App Store Google Play
Васіліса ТРОФИМОВИЧ

Рапорт на звільнення

07.11.2016 14:12
Дуже хочеться сказати. Але так багато сенсу і так мало слів. Сльози вже виплакані, а слова ще не сказані. Мабуть час. Розконсервувати хранилище. Душі. Рапорт на звільнення. А потім -місяці персонального пекла. Пекло було не там. Там я була щаслива. Поряд з рідними духом людьми. Пекло почалось тут.
 
Місяць перший. "Якщо ти звільнишся - обіцяю, що у Дніпрі ти роботу не знайдеш!!" Знайшли кого лякати, подумала я і здала посвідчення капрала поліції. Здала. Що ж далі. Далі треба вчитися жити. Перші два-три тижні "жити" були насиченими. З ліжка встаєш тільки щоб викинути сміття, чи сходити в магаз за цигарками. Сама - оголений нерв. Шматок м'яса. І єдина думка - "Господи, я жива. Я ж коли приймала рішення це у 2014, я ж і не мала надії. Я ж усе розуміла. А тут жива. А вони. Скільки їх вже немає"... і дивишся у вікно. А потім ні з того ні з сього починаєш ревіти і кричати. Посеред квартири. Про що ти можеш говорити? З ким?
 
"Мовчіть, благаю вас, мовчіть. Не обтяжуйте мене своїми розмовами". Мамо, не сприймай моє звільнення як полегшення. Для мене це звільнення зараз - прокляття. І скільки ще каміння полетить в обличчя та бруду - ти ще не знаєш. Ти ще не знаєш, дівчинко, що завтра-післязавтра одна половина буде розповідати, що ти - штабна хвойда, а інша - що ти поїхала трахатися в окопах і шукати собі чоловіка. Які ж ви усі дурні та жорстокі у своїй дурості. Зачиняєш двері. Пишеш книгу. Близька людина в цей час встромиляє тобі між ребер ніж і прокручує його.
 
Місяць другий. Роботи немає. Електрику відрізали за несплату. Преміальну частину не виплатили вже третій місяць. Пофігу, що мені не виплатили. Там хлопці в Аадіівці голодні блін. 45 кг живої ваги. Руки тремтять як у алкоголіка. Волосся випадає пасмо за пасмом. Красуня. "Василиса, нужно приехать в военную прокуратуру и дать показания. Да, "Донбасс". Спасибо. Ждём" Пакуєш валізу.
 
Київ. Вокзал. Зустрічають друзі і ще одна чудова людина. Яка за місяць розмов і чаєпиття витягає тебе з емоційного анабіозу. За три тижні допитів ти розумієш - повертатися немає причин. Перевозиш речі. Влаштовуєшся на роботу. Працюєш. Знову пишеш. Вже розмовляєш. Вже з'являється адекватність. І в багатьох хочеться попросити вибачення. Але ти все ще "чужая на этом празднике жизни".
 
Телефонують з "93- ї". Запрошують прес-офіцером. Згадуєш, що форма випрана. І ось він шанс на повернення. Але відмовляєш. Мама не зрозуміє. Еге ж, нарешті дійшло розуміння, що треба думати і про інших. Коли у 2014 сиділа в Лисичанську, чи Попасній про маму не думала. Що вона сивіла і жила на цигарках та корвалолі - не думала. Знову хочеться просити вибачення.
 
Місяць третій, четвертий, п'ятий. Вдягаєш височенні підбори і нову сукню, фарбуєш у рудий вже обрізане волосся і йдеш у ботанічний сад милуватися магноліями. На хроніки АТО майже не реагуєш. Допомагаєш своїм. Чим можеш. Вакуум всередині заповнюється. Вже не тягне. Нікуди. Навіть у форму. Нікому нічого не хочеться пояснювати. Нічого не згадувати. Тільки зі своїми. За пивом поржати про те, що було. Але не згадувати гірке.
 
Місяць шостий. Я повертаюся додому. Я щаслива. Я хочу дихати. Мені є куди повертатися. І є ті, хто на мене чекає. До зустрічі, Києве мій. Курс терапії закінчено. Тепер я починаю жити.
 
І не коментуйте цей текст фразами "де ж вона воювала?" І "скільки москалів вбила". Жодного. Я була прес-офіцером. Я вкладала сенс у слова і писала майбутню історію, яку колись побачать наші діти. Я була свідком і фіксатором. І я не руйнувала. Я будувала.
 
На підтримку "13 project" моєї подруги Даринки Рудик.


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Блог у депутата та лайки на проекти рішення – фантастика чи реальність? У містах Львів та Київ наприклад для міського депутата – це буденність, а для Кривого Рогу – фантастика. Які і...
7 грудня відбулася прем’єра фільму українського виробництва “Кіборги”. Допрем’єрний показ пройшов 28 листопада, на нього завітали військовослужбовці, реальні кіборги та їх сімї...
Вчора мій друг Андрій Денисенко ризикнув використати щодо наших політиків таке давно поховане у пісках забуття поняття, як моральність. Точніше: аморальність. Чим викликав у мене глибокий подив.У нашо...
Юрій Фоменко

Лютий 2015 року

Лютий 2015 року. Заграви і канонади на Дебальцевській стороні.З сторони Глодосово, степом на блокпост, вийшла літня жіночка з хлопчиком років чотирьох-п'яти. Ледь одягнені,тремтячи від холода, стояли...