App Store Google Play
Надія Трач

На лінії вогню - 3

12.08.2016 09:53

НА ЛІНІЇ ВОГНЮ

(продовження – частина третя)

 

3 березня 2016 року, Київ

«На лінії вогню я…»

– Вже їду. – Перебиває музику Васин голос.

– Добре, то в «Двох гусях» о сьомій?

– Так. – каже Вася.

Поїзд метро різкою лінією перетинає вечірні вогні міста. Швидко вода плине в Дніпрі. З фейсбуку вже знаю, що Вася таки покинула поліцію і активно шукає видавців для своєї книжки. До Києва приїхала у справах.

Захекана забігаю в «Два гуся» на Хрещатику:

– Вибач, що запізнилася трохи. Привіт!

– Привіт! – каже Вася. – Розказуй, що тут у тебе хорошого за цей час відбулося.

У легкому світлі вечірньої кав'ярні мерехтять її глибокі карі очі, золотисто-біла трикотажна сукня, вдало підібрані прикраси і біле вино у тонкому келиху.

– Це правда, що Дніпропетровськ уже Дніпро?

– Та ні, – каже Вася. – А от Карла-Марла уже проспект імені Яворницького.

– Класна в тебе татуха, – зауважую невеликий тризуб на лівій руці трохи вище від зап'ястя.

– У мене їх кілька, – вихваляється Вася. Злегка закочує правий рукав. – Це фенікс. Коли йшла в добрбат, знала, що можу бути зруйнована. Це символ того, що маю відновитися. А ти собі якусь не хочеш зробити?

– Не знаю… Так що, як у тебе справи, які новини?

– Ну, все нормально. З поліції пішла, бо офіційно так і не оформили. Влаштувалася на сайті, веду дніпропетровську кримінальну хроніку. Сконтактувала з видавцем, обіцяв підготувати контракт. Так що за місяць-півтора книжка вже вийде, сподіваюся. Але все одно я ще дуже втомлена. Повернулася до мирного життя ще на початку грудня. А таке враження, що досі не можу виспатися.

– Читала твоє оповідання, за лінком, який ти постила у фейсбуці. Сильно. Як філолог тобі кажу. Телеграфний стиль. Короткі речення. Емоційно. А про що мрієш? – питаю.

Блискітки в очах тьмяніють. Бризкають сльози:

– Про мир. – Ковтаючи сльози, відповідає Вася. – У мене перед очима хлопці – такі прекрасні, безстрашні… Але вони вже не можуть мріяти… Про мир, щоб віддані життя були немарними. І щоб винуваті за кожну смерть горіли в пеклі. Тільки як примирити людей? Це вже ненависть, замішана на крові.

Змовкаю. Картаю себе за необережне питання:

– Вибач. А про що ще мрієш?

– Мрію про дім. Житло в мене є. Але дім це не тільки стіни. Це люди. Родина. Друзі. Все це в мене є. Але фрагментарно. А я хочу, щоб було цілісно.

Нашу розмову постійно перебивають дзвінки з Дніпропетровська. Потрібна медійна допомога, телефонують волонтери. Вася швидко надає необхідну інформацію.

Вася – дівчина-магніт. І ось ми вже сидимо в іншому затишному місці в компанії її бойових товаришів.

Спершу я мало вловлюю з розмов, пересипаних чорним гумором і військовим жаргоном.

– Завтра наші їдуть на нульовку. – Кажуть хлопці.

– Нульовка – це лінія зіткнення, – підказує Вася, перехоплюючи мій розгублений погляд.

– Вибачте, тут за мною псих приїхав, я вийду, з ним переговорю, – каже один із товаришів.

– Псих – це позивний такий, – пояснює Вася, перехоплюючи мій перелякано-здивований погляд.

– Вася, Рижий, Баста, Псих – тільки я тут без позивного, – сумно і трохи винувато зітхаю я.

– Воно тобі не треба, – каже Вася. – Тільки не треба нас жаліти. Ми розуміли, на що йшли... Хлопці, ви хоч розумієте, що сидите зараз у компанії сучасних українських письменниць?

Хлопці трохи ніяковіють.

– У мене завтра ефір на Громадському радіо о сьомій тридцять, буду говорити про свою майбутню книжку, – хвалиться Вася.

– Сьома тридцять. Нічого собі. Це так рано, – кажу я.

Вася задумується. Добуває вогонь із запальнички з написом ПТН-ПНХ. Викурює тонку сигарету. Набирає номер на айфоні. Просить перенести її завтрашній ефір:

– Як це у вас нема іншої людини на ранковий ефір?! У вас вона є, – впевнено говорить Вася. – Сучасна українська письменниця, теж пише цікаві історії різні, – зиркає на мене, перехоплюючи мій перелякано-здивований і трохи злий погляд. Простягає айфон. – Безкоштовно тебе піарю.

Трохи запинаючись, відповідаю на питання журналіста про свої творчі здобутки і плани.

– Нам це цікаво, – чую у слухавці. – Чекаємо вас завтра о сьомій тридцять.

– А я буду в ефірі в суботу ввечері, – задоволено усміхається Вася.

За жартами і розмовами час спливає непомітно.

– Мушу бігти, – прощаюсь із компанією. – Уже пізно. Плюс треба виспатися. Бо завтра в мене ну дуже ранковий ефір. – Кидаю все ще трохи злий погляд на Васю.

– Ну я ж сподіваюся, ми будемо й надалі спілкуватися. Не тільки заради написання історії, – по-змовницьки посміхається дівчина.

– Звичайно, – всміхаюся у відповідь я. – А історія… історія вже фактично написана.

Обіймаємося на прощання. Лінії міських вогнів пронизують ніч.

 



Hoвини Join

Погода, Новости, загрузка...
Юрій Фоменко

На узбіччі

Огріньський півострів. Шлях між мостами від Дніпра до Самари. Одні автівки цим шляхом летіли в місто, інші виривались з нього.  Повітряні вихори за ними підіймали опалий лист з землі назустріч па...
Наше суспільство ще не готове для дозволу на вільне володіння автомобілем.Між тим, на руках у людей накопичилася значна кількість автомобілів - як легальних, так і ні (у тому рахунку, завезених із зон...
Історія індустріальних парків в Європі налічує більше ста років. Їх початкова концепція - створення оптимальних умов для роботи промислових підприємств - актуальна до сих пір. В Європі індустріал...
Тимур Желдак

Про лемінгів

Вони живуть з нами в одному місті, їздять з нами в трамваї і - в більшості - живуть на наші податки.Щоранку вони вишиковуються в черги - символ щасливої радянської молодості - за краплиною ворожої про...