієроніма Босха, на його безумних візіях раю та пекла; чи то Босх сотні років тому вмалював Петровку в реальність, чи Петровка запозичила себе у Босха. Мені здається вірогіднішим перше.

«Україна» не має й дещиці тої зловісної краси. Дім Хреннікова просто красивий - настільки, що виглядає взагалі нетутешньо, випадає навіть з історичної забудови, з так званого катеринославського цегляного стилю. Оці білі стіни, рельєфні візерунки, вставки кольорової плитки, орнаментальні птахи й рослини на них, брунатний дах, кутова вежа з годинником, весь той ошатний модерн є проекцією з інакшої реальності, де Дніпропетровськ - невеличке зелене містечко на трьох горбах зі своєю таки містечковою гордістю, з охайними, подекуди по-європейськи вишуканими будиночками - містечко, якого ніколи не було й не буде.

ПАРАДОКС-2

Теперішня назва ще міфічніша, аніж інші. Бо «Дніпропетровськ» - то є фантом, створений найхимернішою з усіх ідеологій. Цікаво, що тут уміли й любили бунтувати. Досить лише подивитися на статистику страйків, демонстрацій і повстань на початку ХХ століття, на цілу галерею катеринославських герільєрос обох статей - край породжував власних Че Гевар легіонами. Однак саме тут бунт сповна явив не так свою безжальність, як банальність. Комуністи, котрих ранньореволюційні безсрібники привели до влади, перетворили східноукраїнський П'ємонт на топонімічну антиутопію. Справді, до чого тут будьонні, кірови, косіори, ворошилови, дзержинські, урицькі та лібкнехти, чиїми іменами, немов обличчя хворої на вітрянку дитини виразками, покрита майже вся міська мапа - вже не кажу про такі аномалії, як вулиці Восьмого Березня, 22 Партз'їзду та проспект імені газети «Правда»? Яке діло місту до поволзького невдахи-адвоката, несмачний пам'ятник якому стирчить у самісінькому центрі? І, нарешті, хай хтось втаємничений пояснить, який, у дідька, стосунок до міста має напівзабутий німець Карл Маркс, вшанований головним проспектом? Він і про існування України заледве знав, а про оту Катеринославську Половицю й поготів! До чого тут він?

Виправлення треба почати з головного. Назвати місто так, як давно вже кажуть: «живу в Дніпрі», «поїхав до Дніпра». Стоїть же Москва на берегах Москви. Замість звуку тракторного вихлопу прийняти енергію та силу великої ріки. Ріка не спиняється. Ріка змиває бруд. Ріка старша. Ріка справжня.

СПРАВЖНІ ЗНАМЕНИТОСТІ

Зі списку більш або менш знаменитих уродженців Дніпра хочеться виокремити трьох - не літераторів, політиків або промисловців, а художників. Ілля Кабаков, Вадим Сідур, Олег Голосій.

Кабаков - патріарх концептуального мистецтва, найдорожчий художник пострадянського простору. Послання - ідеологічні або мистецькі, - закладені в його дотепних, інколи грандіозних інсталяціях, прочитуються навіть не дуже обізнаним глядачем, і водночас сам глядач стає частиною дивного «концептуального» простору, визначеного художником. Скульптури Сідура - гранично виразні ієрогліфи пристрасті й болю; йому, як нікому з колишнього СРСР, вдалося передати катастрофічну суперечливість ХХ століття. Живописні фантазії Голосія інколи по-дитинному легкі, інколи моторошні, але западають у пам'ять моментально, як це буває зі снами; на жаль, його талант був несумісний із життям. Голосій загинув рано, але навіть того, що лишив по собі, достатньо, аби зачислити його до найцікавіших малярів новітньої історії.

Усі вони тут народилися й прожили частину дитинства або юності, жоден, уславившись у далеких краях, сюди не повернувся. Можна повторити вслід за Генрі Міллером так, як він сказав про Париж: усі жили в Дніпрі, ніхто тут не помирав.

МАНИЛОВЩИНА

Дати місту гідне ім'я; найкращі скульптури Сідура поставити замість леніних та петровських; запросити Кабакова оформити якийсь міський парк; облаштувати для кожного з трьох по музею; повернути не художників місту, а місто - їм. Такий Дніпро здивує - і зачарує - весь світ.

СВЯЩЕННЕ ЧУДОВИСЬКО

Доки писав, хотілося сказати якусь остаточну, вирішальну річ: ось, уже близько, і все з'ясується, і в наших стосунках настане спокій, - і все ж Дніпро вислизає в останній момент.

Я можу сказати, що це місто-проект, яке не пам'ятає свого майбутнього. А ще видається, що десь там, серед «босхівських» веж, переплутаних труб, кілометрів парканів і цехів, забетонованих берегів ховається до пори, набирається потуги невловиме щось, яке досі не знає, для чого створене. На цьому можна скінчити, але згадав про ще одне місце.

НАБЕРЕЖНА

Вона була з другої ріки, я - з цієї. Вона - молодша, але досвідченіша; я - старший, але все ще не зовсім дорослий. Ми пересувалися хаотично, невлад сміялися, падали на газони, завалювалися на ніч до друзів, застигали у блаженному заціпенінні, шаленіли одне від одного - все як має бути вперше: божевільно й швидко, дуже швидко, лише до осені, в яку я розстався не тільки з нею, але і з містом.

Якось ввечері спустилися до Дніпра. Був травень. Ми сіли прямо на кам'яну плитку, притулилися спинами до парапету, що нагрівся за день. Ми сиділи й мовчали, дивилися у вологу чорноту перед нами й нічого не потребували.

Згодом було багато всього: багато облич, образ, розлук, доріг, щастя, пожеж, поцілунків, міст, морів, хмар, трави, квітів, книг, сліз, танців, утрат, роботи, снігу, ударів серця, просто ударів, музики, тиші.

Але чомусь запам'яталася ця мить: сидимо на теплому камінні, віє п'янкий вітерець, біля ніг плещуться хвилі, серед хвиль кутається в морок величезна невидима істота, і все життя попереду, і наше кохання вічне.

«День»

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Так вже склалось в українській національній традиції, що практично у кожній родині є певного роду звичай час від часу навідувати померлих родичів, аби утримувати їх могили у належному стані. Це є вияв...
Що таке історія без філософії? Просто набір суперечок академічних істориків. І ті суперечки вже завели в такі тупіки суспільство … що виходити з них потрібно десятиліттями. А з деяких тупіків і...
Максим Мірошниченко

Україна, формула Штайнмайера...

В юності, коли читав як розчленували Першу Чехословацьку республіку, ніяк не міг второпати, як п'ята армія у Європі з доволі нормальним озброєнням та укріпрайонами у гірських, важкодоступних Судетах м...
Почитав тут молодих революціонерів. З кількома навіть поспілкувався особисто по телефону. Суцільний занепад духу. «Всьо пропало! Та що би я та ще раз, та воювать пішов?! Та ні в жисть! В революц...