Шукаючи можливість зрозуміти що відбувається насправді навколо мене і в моєму ж місті, в моїй країні, щоб навіть не просто зрозуміти, а щоб знати поіменно, щоб визначити себе серед усього, що я знаю, щоб самоідентифікуватись - таким чином я пішла в політику. Точніше, спробувала. На першому курсі, коли за спиною школа, а значить дитячий прихисток директора, ніби відкриваються нові двері, яких багато. І хочеться щось зробити, ніби якось відзначити цей період свого життя, щоб він не промайнув поза твоєю спиною (таке відчуття у мене просто хронічної форми). Варіант "піти в партію" був не єдиним, звичайно, я не бачила у тому порятунок і спасіння від того хронічного стану душі, були і інші, от згадується один - самоуправління, але маючи досвід ще у школі, я знала, що воно таке, те "самоуправління" і постійне (відповідно теж хронічне) тертя з адміністрацією. Тому щодо другого варіанту я сумнівалася і звичайні локальні тусовки у вигляді зборів, конференцій молодих людей, які ніби щось і роблять, думають, організовують, мене не приваблювали. А тут ще за спиною була  Помаранчева революція (пам'ятаю,як вдома впереше застосувала це слово і  тато попросив мене тихим голосом не накаркати таким чином), і переймання за долю держави. Тобто, за долю нас усіх. Ну от, думала я собі і вирішила, що треба спробувати на зуб ту політику, партію, яка не була б така сира, як більшість. І як виявилося, обрати мені було нескладно: Віктор Ю не був для мене авторитетом, Віктор Я тим більше (як добре, що незабаром будемо святкувати його політичну смерть, принаймні у якості "Янукович від Ахметова"). І зараз, після двох або може півтора роки мого членства у тій партії, я знаю who is who, у мене є база для того, щоб розбиратися в деяких процесах нашого міста. І це єдине, що дала мені політична діяльність. І добре, що я ніколи себе не обманювала на їх рахунок, бо як виявилося, усе, навіть добре замасковане, несе в собі хронічний характер.

Ним живуть люди нашої країни, ним живемо ми. Бо нас так вчать, цього від нас хочуть і цим годують усіх нас.